ЦРУ і СБУ набирають... шпигунів
ВЕРБУВАННЯ
На останній прес-конференції начальник Управління СБУ у Львівській області Іван Войтович поскаржився на те, як важко зараз із добрими кадрами. Крім того, він розповів, хто може сьогодні потрапити у ряди спецслужби – і навіть наголосив, що СБУ набирає працівників, сподіваючись, імовірно, що хтось із присутніх журналістів подасть таку інформацію у ЗМІ. А там уже – як буде. А раптом знайдеться перлина шпигунських кадрів!
Не знаю як вам, а мені так і кортить допомогти спецслужбам, особливо після перегляду чергової серії “Секретних матеріалів” чи ще там чогось, і (якщо зважити на коронні слова, які прозвучали на прес-конференції, мовляв, преса є “містком між спецслужбами та простими смертними”, себто нами) як репортер я вважаю за необхідне повідомити, що СБУ шукає хороших аналітиків із гуманітарною чи економічною вищою освітою. Щоправда, структура так і не повідомила, куди треба звертатися бажаючим випробувати себе в якості працівника спецслужби.
Зате це подбало інше спецуправління – американське ЦРУ. Проживаючи в Україні, годі й думати про пропозиції, які доволі туманно висуває Центральне Розвідувальне Управління. Але зважаючи на те, що все відбувається таки не з нами, привідкриємо деякі таємниці шпигунського ремесла.
Хто ж потрапляє на роботу до ЦРУ і які перспективи “світять” молодій людини, що вирішила відректися від буденного життя і стати залежною від всемогутньої структури? Якщо вже зайшлося про журналістів, то про їх вербування гомоніли ще в 70-х роках.
Колишній директор ЦРУ Джордж Буш-старший (пізніше він став Президентом США) свого часу зауважив: “Ми рідко просимо журналістів, учених і священиків діставати інформацію. Головна їх цінність для нас у тому, що вони можуть легко встановлювати контакти за кордоном із тими особами, яких ЦРУ хотіло б завербувати, але до яких оперативні працівники не мають прямого доступу. Журналіст, наприклад, здатний цілком відкрито підійти до будь-якої особи, що нас цікавить, і розпочати дружню бесіду...”
Видавці поважних газет (скажімо,
Е. Паттерсон, А. Розенталь та інші) спробували домогтися категоричної заборони використання журналістів у шпигунській діяльності, однак сили були надто нерівними.
І хоча той же Джордж Буш виступав із заявою, що мовляв, ЦРУ видало розпорядження, яким заборонялося використання кореспондентів американських газет, радіостанцій і телекомпаній у секретних операціях, коли пост Буша у 1977 році зайняв адмірал Стенсфілд Тернер, розпорядження знову набуло чинності в доволі саркастичному варіанті: “Можна залучати журналістів до секретної діяльності за кордоном із дозволу директора ЦРУ”. Варто зауважити, що, як правило, відмов із боку директора ЦРУ у вербувальних санкціях щодо журналістів не спостерігалося.
Про скандал, як і про розпорядження, згодом забули. І сьогодні кожен лише за власними переконаннями може визначити свою долю. Правда, там, в Америці, й досі пам’ятають, що досьє на всіх прогресивних суспільних діячів, у тому числі й на журналістів (незалежно від того, чи ЦРУ зацікавлене у співпраці з ними), дозволяє собі збирати Агентство національної безпеки (АНБ), яке цілком офіційно здійснює глобальне електронне шпигунство завдяки ультрасучасній техніці. АНБ має власну службу безпеки, що контролює службову діяльність, родинні стосунки, інтимне життя, приватне спілкування між сім’ями працівників свого кола, як і їх спілкування зі сторонніми особами, а звіти лягають на сукно не лише керівництву АНБ, але й особисто Президентові.
|
|
