Сновиди і "круглоголові"
Оперні прем"єри Італії
Наталка КУТКОВЕЦЬ
Італійські театри цього року опинилися між двома вогнями. Сьогодні весь світ відзначає 100 років від дня смерті Джузеппе Верді – композитора, ім’я якого стало синонімом італійського Ріссорджименто нарівні з іменем Гарібальді. Тож не дивно, що слово Verdi у середині минулого століття писали на парканах та на стінах будинків як скорочене ім’я першого короля об’єднаної держави – Vittore Emanuele Re d’Italia, а з войовничими хорами з опер композитора люди йшли на демонстрації і барикади.
З іншого боку, нинішній важкий стан італійської опери (останнім часом першість італійських співаків явно знищена напором беручких американців) змушує жителів Апеннін ностальгійно згадувати “золоту епоху бельканто”, яка з приходом Верді зійшла нанівець. Тому на 200-річчя від дня народження Вінченцо Белліні (3 вересня) в Італії чекають не менше, ніж на річницю Верді. Може, саме тому, відзначивши відкриття сезону (який в Італії звичайно починається у грудні) вердівськими прем’єрами, італійці січень віддали романтичному беллінівському бельканто.
У міланському театрі La Scala головний диригент Ріккардо Муті готується відзначити вердівську річницю в базиліці Святого Марка виконанням “Реквієму” композитора. До речі, Муті в Італії не люблять, позаочі називаючи його “німцем” через неймовірну популярність цього диригента у Відні. “Сомнамбулою” Белліні диригує Мауріціо Беніні. Співаки, що виступали в прославленому театрі, не раз попереджали: театр без Муті – зовсім не той театр. І тепер довелося в цьому переконатися. Другосортний диригент, Беніні то “затягує”, не встигаючи за співаками, то аж “заганяє” останніх. Хор, розділений на сцені на дві рівні частини, під “чуйним” керівництвом Беніні не завжди потрапляв у ноти.
Прем’єрний склад співаків почути не вдалося: сайт театру не відзначив, що в той день, на який замовлено квитки, співає другий склад. Правда, італійська критика дуже скромно сприйняла і французьку примадонну Наталі Дессей, володарку дуже високого й дуже маленького діапазону голосу. Більшість завсідників театру ще пам’ятають “Сомнамбулу” у постановці Лукіно Вісконті з Марією Каллас у головній партії швейцарської пейзанки Аміни. Можна зрозуміти публіку і критиків, які чекають від сьогоднішніх амін не тільки високих нот і солодких рулад, але й глибоко театрального втілення сцени сомнамбулізму. Співаки з другого складу не варті й згадки: їхні імена нікому не відомі – і навряд чи стануть відомими.
Один із фаворитів La Scala, режисер і сценограф П’єр Аллі, любить одягнути хор коломбінами-арлекінами і “пограти” у комедію масок. На жаль, незграбні хористи театру не тільки погано рухаються, але й усім своїм виглядом показують, що ніхто не змусить їх робити що-небудь, окрім відкривання ротів.
В Італії з хорами жартувати не варто: на їхньому боці – профспілки, і вже не один режисер зламався в кривавих сварках з італійськими хористами. Такими є традиції італійських театрів, де внутрішні театральні інтриги завжди впливають на результат у цілому.
Силу традицій у La Scala відчуваєш щомиті. Причому не музично-театральних, а дріб’язково-побутових. Тут, як і раніше, панує квиткова мафія, яка “штовхає” багатим японцям квитки за потрійними тарифами. Тож квитків у касі немає, але партер – напівпорожній. Рідкісне щастя тут усміхається і глядачам, які не мають звички залишати шуби чи пальто в гардеробі: вони сидять, немов на вокзалі, у верхньому одязі. А отут можна покласти пальто на вільне місце! Між іншим, ненависть італійців до гардеробу пояснюється дуже легко. По-перше, їм шкода чесно зароблених 3000 лір (1,5 долара), що їх стягують за цю послугу. По-друге, вони зовсім не вміють стояти в черзі, лізуть у гардеробне вікно усім натовпом, і все це нагадує взяття штурмом потягів у радянських фільмах про громадянську війну.
Єдине місце в театрі, де душа оперомана заспокоюється і радіє, – магазин із компакт-дисками, книгами й історичними фотографіями. А ще – стояча гальорка, куди ходять оперні “тифозі”. Процес потрапляння під дах театру гідний опису. Спеціально визначені люди з Товариства друзів театру ще з ночі ведуть запис усіх бажаючих послухати оперу стоячи. Переклички – вранці та перед виставою. Усе це робиться дуже організовано, а галерея обладнана спеціальними поручнями під стелею, на яких публіка може повиснути, щоби якомога краще все роздивитися.
Багато італійців переїжджають із міста в місто, щоби побачити нову постановку. На щастя, оперні театри – у будь-якому місті Італії. Серед них є й безумовні фаворити. І генуезький театр Carlo Felice також належить до них. Багата Генуя з пишними палацо і колосальним портом може собі дозволити навіть більше, ніж Мілан. Наприклад, запросити одного з найдорожчих режисерів-сценографів П’єра-Луїджі Піцці.
Піцці приїхав у Геную на постановку “Пуритан”, останньої опери дочасно померлого Белліні. Сюжет з історії кромвелівської Англії (за французькою п’єсою “Круглоголові” та лицарі”, в основі якого – романи Вальтера Скотта) став для Піцці лише приводом до його естетських пошуків. Чіткі геометричні лінії сірого форту, поєднані з графічними мізансценами, з перших же хвилин створюють атмосферу пуританської колонії. Сценографія кружляє і рухається, що вже давно набило оскому. Але Піцці вміє естетизувати навіть найбільш “затерті” режисерські прийоми. Непоказні сірі костюми хору і солістів відтінені барвистими сукнями haute couturе головної героїні Ельвіри.
І отут уже міланці починають кусати лікті. У партії Ельвіри в Генуї панує Маріелла Девіа, суто італійська зірка, яка так і не зробила світової кар’єри.
Проте ця зірка володіє справжньою італійською школою бельканто, красивим голосом і божевільними верхами. Як щира примадонна, вона дозволяє собі прикрашати й без того віртуозну сцену божевілля власними каденціями. Причому в кількості, яка перевищує поріг сприйняття. Але Девіа співає ці мереживні прикраси настільки бездоганно, що їй мимоволі пробачаєш цю надмірність.
Навколо примадонни багато молодих і професійних співаків. Причому другий склад анітрохи не гірший від першого. Тут Ельвіру співає зовсім молоденька іспанка Маріола Кантареро, яка від щастя (адже ж вийшла на сцену прославленого театру) виспівує такі мі-бемолі, що аж дух перехоплює. Справжню революцію зробив у Генуї диригент Володимир Співаков, який уперше в житті виступав в опері. Як каже сам Співаков, йому довелося боротися з багатьма неправильними традиціями, виловлюючи в оркестрі фальшиві ноти і привчаючи співаків до справжніх темпів Белліні. Вокалістам завжди легше співати віртуозні пасажі швидко, тому вони з великим опором сприйняли нововведення маестро.
Та в результаті Співаков таки переміг, а успіх його дебюту змусив дирекцію театру дати йому повний карт-бланш на майбутнє. Генуя, що збирається в 2004 році стати “Культурною столицею Європи”, матиме у зв’язку з цим чимало можливостей для реалізації цікавих проектів.
|
|
