ЛЬВІВСЬКІ ОБСЕРВАЦІЇ
Відставка
Відставка Юлії Тимошенко викликала в мене гомеричний регіт. Бо то так, якби послали у відставку Шарон Стоун чи Вітні Г’юстон. Вона як була зіркою екрану, так нею і лишиться. Її, як показували по телєвізії щодня, так і будуть показувати. І ніякі поцебеньки не зашкодять. В інтерв’ю для НТВ пані Юльця сказала:
– Парятся вмєстє, падлєци! Вмєстє парятся, вмєстє і рєшенія прінімают.
І тут я зрозумів, у чому проблема. Чому її зняли. Відмовилась паритися! Он де собака запорпана! А всього тільки й вимагалося, що похльоскати віничком спинку. А там, дивись, і втягнулася б, і звикла. І всім було б добре. Оно силовики хльоскають і там, і нижче – і ніяка холєра їх не годна зняти.
Газета помістила статтю Івана Геля “УГКЦ: чи знайде себе в Україні діаспорне духовенство? “, в якій знайдемо чимало цікавих спостережень стосовно релігійної ситуації в Україні. Для мене, зокрема, було відкриттям дізнатися, що “ Синод єпископів складається з понад 30 владик, які з’їжджаються з усіх куточків землі. Та лише п’ята частина з них, тобто 7-8, народилися і виросли в Україні, тут рукоположені на священиків і здобули єпископську хіротонію. . . Отже, 8 єпископів з України представляють
5-6 мільйонів греко-католиків метрополії, а 25 діаспорних єпископів представляють 1, 5-2 мільйони греко-католиків у країнах поселення: Італії, Англії, Франції, Німеччині, країнах Скандинавії і Бенілюксу, Америці й Канаді, Аргентині, Бразилії, Австралії тощо. Вони лише на час Синоду, тобто приблизно на один тиждень у році, приїжджають до столиці матірної Церкви, але народилися, виросли, сформувалися в країнах поселення, найкраще знають життя українців у своїй новій батьківщині, заклопотані життям і проблемами своїх зарубіжних єпархій, а життя і проблеми нашого народу і Церкви знають хіба з преси та інформації, почерпнутої протягом кількаденного перебування в Україні.
Та, прибувши сюди, вони володіють повноцінним голосом, а кількісно переважаючи у п’ять разів голоси місцевих єпископів, самі вирішують долю Церкви, визначають магістральні шляхи її розвитку та концептуальні проблеми, часто просто екстраполюючи та ототожнюючи проблеми своїх діаспорних дієцезій з духовним і соціальним буттям нашого народу. Парадокс полягає в тому, що рішення, які вони приймають в Україні, їх абсолютно ні до чого не зобов’язують у своїх єпархіях”.
Далі пан Гель, вступаючи в дискусію з владикою Любомиром Гузаром, доводить, що діаспорне духовенство не знайшло себе в Україні, “не успадкувавши громадянських традицій нашої Церкви”.
Ці та інші критичні зауваження автора мають рацію, коли спостерігаєш сильний спад експансивності УГКЦ у завоюванні нових парафій і, водночас, зріст експансії римо-католицьких церков, особливо поза межами Західної України. У римо-католицьких храмах України більшість парафіян – українці, а це, вочевидь, люди, яких чимось не привабила УГКЦ.
Але водночас автор вдається до перебільшень: “ Якщо для європейця – француза, німця, австрійця чи шведа – слово католик або протестант означало протягом останніх чотирьох століть лише приналежність до Церкви, і за вияв віри не треба було віддавати життя чи зазнавати жорстоких гонінь, то для українця приналежність до Церкви – щось значно більше, аніж просто відвідування храму – православного чи католицького”.
Прочитавши це, замислюєшся: ну невже пан Гель не чув нічого про тридцятилітню війну, про ті жорстокі репресії, яких зазнавали ірландські католики від англійських протестантів, а французькі гугеноти, у свою чергу, від французьких католиків? Адже останні чотири століття включають і сімнадцяте, коли точилися особливо запеклі релігійні війни, які “призвели до гонінь на католиків у кожній країні, де до влади прийшли протестанти, – писав Арнольд Тойнбі, – і до гонінь на протестантів у тих країнах, де владу захопили прихильники традиційного католицизму”.
Перебільшує п. Гель і тоді, коли твердить, що “у добу середньовіччя бути православним означало бути схизматом, підневільним кріпаком, мати реальну перспективу опинитися за віру на палі або в розпеченому мідному котлі”.
Такі ось жахи. Тільки звідки їх випорпав п. Гель, невідомо. Мушу нагадати п. Гельові, що кріпацтво в Україні з’явилося щойно за Катерини Другої і не мало жодних релігійних підстав. Щодо паль і міфічних мідних котлів, то тут, очевидно, малися на увазі репресії української католицької шляхти у 17-18 віках проти збунтованого холопства і козацтва. До чого тут релігійні переслідування? На палі садили ребеліянтів без огляду на їхню релігійну приналежність. І католиків у тім числі, зокрема повстанців Костки Наперського. Шляхта не тільки ніколи не переслідувала своїх підданих за православне віросповідання, а навпаки, колонізуючи Задніпрянщину, вибудовувала православні храми.
Покатоличення українців зовсім не входило в плани магнатів, а понад то самих поляків. Про що свідчить те, як вони гостро виступили проти унії і всіляко перешкоджали її поширенню. Магнатам були вигідні піддані, які не мали права голосу, не мали змоги обстоювати свої права в католицьких священиків чи й у самого кардинала. Тому їх чудово задовольняло неотесане попівство, яке промовляло до вірних незрозумілою мовою і нічим не виділялося на тлі посполитої юрби.
Частково тільки має рацію п. Гель, коли твердить, що “у новітню добу, як, зрештою, і в минулі століття бути греко-католиком означало бути українським націоналістом, і, отже, перманентно, від покоління до покоління зазнавати жорстокого іноземного гніту”.
Чому тільки іноземного? Адже бути греко-католиком також означало бути посіченим козацькими шаблями.
Торкається п. Гель і переходу на грегоріянський календар, що, на його думку, може привести “до катастрофічних наслідків” – ще одного розколу церков. Та чи справді це нам загрожує катастрофою? Гадаю, середнє й молодше покоління сприймуть новий календар без особливих зусиль. Ніхто не заборонятиме так само, як ми зараз відзначаємо Старий Новий Рік, відзначити ще й Старе Різдво. Але зате будемо Різдво Христове святкувати зі всім світом. Нагадаю, що на новий календар перейшли вже деякі православні країни на Балканах і катастрофи не сталося.
Зате досить кумедно й штучно виглядає диспенза від посту для греко-католиків на перше січня. Звичайно, чудово, що греко-католики мають дозвіл випити й закусити шпондерками на Новий рік, і зле, що православні такого дозволу від своєї церкви не мають і мусять, бідачки, грішити. Але, враховуючи, що наша втеча від Москви ще не закінчилась, і кожен крок, який нас від неї відділяє, нам тільки на благо, то введення нового календаря – акт значної політичної ваги. Ми повинні бути з більшістю, а не з гордою міною перебувати в шерегах меншости. В Европі, а не поза нею.
Дайош корону короля Данила!
Ініціятиви поета-дипльомата Дмитра Павличка зазвичай дуже оригінальні. То йому заманулося нового українського гімна, а то вже кинувся шукати кошти для виготовлення корони Данила Галицького, котра пропала, але зате існують її точні описи. І не багацько треба – яких 50 тисяч долярів. Дурничка, порівняно.
Але я си так гадаю, що спинятися на цьому не варто і слід також зібрати кошти на меч Святослава, гуслі Бояна, шлюбну сукню княгині Ольги, щит князя Олега, якого він прибив на воротах Константинополя, шаблю Богуна, каламар Сковороди і Франкову кузню.
Кацапізми
Якими тільки азбуками не мордують наших діток видавництва. “Азбука в загадках” з лисичкою у віночку на обкладинці, на перший погляд, не віщувала нічого поганого. Навіть назва видавництва “АСТ- ПРЕСТ-ДІК-СІ”, хоч і звучала важкостравно, але змиритися можна. Буває. Інша справа з друкарнею. Тут уже бере за живе. Адже книжечку видруковано Тверським ордена Трудового Червоного Прапора поліграфкомбінатом дитячої літератури імені 50-річчя СРСР Міністерства Російської Федерації у справах друку.
А всередині – такі малюночки, що відразу шляк ясний трафляє. Бородаті мужики в косоворотках на випуск, смугастих штанях і лаптях, русскіє баби в сарахванах... А там ось мчітся тройка, а тут – ізбушка тіпічеська. Але головне те, що текст український!!! Тупий, примітивний, неоковирний, але – український.
І дарма, що українська мова ніяким чином не в’яжеться з лаптями – це вже інша справа. Головне – наліцо видання для аборигенів. У всіх книгарнях Львова! Налітай!
Скандал
Телефон розривається, нарід мече громами і волає до Юзя. Прем’єра нової вистави театру Заньковецької під назвою “У. Б. Н. “ викликала обурення в людей, котрі близько знали прототипів героїв вистави. У театральній програмці вказано, що п’єсу створено за листами Зенона Красівського. Якби цієї вказівки не було, то, може б, і скандал не спалахнув, бо ті, що знали покійного особисто, хоч не хоч, а мусили усе, що діялося на сцені, приміряти до того, що було в дійсності.
А дійсність не мала нічого спільного з театральними фантазіями.
Відомий правозахисник Зенон Красівський до останніх своїх днів був політично активним, заангажованим, зокрема і в церковні справи. Тим часом на сцені глядачі побачили втомленого життям, розчарованого чоловіка, який відійшов від усього.
Ігоря Калинця вразив сам вигляд головного героя.
– На самому початку вистави я побачив на сцені якесь опудало з коцом на голові, котре скидалося більше на бомжа, а не на Красівського – педанта і елеганта. А далі мене обурило те, що він починає каятися, шкодувати за свою діяльність. Це ж брехня! А чого варта фраза у відповідь на агітацію підтримати на виборах генерала КГБ: “Я з тим генералом на одному гектарі срати не сяду!”? З вуст Красівського нічого подібного ніколи б не злетіло. Це був інтелігент у повному розумінні цього слова.
Та це ще не все. Серед героїв п’єси маємо також дружину героя, в котрої те саме ім’я, що й у реальної дружини покійного – Олена. І загинула вона за тих самих обставин, що в житті. Олена Антонів була спершу дружиною Чорновола і мала сина Тараса. Тарас по імені у виставі не названий, але фігурує в дуже непривабливій ролі. З вітчимом він тривалий час не спілкується, що є так само брехнею, і з’являється з пляшкою горілки щойно для того, аби його теж переконати підтримати генерала. Про якого генерала йдеться – дурний би здогадався. Крім того, він стає депутатом – який збіг обставин! – але тільки для того, аби мати змогу зайнятися бізнесом.
Дружина героя так само, як і її чоловік, нарікає на долю і шкодує за свою діяльність. У п’єсі це викінчена міщанка, тоді як у житті то була людина до останніх своїх днів активна. Одне слово, таке враження, що маємо замовну виставу, яка ставить перед собою дуже прозору мету – спаплюжити конкретно Тараса Чорновола.
Ну і чого вони хтіли – те вони й дістали. Кілька осіб, а серед них і Калинці, з обуренням зірвалися посеред вистави з місць і голосно виповіли, що вони про все це думають. Але адміністрація театру не дозволила їм вийти на сцену і витіснила в коридор. А там пан директор запевнив, що обов’язково запросить їх на наступну виставу і дасть змогу висловитися зі сцени.
Як то мало би виглядати, важко собі уявити. Хіба би Калинці мусили ходити на кожну виставу і щоразу промовляти до глядачів тими самими словами. Тоді б це вже виглядало як своєрідний драматичний пролог, режисерська чи то пак, директорська знахідка, і прорив у мистецтві театру. І то, звісно ж, не за так. Але якби я був режисером тетру Заньковецької, то ввів би ще й епілог. Продаю задурно.
Епілог. Актори кланяються публіці під гучні оплески розчулених глядачів. На сцені з’являється пані Калинцева у вечірній сукні й елегантним помахом ручки нагороджує ляпасами усіх зайнятих у виставі акторів. Актори на чолі з паном режисером радісно всміхаються і знову кланяються. Публіка ридає і кусає губи. На сцену виходить пан Калинець у смокінгу, бере попід руку пані Калинцеву, дарують низький уклін багатостраждальній публіці й покидають сцену.
Я собі уявляю, як би нарід валив до театру, аби лиш побачити таку розкішну сцену!
|
|
