На премію імені Ярослава Галана?
Чому прем"єра заньківчан у постановці М.Гринишина не надається до мистецького аналізу
РЕСПОНС
Ірина й Ігор КАЛИНЦІ та інші друзі Красівських:
Заньківчанський театр тішиться – на п’єсу “У.Б.Н.” про Зиновія Красівського люд купує шалено дорогі квитки і аплодує – дякує за потворний пасквіль. За старих часів вистава, без сумніву, заробила б премію ім. Я.Галана. Але ми зберігаємо в серці зовсім інші образи і незабутньої Оленки Антонів, і довголітнього політв’язня – Зиновія Красівського. І зовсім іншим бачимо і знаємо Олениного сина. На рекламній афіші – портрет З.Красівського, благородний, шляхетний, сповнений внутрішньої чистоти і самоповаги. Таким ми знали його завжди. В основі вистави – начебто фрагменти з життя Зиновія та Олени, а також листування З.Красівського та представниці Міжнародної Амністії Айріс Акагоші ... Отже, вистава про цих людей. Здається, цього достатньо, щоби переконати глядача, що йдеться про конкретні історичні постаті, про біографічну виставу.
Починається дія з виходу головного героя Зенона на тлі бомжівської халупи – там “легендарний герой руху Опору”, як написано в рекламі, начебто усамітнився на старості літ. Вигляд у головного героя так само бомжівський: він у якомусь жебрачому одязі, закутаний у коц, смалить файку, говорить скверні слова і п’є горілку. Перша його фраза – жаль, що він сам собі знищив життя (?). Єдиною “відрадою” Зенона є листи діячки з Міжнародної Амністії, які в потрактуванні авторів сценарію та акторки набирають мало що не інтимного змісту. До Зенона приходить гебіст, лікар-психіатр, у якому герой вистави пізнає свого лікаря-ката... Справді, З. Красівського намагалися зламати у психіатричній лікарні. Гебіст намагається схилити Зенона до співпраці з генералом КДБ, який балотується в депутати Верховної Ради. Зенон відсилає його геть. Тоді приходить син Олени і розповідає батькові, що тепер він має півторарічного сина, займається бізнесом, є депутатом, має машину-іномарку, особняк і всі блага. Зенон звіряється синові, що зберіг бункер з прихованою зброєю. Але син-депутат насміхається з батькової національної ідеї, з української мови, з його політв’язнівського минулого, звинувачує у смерті матері і, нарешті, також вмовляє агітувати за генерала. І йде геть, отримавши відкоша. А зрозпачений батько викликає видиво покійної Оленки, яка нагадує про свою смерть від поштовху трамвая, а потім заводить, як баба-перекупка, звинувачує чоловіка, забороняє йому займатися політичною діяльністю і так далі. Нарешті на сцену виходить ще один перевертень, також колишній політв’язень та учень Зенона. І знову ллється горілка. Фінал вистави: Зенон не витримує тиску гебістів, підпалює свою хижу, кидається з сокирою на всіх цих “героїв” і стріляється сам... Зал кричить браво і до безпам’ятства аплодує!
На наше обурення автори вистави відповідали, що, не зважаючи на всі ці факти, вистава є просто художнім твором, де допустимі вигадки, і що йдеться про збірні образи. Хотіли б ми почути, чи такий “збірний образ політв’язнів” влаштовує всіх наших політв’язнів і сталінських, і брєжнєвських таборів? Бо ми їх знаємо зовсім іншими, ми їх знаємо героями, а не бомжами і поторочами!
А як викривлено образ Сина політв’язня – нині одного з найактивніших депутатів Верховної Ради, кришталевої чистоти чоловіка, в якого нема, однак, ні іномарки, ні бізнесу, і який живе в старому маминому особняку, де прожила його бабуся та дідусь Томко і батьки, і де ще досі живе рідна Оленчина сестра Марія. Олена була любов’ю й окрасою товариства, де не боялися говорити все, що думали, організовувала у Львові перші колядки, гроші за які йшли на допомогу тодішнім політв’язням та їх рідним, на чорноволівський самвидав тощо. Прекрасний портрет Оленки пензля відомого митця Сельського чи не найповніше відбиває всю її одухотворену натуру... Зналася і з підпільним греко-католицьким духовенством, допомагала людям як лікар і як патріотка.
Переносила мужньо й арешти, й переслідування чоловіка – В’ячеслава Чорновола, усю любов та енергію віддавала на виховання їхнього єдиного сина – Тараса.
Минули роки після якогось макабричного, невмотивованого, радше інспірованого ворогами цієї романтичної сім’ї розлучення з В’ячеславом, імпульсивним, нетерпеливим і гордим. Олена одружилася із Зиновієм Красівським, який вийшов з ув’язнення, одружилася з глибокої поваги та пошанівку і врятувала від неминучої загибелі в Сибіру. “Я щасливий, що маю Оленку, – розповідав Зиновій Красівський, – хоча знаю, що єдина її любов – В’ячеслав. Але я вдячний долі, що подарувала мені таку незвичайну жінку!”. Тарас називав Зиновія батьком, хоча невимовно страждав від розлучення рідних, яких гаряче любив.
“Всевидюче КДБ”, нездатне зламати Олену і В’ячеслава, заповзялося на Тараса, десятикласника: за знайдений під час одного з чергових обшуків вірш Тарас був заарештований. Сполотніла, без сльозинки в очах, Оленка розшукувала сина. Він був звільнений як неповнолітній... під нагляд. Так починалася політична біографія дітей політв’язнів. Оленка турбувалася ними, знайомила зі світом мистецтва, культури, літератури. Не зважаючи на розлучення з коханим чоловіком, не забувала вона і про батьків В’ячеслава. А при тому Оленка була у Львові розпорядницею Фонду акад. Сахарова.
Після одруження з Зиновієм Красівським почалися нові випробування: терпіти Зиновія у Львові гебісти не могли. Його вислали на заслання. Олена відвідувала чоловіка, брала тривалі відпустки за свій рахунок, намагалася якомога довше бути з ним. Розривалася між сином і чоловіком. Нарешті Зиновій повернувся додому, в оселю, де царювала його красуня Оленка – він фотографував її майже кожну мить, тішився її щирою посмішкою... І працював.
Вважав, що працювати для добра нації – найважливіший обов’язок. Був вишуканий у слові, у листах, у зовнішньому вигляді. Його листи до мами Ігоря Калинця сповнені животрепетної любові до людей. Всі пережиті в неймовірно жорстоких умовах роки немов не торкнулися Зиновія: завжди дбайливо одягнений, естет з виваженими жестами, не переносив алкоголіків і пияків, ніколи не пив сам і не курив. Смерть Оленки переніс відчайно. Не менш важко переніс цю смерть і В’ячеслав – плакав, не приховуючи сліз. На похорон Оленки з’їхалися друзі з усіх кінців. Слів було мало – підкосило горе, ми всі відчули, що Львів осиротів... Зиновій залишився з Тарасом, допомагав підняти з руїни старий особняк, а при тому кожну вільну хвилину гасав від села до села, від містечка до містечка – будив людей. Коли Тарас одружився, Зиновій переїхав на Івано-Франківщину. “Молоді повинні бути самі...”. Але постійно допомагав молодятам. До кінця життя, до останнього свого подиху віддався справі розбудови Церкви – “Церква – це також політика. Велика українська політика. Церква цементує націю, історія нашої Церкви – це історія справжньої України”. Був у Комітеті захисту УГКЦ.
Такими вони були в житті... А на сцені? Т.Литвиненко випала прикра роль спотворити справжню Оленку, і спотворити якраз напередодні п’ятнадцятиліття від її трагічної загибелі. Але найганебніше спотворено за задумом авторів та режисера сина Оленки. О.Антонів виховувала в сина культ батька, таку ж повагу до В’ячеслава виховував у Тараса і Зиновій. Щороку Тарас відвідував батька на засланні, горнувся до нього. І Тарас ріс вдячним сином. Яким він буде надалі – покаже час. Але нині він достойний імені своїх батьків. У рекламній афіші це просто “син”, без імені. На сцені – депутат-виродок. На сцені – ляпас усім дітям політв’язнів. Тим, які не зрадили батьківських ідеалів, ба, навіть більше, – стали вище, виявилися й кращими, і цільнішими, і мудрішими від нас.
Тарас Чорновіл, Дмитро Стус, Оксанка Гель, Оксанка Горинь, Звенислава Калинець... Вони ніколи не мали іномарок, бізнес-структур, не шукали хліба по заграницях, не звинувачували батьків за те, що полишили їх маленькими, вибравши ув’язнення, не спилися, не пішли на службу до власть імущих ренегатів. І ніколи не агітували за “генерала КДБ”!
І це ті з нас, що наївно домагалися бодай якоїсь зміни “старого” на “іншого”, але такого самого, маємо просити в них пробачення. “Ах, – кричав тонким голосом підстаркуватий син директора-гебіста, який звільняв з праці ще батька Ірини Калинець, – ви проти цієї п’єси, бо самі агітували за Марчука!” Ось він – основний сенс п’єси: оплювати в образі сина всіх дітей політв’язнів, бо мертві батьки не обуряться. А ті, що живі, не посміють, бо ж самі “агітували” за колишнього гебіста. Посміємо! Бо своє гостре слово генералові ми вже сказали! І ще скажемо не раз і генералові, і колишнім заграничним резидентам, а насамперед – винним у смерті В’ячеслава Чорновола “координаторам” і замовникам. Шановні аплодуючі галичани, тірольці (за влучним висловом Костя Бондаренка), невже ви не розумієте, що після смерті батька намагаються морально знищити й сина? Знищити його побратимів. Знищити їх не завжди фортунних батьків. Знищити їхні ідеали і потішити рабів, завжди готових на плітки, самопожирання, самозневагу...
Звенислава МАМЧУР, донька політв’язнів:
Не торкатимуся художнього рівня вистави, скажу лише, що образ, створений Ф.Стригуном, далеко не героїчний. Світла пам’ять З. Красівського (на афіші та в програмці конкретизоване саме це прізвище) змушує нас не просто задуматися, а стати на захист і його доброго імені, й українських дисидентів взагалі.
Мені важко уявити собі п.Зеня в такому недолугому вигляді. Нескорений у поглядах і тому тупо закритий у своєму світі, бо Україна далеко не така?..
Але п.Зеник любив життя, людей, поезію (і сам її писав), і таке безглузде закінчення життя в жодному випадку не обрав би. Дисиденти відстоювали Церкву, писали статті, вірші, займалися науковими дослідженнями. Сам п.Красівський останні роки віддав розбудові Церкви, був у Комітеті захисту УГКЦ, допомагав у відновленні монастирів. Людина інтелігентна, скромна. Важко уявити, щоби він уживав такі брутальні вислови.
А якою показано Олену? Насправді Олена Антонів була красунею незбагненної вроди, надзвичайно мужньою людиною. Пережила вона чимало, але дім на вул.Спокійній був тим “пунктом опори”, про який згадують майже всі політв’язні. Саме там готувалися знамениті коляди і вертепи 1971 і 1972 рр. ( а де ви були тоді, панове фальсифікатори?), саме в її хату поверталися люди з ув’язнення і знаходили там не лише матеріальну допомогу (одяг, гроші, харчі на першу пору), а й душевне тепло. У виставі Олена виведена істеричною міщанкою, яка увесь час бідкається та йойкає над пропащим життям і просить чоловіка відмовитися від національної ідеї. Гірше не придумати, як спаплюжити світлу пам’ять Оленки, котра загинула трагічно, і саме така смерть згадана у виставі – куди вже конкретніше?..
Та найболючіше – син Героя. Який Герой зміг би дійсно ним бути, якщо б не виховав свого сина гідно? ( Цікаво, чи режисер М.Гринишин і сценаристка Г.Тельнюк бачили фільм О.Янчука “Нескорений” про генерала Шухевича? Пригадуєте той епізод, де Юрко просить батька залишитися з ним у боївці?) Невже хтось із дітей політв’язнів може бути прототипом такого циніка й негідника, образ якого створив А.Козак? Хто з нас дослужився, запродався? Так, серед нас є депутат ВР, але це Людина з великої літери, яка не заплямила ні імені батька, ні імені матері, ні взагалі дисидентів. Мені тому так дуже боляче, бо я росла в колі цих людей, дисидентів. Ми – діти політв’язнів, навіть гордилися цим статусом (можете запитати моїх однокласників). То чому така зневага? Для чого образ ворога народу виводити саме в дітях дисидентів? Невже сьогодні це комусь вигідно?
Андріана ДЯЧИШИН, приятелька Олени Антонів:
Двічі дивилася “У.Б.Н.”. Це глумління над пам’яттю Олени Антонів-Красівської та її чоловіка Зиновія Красівського. Я знала їх, поважала і ніколи від цього не відмовлялася. Олена загинула 2 лютого 1986 р. у віці
49 років. Зиновій помер восени 1991 р. у віці 62 років. Життя кожного з них зокрема та їхнє спільне гідне того, щоби бути відтвореним у художніх творах. Але не так, як це зроблено у виставі, де Зиновій – старий, знервований, в обуренні хапається за сокиру, не спроможний висловити думку. Ось такий вульгарний образ “націоналюги”, який витворила свого часу московська пропаганда. І в дусі цієї ж пропаганди він “сорок років тому встряг і досі не може вилізти” – з боротьби, мається на увазі.
І якщо герой такий уже невдаха, то і з’ява його дружини з того світу така сама банальна. Вона, як належиться затурканій бабі, дорікає за те, що зіпсував їй життя. Та й синові зіпсував кар’єру своїми ідейками. То ж йому нічого не залишається, як плакати і мріяти... Про американку, звісно, бо українки здатні хіба що дорікати чоловікам та гудити свій народ-невдаху. У будь-якому разі рефрен саме такий. У виставі Олена виведена до банальності побутово. То за що її вбили кадебісти? Адже не за те, що вона начебто дорікала чоловікові за “націоналістичні ідейки”. Олена загинула за те, що була борцем. Не стримувала вона Зенона від боротьби. Вона надихала його і сама боролася. Організовувала допомогу політв’язням та їхнім сім’ям. Її помешкання було місцем зібрань національно відданих інтелігентів Львова. Там вони взнавали справжні новини. Там вони обговорювали національні проблеми. Там вони плекали в собі дух. Магнетизм Олени, її мужність і натхнення передавалися нам. Олена похована на Янівському цвинтарі. Я провідую її і сповідаюся її пам’яті. Що я скажу їй цього разу? Що ми допустили блюзнірство? Що чужі національному духові митці принижують українську жінку, її героїку і жертовність?
Авторів і постановників “У.Б.Н.” хочеться назвати в’язнями несумління. Коли я висловила режисерові своє обурення, той відповів, що має право на вимисел. Але ж, панове, цього права ви самі себе позбавили, бо прототипами назвали конкретних осіб. Якщо вам потрібні конфлікти, то беріть їх із життя націоналістів, цими конфліктами насправді можна висвітлити їхні шляхетні риси. Творіть, а не руйнуйте українську вдачу! Якщо ви переконуєте, що ваш твір – художній вимисел, то чому ваші герої такі банальні? Які джерела спрямовували вашу уяву? Напевне, не зустрічі з живими ще політв’язнями та їхніми дітьми. Мабуть, і не світові здобутки в зображенні подвижників. Чому російські митці зображають декабристів людьми найвищої культури? А їхніх дружин такими ж саможертовними? Вони кидають сім’ї та їдуть за чоловіками в Сибір на довічне поселення. Їдуть добровільно, не дорікають, не плачуть, а свідомо йдуть на соціальну жертву, щоб підтримати чоловіків-героїв. Реальна Олена теж ДОБРОВІЛЬНО поїхала на заслання в Ханти-мансійський округ, щоб там підтримати свого чоловіка. Чому ж цього не показали? Чи на шляхетні образи українця й українки в малоросійському мистецтві й досі існує заборона? І у Львові, і в добровільному засланні Олена підтримувала зв’язки з політв’язнями та їхніми сім’ями. Вона організовувала для них допомогу і за це терпіла наклепи кадебістів. Усі, хто особисто знав Олену, глибоко вдячні їй, що в тяжкі часи вони мали моральну підтримку друга. І на Різдво, і на Великдень – вітання від Олени було. Були й колядки на чолі з Оленою. Але для неї не було робочого місця в Україні в той час, коли влада карала за “тунєядство”.
Зиновія ніхто не “втягував” в ОУН. Він був чільним діячем ОУН! Він був особливо небезпечним для окупаційної влади. Але небезпека його йшла не від сокири і не від нервового надриву. Небезпека для влади йшла від його чесності та волі, від мудрості й натхнення, від самопожертви й від організаторського таланту. От цього у виставі немає. Зате є витворені російськими шовіністами атрибути українця – горілка і сало! Я співчуваю акторам за тримісячну затримку зарплатні (що, певно, й спровокувало шлунковий образ), але мушу повідомити: Красівський був вегетаріанцем! Якби актори показали правду, то художній вимисел не образив би до сліз сивоголових жінок, їм не довелося б вигукувати “Ганьба!”. Вони відчували б удячність за те, що вистава зруйнувала наклепи радянської пропаганди на борців за волю народу і показала правдиві образи тих, кому ми сьогодні маємо дякувати за те, що нація збереглась і зберігає волю до свободи й справедливості. Але ті, хто готував виставу, цього не зробили. А Мирославу Гринишину хочу відповісти: якщо Ви вважаєте священним своє право на художній вимисел, то визнайте за нами священне право на захист честі і пам’яті.
|
|
