Спогади двомісячного львів"янина
народженого в День Великомученика Димитрія (8 листопада 2000 року) у львівському пологовому будинку
ДІАРІУШ
Дмитрик ДИМИД
Нарешті!
Темний тунель закінчився і моя голова проклюнулася на світ Божий.
Виявляється, як і в Маминому животі, у ньому теж темно: якась метушня, хляпання капців по підлозі... Хтось тримає мене за голову і кричить: “Фонарик! принесіть хто-небудь фонарик!” (Під час пологів в родзалі вирубали світло. Полагодити його зуміли вже після мого народження.) і – до Мами: “Дихайте! тужтеся!”. Мама дихає і тужиться, і я вистрибую цілком, тягнучи за собою хвіст пуповини, якісь плівки, випльовую рештки води і кричу: “Бе-е-е!” Тобто я хотів сказати “Дякую, Боже!”, але якось мені не вдалося, зате ці слова замість мене проказала Мама і повторила їх ще багато разів голосно, щоб усі почули. Все! Пуповину перетято. Прощавай, Мамо!
Тримаючи мене над головою в одній руці, а другою мацаючи перед собою, якась товста тітка пішла шукати в темряві пеленальний стіл. Розштовхуючи тілом візки і шафки з інструментами, з другої спроби таки знайшла і поклала мене на щось тверде і холодне. Це була електрична вага, яка, очевидно, теж не працювала. “Присвітіть сюди!” – крикнула тітка в темряву. Мені було холодно, дуже холодно, а крім того, я ще не звик перебувати так далеко від Мами, тому я знову закричав і вхопився руками за щоки.
Товста тітка пеленала мене “солдатиком”, витираючи краєм пеленки кров і смалень, яким я був змащений, і промовляла: “Хлопчик у вас, ну просто прєлєсть. Який товстенький! Пухленький! Пампушечка! На татка похожий чи на вас?..” Мені страшенно не сподобалось, що вона розмовляла весь час з мамою, а не зі мною.
Лише через деякий час я зрозумів, що в лікарнях є також і такі “медики”, які вважають, що ми, діти, нічого не чуємо і не бачимо, принаймні декілька місяців. Може, ми кроти? Чи якісь нерозумні шматки м’яса? Говорячи про нас, вони вживають якісь мудрі слова “ембріон” або “плід”, але ніколи не кажуть: “дитина”, “людина”.
Ці “медики” мають холодні скляні очі, вони розмовляють металевими голосами. Вперше я почув цей голос, коли моя Мама прийшла до якоїсь клініки, щоб побачити мене на ультразвуковому апараті. Голос спитав: “Будемо зберігати?”, так ніби йшлося про якусь недугу. Я цілий стиснувся, мені стало страшно. Мама відповіла ствердно, а голос наполягав: “Тут загроза, загроза передчасних пологів... нема шансу плодові вижити... ви наважуєтеся... ви ризикуєте...”
Холодний мертвий голосе! Чи ти ясновидець, чи ти пророк? Що ти можеш знати про життя, про мале серденько, про душу, яка пригрілася і живе в тілі моєї Мами? Ти мимоволі став ремісником смерті, тобі часом платять за переривання ненародженого життя, а давав колись клятву Гіпократа, що будеш боротися за життя кожного пацієнта...
Ну, годі. Не буду хвилюватися, бо тоді почну кричати, ще, чого доброго, моя Мама втратить молоко. Раніше я думав, що Мамина утроба – найкраще місце на світі. Я вже звик за дев’ять місяців до тепла, темряви, гойдання, булькання і звуків, які приходили ззовні, ніби відлуння іншого світу.
Найбільше мене інтригували голоси моїх двох сестер і брата. Добре, що я маю брата! Він делікатно торкався Маминого живота і шепотів до мене: “Дмитрику, я дуже-дуже Тебе люблю! Коли Ти нарешті народишся, у нас буде все наполовину!” Оце я розумію – брат! А сестри, в основному, запевняли, що будуть мене виховувати, випісювати, колисати і вчити тільки гарних слів. Ну-ну, ще побачимо, хто кого!
Так-от, повертаючись до наших баранів, тобто до молока. Молоко – це солодке щастя, це – рай, це – блаженство, це щось, заради чого варто було розпочати подорож у цьому тунелі. Коли Мама мене годує, я тримаю її за палець і дивлюся в очі. Вона завжди говорить до мене, гладить по щоці і робить усе, щоб побільшити моє задоволення від їжі. Молоко – це їжа, але не тільки; це контакт із Всесвітом (пояснюю: груди – як Земна куля!), це школа любові, довіри до інших людей (вони всі добрі, як моя Мама), це самоствердження (я є особою, окремим неповторним світом, мене люблять, я є бажаним!).
Варто мені крикнути голосно декілька разів – і вже солодка “молочна куля” опиняється в моєму ротику. Дякую, Боже, що Ти дав моїй мамі молоко, щоб я через нього навчився Тебе любити!
Я відчуваю, що світ навколо мене дуже великий. Торкаюся рукою – і не можу його впіймати. Витягаю ніжку – і вона провалюється десь у безконечність. Щоб я не боявся, Мама, пеленаючи мене, підставляє свою велику долоню мені під стопи, щоб я оперся і почув себе впевнено.
Світ великий і відкритий переді мною. Він шумить за вікном лікарні осінніми деревами, вабить мене дзвоном трамваїв, шелестом дощу, гомоном великого міста.
Світе, Я йду до ТЕБЕ!
|
|
