Мандрівка у закриті гори з Юрієм Яремчуком
Географічна перспектива звучання не відомого в Україні "диску року"
Поки великий картограф Внутрішніх Гір Юрій Яремчук веде мене темними сходами свого будинку, я намагаюся пригадати всі ті уявні музичні ландшафти, в яких випадково заблукав. Так, я в ситуації заблуканого, який, проте, випитує дорогу не в першого-ліпшого перехожого, а в самого Деміурґа, безумовного знавця всіх доріг, усіх входів і виходів. Те, що відбулося далі, важко назвати інтерв’ю, вірніше, важко визначити момент, коли наша розмова вклалася в рамки звичайного журналістського жанру, хоча припускаю, таки вклалася.
О.С.:
Ю.Я.: Моя імпровізація – це імпровізація тільки зараз, у цей момент, а до того – багатолітня робота, роздуми, години прослуханої музики. Те, що ви чуєте на концерті – це вже сплав емоцій, пережитих і зафіксованих у пам’яті.
А ще – використання заготовок, тембральних і композиційних. А щодо лабораторії... Так, у нас вдома дійсно існує така собі музична лабораторія, і ми з доньками постійно працюємо в ній – над технікою, над певними музичними побудовами. Буває, сперечаємося, інколи сваримося. Це складна, відкрита музика, музика, яка розраховує на інтелектуальну роботу слухача, музика, до якої потрібно прийти, дорости. Мої доньки йшли до неї поступово, через школу традиційної академічної музики, і тим цікавіше, що це відбувалося на моїх очах. Я ж сам еволюціонував від джазу до того, що називаю “новою імпровізаційною музикою”. Хоча імпровізації у ній не так уже й багато – тут майже все заздалегідь прораховано. Створюється загальний композиційний кістяк, який у процесі виконання обростає імпровізаціями. Це форма, всередині повна свободи. І навіть граючи цілком спонтанно, ми все одно послуговуємося дечим набутим, присутнім у досвіді: мимоволі – якимись готовими композиційними вирішеннями, свідомо – звичними виконавськими техніками (гра повітрям, слеп, кластери).
О.С.:
Ю.Я.: Так, мої твори сюжетні. І це підкреслюється навіть у самих назвах: Travel, Ceremony (тут – сакральний тибетський горн і діджеріду: ритуальні інструменти, що в нашому контексті вже втратили свою семантику, залишивши тільки тембр), Медитації (тут – ґонґ, фортеп’яно і саксофон. А за фактурою – сконцентрованість на паузах, на тиші). Звичайно, є імпровізації спонтанні, котрі наче ні до чого й не зобов’язують, залишаючись вільними, відкритими формами, а є й чітко сюжетні, такі, що спрямовують і реґулюють потік уяви.
О.С.:
Ю.Я.: Те, що ми граємо – то музика сьогоднішнього дня. Це означає, що вона підсумовує й синтезує все, що відбулося раніше. Слухання Крама, Мессіана, Штокгаузена, джазових композиторів – Ентоні Брекстона, Ентоні Дейвіса – це насправді навчальний процес. Наша музика – то передовсім синтез двох традицій: академічної нововіденської школи і джазового аванґарду.
О.С.:
Ю.Я.: Схід... Схід завжди вабить. Це мікроструктурна музика, що неймовірно розширює мелодичний спектр. Недавно слухав концерт Раві Шанкара – майже повна свобода, 90-відсоткова імпровізація, а все вкладається в абсолютно плинну течію, без жодного камінця. Японія, Індія, Пакистан – усі ці традиції проникають у нашу культуру, змішуються, перенакладаються в ній. Оце і є глобалізм! Олів’є Мессіан, виразно християнський, європейський композитор, котрий глибоко вивчав східну музику, написав навіть кілька трактатів про східний ритм – ось яскравий приклад “людини світу”. Справді, “нова” музика – це пошук в усіх напрямках – і географічно, й історично, це усвідомлення себе в цьому раптово розширеному контексті.
О.С.:
Ю.Я.: Здається, протиставлення метрополія/провінція стає щораз менше актуальним. Фестиваль “Контрасти” відбувається у Львові – в Києві такого фестивалю немає. Така величина, як Анджей Нікодемович, мешкає в доволі провінційному Любліні. Місцезнаходження композитора стосовно великих центрів уже не має значення: все вирішує комунікація, можливість переміщення. Навпаки, жити в такому насиченому історичною пам’яттю, а водночас спокійному місті, як Львів, – ідеальний варіант для митця. Столична ж суєта, яку я бачив, наприклад, у Москві, практично не залишає часу для творчості – ти увесь час змушений виконувати такі собі світські ритуали. Локальність не означає для мене зацикленості на місцевому, сліпого ізоляціонізму, хоча таке її розуміння можливе. Об’єктивно я не можу вважати себе надто інтеґрованим у місцеву культуру – у Львові я живу не так уже й давно. Не знаю, наскільки глибоким можна вважати моє розуміння української традиції. Можливо, такий мій відносний космополітизм є й певним позитивом – він дозволяє уникнути надмірного традиціоналізму, несумісного з чимось таким, як, для прикладу, наш спільний з Наталкою Половинкою проект “Колодязь”, побудований на синтезі української автентичної пісні і модерної атонально-додекафонної композиції. Поки що цей проект був презентований лише за кордоном – у Центрі театральних практик “Ґардзєніце” біля Любліна і в Альтернативному домі Ніколая Дмітрієва в Москві, де ми його записали на компакт-диск. Зараз я бачу, що етнічна українська пісня – то ціла скарбниця знахідок у плані тембру й форми.
О.С.:
Ю.Я.: Так, відштовхування від свого коріння і входження у сфери глобального – то і є “локальна відкритість”. Хоча ось: у “Ґардзєніцах” я познайомився з чудовим скрипалем-аматором з Чернівців, який, здавалося б, просто консервує етнічну культуру – він грає гуцульську музику і їздить з нею по цілій Польщі, доводячи поляків до справжнього шалу. Хіба не відкритість?
О.С.:
Ю.Я.: Є диск Closed Mountains, записаний у Франції і виданий у Москві. Це проект, у якому взяли участь четверо музикантів: двоє французів – Крістоф Роше і Жан Кілівік – і двоє львів’ян, себто Роман Рось і я. Один московський критик цей запис визнав “диском року”. Є мультимедійний проект Corpus Delicti, зініційований Ігорем Подольчаком – це відео-колекція “постеротичної” фотографії, до якої я написав звуковий трек. Ці обидві речі, щоправда, майже нікому в Україні не відомі. Для нас це поки що “закриті гори”.
|
|
