Свобода слова
ОНИСЬКО
До чого ж цікаво спостерігати останні майже два місяці за українською пресою! Причому ці “майже два місяці” мають чітко означений початок – 28 листопада 2000 року,– коли Мороз із парламентської трибуни розповів про плівки Мельниченка. Кінця наразі не видно, та якраз у цьому і полягає чарівність ситуації: за порівняно короткий термін наші медіа витворили власний і неповторний образ сучасної української журналістики.
Раніше, в докасетну епоху, вітчизняні майстри слова працювали спокійно і весело. Усе було цілком зрозуміло. Якщо, наприклад, ти працюєш у газеті, яка належить (припустімо) Суркісові, то критикуєш Ющенка з Тимошенко і захоплюєшся Медведчуком. Якщо працюєш (скажімо) в газеті, де редактор належить до кола друзів дитинства Ющенка чи Тимошенко, то відповідно і пишеш – упосліджуєш Медведчука з Суркісом і захоплюєшся реформами в паливно-енергетичному комплексі. Якщо ж ти працюєш у незалежній бульварній газеті, то гнівно тавруєш сексуальних маніяків, котрі нападають на 7-річних дівчаток у запльованих під’їздах, і захоплюєшся розмірами кабачка, який виростив на добре угноєному городі пенсіонер із Пустомит. Щодо телебачення чи радіо, то там іще простіше – можна транслювати сльозоточиві серіали чи вічно юних Spice Girls. Єдиною ж для всіх залишалися повага та скорботна мовчанка про символи держави: герб, гімн і Президента... Говорили про них, керуючись правилом мудрих римлян: або добре, або нічого.
Заява Мороза, виразно спрямована на підрив одного з непорушних стовпів українського суспільного життя, таки досягла своєї мети. Про Президента після двотижневого шоку (можна зрозуміти людей: довелося переглянути переконання, а це потребує глибоких філософських роздумів) почали писати і показувати всі, навіть УТН, – і таке, чого досі було неможливо уявити. Якщо раніше правилом доброго тону вітчизняних майстрів слова було гордовите мовчання про все, що бодай трішки виходить за т. зв. “політичну позицію” їхнього ЗМІ, то тепер – о жах! – треба показувати навіть цього прикрого Мельниченка та родину Ґонґадзе.
Для мене особисто було одкровенням почути у вечірньому ефірі ICTV розмову Мельниченка з Головатим, Шишкіним і Жиром у виконанні Миколи Княжицького, а наступного дня прочитати все це в газеті “Факты”. Перше враження: невже таке справді можливе? Маю на увазі не свідчення Мельниченка, а сам факт оприлюднення їх у традиційно, м’яко кажучи, лояльних до влади ЗМІ. Та пізніше з’ясувалося, що традиційна, м’яко кажучи, лояльність до Президента в українській пресі нікуди не зникла, а лише зазнала серйозних змін.
Скориставшись старим комсомольським принципом: “Якщо п’янку не можна зупинити, її треба очолити”, – українські акули пера і сторожові пси демократії виявили вражаючу винахідливість у трактуваннях і коментарях скандалів, які останнім часом так часто стрясають українську політику. Як ставитися до словосплетінь Сторожука чи Лапікури або які газети читати – це вже особиста справа кожного, однак не можна заперечити, що просто промовчати вже не виходить. Що більше, дехто (скажімо, “Інтер” чи УТ-1) сміливо зайнявся власним розслідуванням справи Ґонґадзе і часом навіть досягає в цьому помітних успіхів. Наприклад, дехто першим повідомив, що Георгій Ґонґадзе та сім’я майора запасу Мельниченка отримали візи в Чехію. Щоправда, пізніше був змушений спростувати цю інформацію, але ж старалися люди... А газета “Столичные новости” сміливо друкує інтерв’ю з Наталею Вітренко, яка роздумує, кому ж вигідний касетний скандал, хоча доти вона була на сторінках цієї газети персоною нон-ґрата.
І це справді – без жодного зубоскальства – крок до свободи слова. У вільному світі (правда, знайомий вираз?) і навіть у путінській Росії преса може дотримуватися різних політичних поглядів, і це право кожного власника ЗМІ.
Якщо це державна газета чи телеканал – то вони будуть відстоювати державу, а відтак і владу, яка в цей час цю державу уособлює. Якщо власник газети чи телеканалу сам хоче стати наступним президентом, то ніхто йому не заборонить жорстко критикувати президента актуального. Якими методами це робиться – питання тільки моральності власників і місцевих законів про пресу. Та всі ЗМІ – і лояльні, й нелояльні до влади – конкурують за вплив на нас із вами, тобто на виборців, а тому не можуть собі дозволити розкоші промовчати про щось важливе, хоч і небажане для власників. А вже ми, виборці, сподіваюся, зможемо відділити інформацію від коментарів, зерно від полови...
І у нас це вже почалося.
Олег ОНИСЬКО
|
|
