Можливо, так буде краще...
ДОЛЯ
МАЙКЛ
Лесик виходив рiвно о дванадцятій ночi, коли по телевiзору починали гупати куранти i всi вихователi дружно пiднiмали келихи з шампанським.
Довгi, подiбнi на труби коридори “дєтдому” були порожнi. Нiхто його не зупинив. Усi святкували i всiм було надзвичайно весело. Його взагалi нiхто не бачив. Вулиця була безлюдна. Таке враження, що нiкому у цьому мiстi, та навiть у свiтi не було до нього дiла.
Люди святкували Новий рiк. Їм було радiсно i весело. Вони були щасливi.
Нiчого дивного, що вiн також хотiв отримати свiй процент щастя. Теоритично круглий сирота, згiдно із записами в документах, вiн усе-таки мав одну живу i рiдну душу, яка хоч i була вже в немислимих лiтах, наполовину не пам’ятаючи про минуле, склерозна i немiчна, таки була його бабунею. Мамою його мами, мами, яку вiн нiколи так i не бачив. Йому так i не пояснили, чому в нього її немає. У всiх є, а в нього немає. Нi вихователi, нi бабуня. Вона, бабуня, можливо, просто не пам’ятала. Вони, вихователi, можливо, просто не знали, – пояснював цей парадокс вiн сам собi. Ну не може так бути, не буває.
Автобус, який їхав у далеке високогiрне село, де жила його бабуня, був набитий по перше число. Але, коли вiн махнув рукою, автобус зупинився, бо шофер любив грошi. Багато i не потрiбно було, як з дитини з нього брали 50 копiйок. У нього завжди були грошi. Рубль вiн заробляв, миючи посуд за кухара. Той був не надто роботящим чоловiком i тому експлуатував малого по-чорному.
Його мати, його природна мати, нiколи не помирала i не зникала, а скорiше навпаки, процвiтала. Причому, не десь далеко, а в тому самому мiстi, де знаходився “дєтдом”. Тiльки “дєтдом” знаходився на околиці, а дiм, у якому жила його мама, у центрi, в елiтному кварталi. Його мама жила там зi своїм чоловiком i двома дiтьми. Його братом i сестрою. Тiльки тато в них був iнший. Його батько не знав, що в нього є син, не знав, що той перебуває в “дєтдомi”. Вiн, його батько, познайомився з його мамою, тодi ще дуже молодою i красивою десятикласницею, коли, будучи кiнорежисером, приїжджав у гори знiмати фiльм про мужнiх партизанiв.
Усi намагання його мами зв’язатися з ним, його батьком, пiсля раптового вiд’їзду, завершились грубою лайкою з боку дружини вiдомого i заможного кiнорежисера. Його батька. Людина високого рангу, вiн не надто цiкавився такими речами. Тому про iснування в нього ще однiєї дитини, сина, він просто не знав.
У ту новорiчну нiч його мама та її чоловiк поспiшали в гори. Причина була надто серйозна, щоб нею можна було легковажити. Померла бабуня, її мати, i питання про затишний будиночок у горах зависло в повiтрi. Право власностi – це серйозна справа. Її чоловiк давно мрiяв про те, як хатину можна перебудувати, перетворивши на розкiшний гiрський котедж. Поки жила бабуня, це було неможливо.
Удар перевантаженого автобуса в бiк легкового автомобiля, що розiгнався надто швидко, бо поспiшав, нагадував удар тенiсної ракетки по м’ячу. М’яч полетiв у поле, але i ракетка вiдхилилася назад. Третiй закон Ньютона або вiддача, як кажуть у народi. Цiєї вiддачi було достатньо, щоби важкий автобус на слизькiй дорозi злетiв з дороги, проїхавши обочину, пробив металеву огорожу i звалився в прiрву. У прiрву, де вже лежала розбита машина.
Най буде так. Так краще. Вiн, малий Лесик, нiколи не довiдається, що його мама нiколи i нiкуди не зникала, а всi цi роки жила поряд з ним. У теплi i достатку. Сита i здорова. Можливо, навiть по-своєму щаслива. Так краще для неї. Адже, приступивши до права власностi хатини, вона неминуче б стикнулася з фактом, що її син, про якого вона встигла майже забути, не тiльки вижив, а навiть пам’ятає, що в нього повинна бути вона. Мама. Так краще було б i для її чоловiка. Навiщо йому знати, з ким вiн одружився? У кожного з них залишилась своя власна iлюзiя i своє власне поняття про щастя. Про справедливiсть. Про добро i зло. Про бiле i чорне. Ну, а пасажири автобуса i водiй, – вони виявилися статистами. Просто статистами, якi сiли не в той корабель або не на той поїзд.
|
|
