Про нас та папуасів
СВЯТКУЄМО
“Ну, січень, звичайно, відпадає”, – приречено каже кожен, хто зважується на будь-який довготривалий проект: чи то на ремонт, чи то на оформлення паперів, чи то на... Зрештою, немає значення, на що наважуватись, бо результат буде щоразу однаковим, тобто нульовим. Можна хіба що плюнути на справи і вирушити у мандрівку (якщо, звичайно, прийде запланований автобус або коли ви оформите візу заздалегідь).
Той, хто помандрує дорогами Німеччини, і зараз ще може зустріти дивні будинки. Вони якісь строкаті, немовби мозаїчні. Придивившись уважніше, неважко зрозуміти, у чому річ: вони складені з різних цеглин. Це перші післявоєнні будинки. Вони, звичайно ж, у наш час виглядають скромно, але цілком солідно складені й доглянуті, так що все ще служать своїм господарям, як кажуть, на совість.
Коли стало зрозуміло, що війна скінчилася, німці вийшли розбирати завали на вулицях розбомблених міст. Точніше – переважно німкені, тому що значна частина працездатних чоловіків упродовж іще досить тривалого часу займалася спорудженням будівель у зовсім іншому місці, в основному – за Уралом. Ці жінки, яких відразу охрестили Truemmerfrauen, тобто “жінками руїн”, розбирали завали по цеглинці. І ретельно все сортували, так що частина матеріалу відразу могла йти у роботу. Як наслідок, за короткий час не тільки були ліквідовані руїни, але й почалися відновлювальні роботи. І роль цих “жінок руїн” у тому, що пізніше назвали “економічним чудом”, була чималою.
Та Бог із ним, із минулим. Нещодавно трапилися два стихійні лиха – величезна приливна хвиля у Новій Гвінеї та повінь у Китаї. Усі телеканали світу день за днем показували, що відбувається в цих країнах. І різниця була помітна неозброєним оком.
Папуаси (які стали жертвою цунамі у Новій Гвінеї) впали у відчай. Ті, що вижили, сиділи в заціпенінні біля зруйнованих хижок і віддавалися невтішній скорботі за втраченими близькими. ООН довелося посилати на острів команди рятувальників, які висаджувалися на узбережжі на вертольотах і буквально на руках відносили сумних папуасів подалі від води, дбайливо загортали їх у ковдри, годували з ложечки... Якби не міжнародна допомога, можливо, що папуасів уже просто не залишилося б.
Китайці поводилися інакше. Вони, немов мурашки, метушилися біля води.
Вишикувавшись у ланцюжки, вони передавали мішки з піском, щоби споруджувати і зміцнювати дамби. Вони невтомно вичерпували воду будь-якою ринкою, що була під рукою. Наш глядач захоплено тицяв пальцем в екран: от придурки, баняками ріку вичерпують. А даремно тицяв. Китайці все ж таки зупинили повінь. І тому жертв і руйнацій у цій країні виявилося в десятки разів менше, ніж могло б бути, якби китайців раптом уразила “папуаська хвороба”.
До чого це я? Та до того, що Новий рік... Новий, старий, але ще ж Різдво й Василя... Одним словом, свята... Щороку я застигаю через нездатність пояснити своїм закордонним друзям, чому в Україні з кінця грудня і фактично до кінця січня нічим серйозним займатися неможливо. І несерйозним – так само. Можна лікувати голову та шлунок...
“У вас же криза?” – “Справді, криза...” – “То що ж ви?..”
І от на це нічого, крім неперекладного “А от...”, і не відповіси... Так само, як важко відповісти, чому водій маршрутки шулікою кидається на вашу неповнолітню дитину, вимагаючи плати за проїзд, тоді як п’янючу компанію підбирає і везе “на халяву” – і, разом із рештою пасажирів, поблажливо посміхається, почувши комплект усіх тюркських запозичень. А ваша неповнолітня дитина, затиснувши в кулачку свій законний квиточок, ще й має дати п’яним дядькам місце, бо інакше “задзьобають” старенькі жіночки...
Я не можу збагнути, чому спочатку треба святкувати до нестями, а потім страждати з похмілля і вважати його більш поважною причиною не працювати, ніж навіть хвороба. Але традиції існують не для того, щоб їх збагнути. Їх треба просто наслідувати. “А от...”
Що ми не китайці, начебто б усі вже усвідомили: принаймні закликів іти “китайським шляхом” давно не чути. Правда, ми й не папуаси. Ми перебуваємо десь між цими двома крайнощами, але все-таки, очевидно, ближче до папуасів. Тому й можемо святкувати, махнувши на все рукою. Або, можливо, ми надто впевнені, що вертоліт до нас усе-таки прилетить?
Катерина СЛІПЧЕНКО
|
|
