Збоченські забаганки Леопольда Мазоха
До 165-річчя від дня народження
ЕКСКУРС
Юрій ВІНТЮК
До числа видатних львів’ян, що зробили неоціненний внесок у світову культуру, безперечно, треба зарахувати й австрійського письменника Леопольда Мазоха (1836-1895). Адже невипадково він іще за життя був удостоєний звання “малоросійський Тургенєв”, а його письменницька слава гучно звучала в країнах Європи та Америки. І саме з його творів цивілізований світ уперше дізнався про побут, культуру і життя народу нашого краю. Десятиліття замовчування імені Мазоха за радянської доби призвели до того, що сьогодні він є незаслужено забутим навіть у рідному місті. Проте кому, як не нам, належить знати про те, що саме завдяки йому Львів став батьківщиною мазохізму.
Крім наукових і літературних праць, Леопольд Мазох залишив нам у спадок свою таємницю. Адже, безперечно, є щось загадково-незбагненне як в особистості “хрещеного батька мазохізму”, так і в самому феномені, названому його іменем.
Ґенеза
Майбутній письменник Леопольд фон Захер-Мазох народився у Львові 27 січня 1836 року. Його батько – Леопольд Захер, австрієць іспанського походження, – був начальником поліції Львова; мати – Кароліна Мазох, українка, походила з давньої галицької родини і була донькою лікаря. У сім’ї він був старшим з п’яти дітей, проте смерть трьох своїх братів і сестер йому довелося пережити ще в дитинстві. У родині батьків майбутнього письменника панувала атмосфера просвітництва і свято шанувалися традиції.
Леопольд був уразливою, нервовою дитиною, а оскільки будинок, в якому мешкала сім’я, розміщувався на території префектури поліції, йому змалечку довелося спостерігати жорстокі сцени з тюремного життя, які залишили глибокий слід у його душі.
Побоюючись за здоров’я кволого і хворобливого хлопчика, батьки віддали його під опіку годувальниці у приміське село Винники. Безперечно, українська стала мовою дитинства Леопольда. Тут він почув народні пісні, казки, легенди нашого краю і перейнявся любов’ю до нього, його народу та культури, яку зберіг упродовж усього життя.
З дитинства за ним спостерігалися дивні уподобання: він любив читати історії про життя мучеників церкви, при цьому опис сцен катувань приводив його у стан гарячкового збудження. Леопольд полюбляв бавитись у ведмедя чи розбійника; влаштовувати так, щоби за ним полювали, щоб його цькували і зв’язували його, щоб його карали, принижували, щоб йому спричинялися справжні фізичні страждання.
Поступово він починає усвідомлювати свою особливість, неподібність на інших у своїх уподобаннях. Принаймні він надає особливо великого значення одній події, що відбулася з ним у 10- річному віці. Одного разу, бавлячись у піжмурки з дітьми своєї тітки Зеновії, він сховався у її спальні, за вішалкою і став мимовольним свідком її любовної пригоди.
Однак його схованку викрили, і, як згадував потім Мазох: “Уся лють пані
Зеновії вилилась на мене.
– Як! Ти тут переховувався? Ось я відучу тебе шпигувати!
Я марно намагався пояснити свою присутність і виправдовуватись; вмить вона розтягнула мене на килимі, а далі, вхопивши мене за волосся лівою рукою і притиснувши плечі коліном, вона заходилася сильно шмагати мене. Я з усіх сил стискав зуби, але, незважаючи ні на що, сльози виступили мені на очі. Усе ж слід визнати, що, корчачись під жорстокими ударами прекрасної жінки, я відчував своєрідну насолоду.
Ця подія закарбувалась у моїй душі так, наче була випалена розпеченим залізом”.
Згодом ще одним потрясінням для дитячої психіки стали події революції 1848 року, які йому довелося спостерігати. У результаті цих подій батько Мазоха позбувся своєї посади начальника поліції Львова, і родина переїхала до Праги – за місцем його нового призначення. Проте і тут хлопчикові знову довелося пережити революційні заворушення, а потім і облогу міста. У Празі Леопольд продовжує навчання у гімназії, після закінчення якої вступає до університету.
Історія і література
Власну кар’єру Леопольд Мазох розпочинає викладачем історії в Ґраці, куди переїхав у 1854 році. Тут він публікує свою першу історичну розвідку – про повстання поляків у Краківській республіці 1846 року. Важко сказати, чому він обрав своїм фахом саме історію. Можливо, саме через те, що вона вабила його своєю жорстокістю: війни, повстання, революції, заколоти – все це стає предметом його наукових досліджень. Невдовзі працю науковця-історика він ознаменував захистом докторської дисертації на тему “Повстання в Ґенті за часів цісаря Карла V”. Молодий науковець отримує посаду приват-доцента в місцевому університеті, де викладає австрійську та всесвітню історію нового часу.
Літературна кар’єра Леопольда Мазоха розпочинається у 1858 році анонімною публікацією історичного роману “Одна галицька історія з 1846 року”. Після того одна за одною видаються його книги: “Емісар”, “Занепад Угорщини і Марія Австрійська”, “Людина без упереджень”, “Капітулянт”, “Останній король мадярів” та інші. На початку письменницької діяльності йому вдається поєднувати фах історика та літератора, і матеріали власних історичних розвідок часто ставали сюжетами для художніх творів.
Дивні уподобання Мазоха знаходять своє втілення й у його літературній творчості: його цікавить постать Марії Австрійської – сестри імператора Карла V, дружини останнього короля ягеллонської династії на угорському троні – демонічної жінки з твердим чоловічим характером, долі якої він присвячує свою книгу. А описи численних сцен катувань в його історичних романах і повістях затьмарюють своєю жорстокістю і натуралістичністю дійсні факти, що їх повідомляють історичні джерела...
У 1860 році Леопольд Мазох повертається до Львова: його запросили читати лекції у Львівському університеті. Тепер він займає посаду професора і продовжує активно займатися літературною працею. В його оповіданнях, романах і повістях знаходять своє відображення болючі проблеми тодішньої Галичини: революційний рух, міжнаціональні відносини; він часто описує організацію землеробської громади і боротьбу селян на два фронти – проти державного та поміщицького гноблення.
Навряд чи доречно сперечатися про те, чи можна назвати Мазоха українським письменником. Безперечно, він був українцем за своїм вихованням, психологією, світоглядом; свої твори Мазох писав німецькою, проте в них нерідко можна зустріти такі фрази авторською мовою: “Ми, українці...”, “А в нас на Галичині...”. Він усвідомлював себе українцем і відчував свою спорідненість з нашою землею. Незаперечним є також той факт, що про культуру і побут, життя простих галичан світ дізнався ще до приходу в літературу Івана Франка – з творів Леопольда Мазоха.
Зі Львова він знову переїздить до Ґраца, а потім надовго поселяється у Відні. Дедалі частіше сюжетами романів Мазоха стають історії, запозичені з власного життєвого досвіду. До його дивацьких дитячих забаганок долучаються інші: він любив одягатися слугою, збирати фетиші й маскарадний одяг; укладати з коханою жінкою дивні угоди; любив, щоби жінка з пишними формами, у хутрах і з батогом карала, принижувала його і завдавала йому страждань. Усе це знаходить втілення в автобіографічних романах письменника.
Після десятиліття письменницької праці до нього приходить заслужене визнання: у 1870 році роман “Розлучена” здобув широкий читацький відгук як у країнах Європи, так і в Америці. Саме тоді критики удостоюють Мазоха звання “малоросійський Тургенєв”. Це було високою відзнакою, оскільки саме на цей час припадає пік популярності Тургенєва в європейських країнах. Крім романів, він пише також історичні розвідки, театральні п’єси, повісті і оповідання; стає засновником і редактором журналів.
Тривалий час йому вдається поєднувати працю викладача-історика і літератора, проте гучний успіх роману “Дон Жуан із Коломиї” змушує Мазоха прийняти рішення відмовитися від академічної кар’єри історика і повністю присвятити себе літературі. Він плекає грандіозний літературний задум: цикл романів “Заповіт Каїна”, в якому прагне розробити теми любові, власності, грошей, держави, війни і смерті...
Ванда
У 1873 році Леопольд одружується з Авророю фон Рюмелін, своєю палкою прихильницею, яка взяла собі за псевдонім ім’я Ванда (так звали героїню одного з романів Мазоха). З дружиною він укладає безпрецедентний договір, в якому зобов’язується бути рабом своєї обраниці, відмовитися від власної волі, бути в її руках сліпим знаряддям, беззастережно виконувати всі її бажання та накази і підкорятися їй із рабською покірливістю... При цьому зобов’язує її на свій розсуд карати його за будь-які провини і по змозі частіше носити хутра, особливо тоді, коли вона виявляє жорстокість. Ось як виглядає любовна ідилія в одному з автобіографічних романів Мазоха:
“Вона презирливо випнула нижню губу і насмішкувато поглянула на мене з-під опущених вій.
– Подай мені батіг!
– Якщо любиш мене, будь жорстока зі мною! – благав я, піднімаючи до неї очі.
– Якщо люблю тебе, – повторила Ванда. – Ну, добре ж! – Вона відступила на крок і оглянула мене з похмурою посмішкою. – То будь же моїм рабом і відчуй, що значить безроздільно віддатися в руки жінки! – У ту ж мить вона наступила на мене ногою.
– Ну, рабе, як тобі це подобається?
Далі вона змахнула батогом.
– Встань!
Я хотів звестися на ноги.
– Не так! – наказала вона. – На коліна!
Я підкорився, і вона почала шмагати мене.
Удари – часті, сильні – сипалися мені на спину, на руки, кожен врізувався в мою плоть і продовжував там горіти, але біль викликав у мене захват, тому що походив від неї – від тої, яку я боготворив, за яку кожну мить готовий був віддати життя.”
У 1880 році Мазох з сім’єю переїздить до Будапешту, де працює редактором, але вже в наступному році поселяється в Лейпцігу.
Тут він продовжує писати літературні твори, а також видає художній альманах “На висоті”. Проте ця праця вже не приносить йому ні успіху в публіки, ні матеріальних статків.
А його слава в цей час звучала в Європі й Америці, романи Мазоха і далі видавалися великими тиражами. Найвизначніші письменники того часу, а серед них – Е. Золя,
Г. Флобер, А. Доде, О. Дюма, високо оцінили його творчість. У 1886 році Мазох відвідав Париж, де був удостоєний найвищих почестей президента Франції і нагороджений орденом Почесного Легіону – це було справедливим визнанням його заслуг.
У цьому ж році він розлучається з Авророю-Вандою. Їхній шлюб не можна назвати вдалим: марнославна, жадібна до грошей, розкішних убрань та візитів у вищий світ, вона не переймалася інтересами та клопотами свого непересічного чоловіка. Непомірні витрати дружини врешті-решт довели письменника до злиднів і змусили зайнятися звичайним заробітчанством: у цей час Мазох нерідко пише низькопробні оповідання, в яких опускається до рівня порнографії. Але навіть за таких обставин дружина не прагне перейнятися становищем, в якому він опинився: вона робить великі борги і втікає зі співвидавцем його часопису.
Згодом Аврора напише книгу “Сповідь мого життя”, в якій вона ніби виправдовується, зізнаючись, що знущання з чоловіка не приносили їй задоволення, що вона робила це лише тому, що він змушував її до цього.
У 1887 Мазох знову одружується – з Гульдою Майстер, гувернанткою своїх дітей, молодшою від нього на 20 років. Вони поселилися у Ліндгаймі, що в Німеччині.
Проте і цього разу йому не довелося зазнати сімейного щастя. Письменник продовжує невтомно працювати, але щастя й успіх вже зрадили йому: його нові твори не знаходять прихильності читачів і критики. Поступово після широкого визнання приходить швидке і незаслужене забуття. Помер Леопольд Мазох 9 травня 1895 року від серцевого нападу.
Мазохізм
Ще за життя Мазоха віденський психіатр Ріхард фон Крафт-Ебінґ, працюючи над класифікацією сексуальних збочень, називає явище, що проявляється в свідомому прагненні до болю і приниження (з метою переживання сексуального збудження), “мазохізмом”. Свою точку зору він пояснює тим, що “Леопольд фон Захер-Мазох дуже часто робить цю недосліджену наукою перверсію предметом зображення у своїх романах та новелах”. Проте Мазох був зовсім не в захваті від того, що цей феномен було названо його іменем.
Безперечно, Мазох не винайшов це явище: мазохізм існував стільки, скільки існує людство. Заради справедливості треба також зазначити, що він навіть не був першим із тих, хто його описав, оскільки на сторіччя раніше це зробив у своїй “Сповіді” інший видатний мазохіст – Жан-Жак Руссо. Тому те, що ми сьогодні називаємо “мазохізмом”, могло б називатися “руссоїзмом”, і батьківщиною цього явища була б, відповідно, Женева. Проте Мазох пішов значно далі, ніж Руссо, зробивши мазохізм основою власної життєвої філософії.
Свого часу Зиґмунд Фройд неодноразово звертався до дослідження цього феномена. Йому вдалося пояснити природу ряду сексуальних збочень, проте він змушений констатувати власну безпорадність, коли справа доходить до мазохізму. Великий сексопатолог визнає, що біологічної доцільності цього явища виявити не вдається. Він також встановив, що мазохізм може мати різні прояви: людина переживає статеве збудження, коли інші спричинюють їй біль; проте часто вона шукає не фізичного болю як такого, а збудження і задоволення викликаються станом фізичної безпорадності.
Згодом Еріх Фромм переносить невротичні симптоми, вивчені попередниками, на все суспільство. Саме завдяки йому термін “божевільне суспільство” входить у широкий вжиток. Світ довкола нас ворожий і сповнений загроз, тому життя в ньому породжує у людини нестерпні відчуття страху, самітності й безнадійності, а це змушує її підсвідомо виробляти засоби, що допомагають позбутися невротизуючого впливу. Людина, що пасивно зносить хижацькі напади з боку ворожого до неї суспільства, як стверджує Фромм, виробляє у себе шляхом самообману і самогіпнозу систему відповідних захисних емоційних реакцій. При цьому втрата власної свободи – через пошук різних форм підлеглості – є універсальним засобом позбутися відчуженості від дійсності й страху перед нею.
Люди прагнуть позбутися тягаря власної свободи, а мазохізм є патологічним прагненням до підлеглості, що має наслідком втрату власного “я” і беззастережне підпорядкування силі.
Сьогодні мазохістські тенденції у нашому суспільстві стали поширеним явищем. Безчинства влади, корупція чиновників, бюрократизм, беззаконня, диктатура злочинних кланів під виглядом демократії, інші види соціального насильства набули масових форм – усе це створює необхідні передумови для їх проявів.
Така ситуація невідворотно призводить до зубожіння населення, деградації особистості, збайдужіння і зневіри широких мас, а в кінцевому результаті – до виродження нації. Проте маси терпляче зносять усі прояви насильства: кривди, образи, свавілля чиновників та влади, знущання та приниження й миряться зі своїм жалюгідним становищем.
|
|
