Львів"яни імпровізують нову музику
ДОРОГА
Остап СЛИВИНСЬКИЙ
Є якісь сліпі рукави простору, в яких накопичуються наші голоси, звучання, що їх нагадують, звучання, зовсім відмінні від них. Над нами зависає велетенська алхімічна лабораторія звуку, некерована й непередбачувана, як тайфун; безлюдна, всепоглинаюча. Це акустична реторта, а може, сотні реторт, у яких булькоче розчин, приготований без жодного рецепту, з усього, що було під рукою, з порушенням усіх пропорцій. Ризикнувши, можна налаштуватися на певну хвилю, щоб почути уривки того звукового Вавилону – щось таке, чого людське вухо ще не звикло сприймати, таке, що на початках не викликає нічого, окрім подиву й остраху. Незґрабне й непристосоване до життя, воно не здатне нав’язати до чогось певного, наявного в нашому досвіді. Небезпека ж у тому, що воно, те зворотне, відбите звучання, потрапляючи в нашу пам’ять, вибудовує з її матеріалу таку саму Вавилонську вежу, розщеплює її та перекладає на втрачені або й неіснуючі мови, на діалекти хараппійських купців.
Є проте люди, котрі здаються мені живими каналами, через які перетікають по сей бік звучання того антисвіту. Можливо, вони – найвразливіші ділянки цієї “нашої з вами реальності”, струни, що наелектризовують і змушують вібрувати порожню деку світу. Світ же обертається до них масою слухових вікон, насторожений, готовий до несподіванок; їхня абетка інколи починається з кінця, з літери “я”: Яремчук Юрій, Яремчук Юлія, Яремчук Настя.
Насправді те, що викликало цю мою містично-акустичну фантазію, досі існувало в пам’яті як окремі розрізнені картини: концерт групи зайшлих із Москви музикантів
в Італійському дворику – надвечір – неймовірна, вражаюча палітра духових – мій перший досвід сприймання “обернених”, “паралельних” тембрів; кілька концертів у театрі ім. Л. Курбаса – складні сюжети, афектація і спокій, заворожуючий голос Наталки Половинки. Тепер розумію, що ключ до відчитання цього безладного мнемонічного письма простий – читай усе навспак, починаючи з “я”; розумію, що всією цією складною машинерією звучань керує один-єдиний музикант – Юрій Яремчук, присутній щоразу інакше, але завжди – як вихід (чи вхід) до тієї часами моторошної потойбічної акустики. Розумію, що усе це при бажанні можна вмістити у межах поняття “нова імпровізаційна музика”, хоча сам термін, можливо, й досі розумію хибно.
Здається, це аванґард. І певно, сам аванґард, якщо персоніфікувати його у вигляді такого собі вічно живого бадьорого чудовиська, не протестував би проти такого мого припущення. Може, це джаз? Ризиковано: одне з янусових облич джазу невдоволено скривиться, якщо почує таке. Що ще – академічна музика? Тут ще ризикованіше.
Залишається неймовірна відкритість – і невеличкий, переповнений людьми інтер’єр, у який після довгої мандрівки лабіринтами клапанів і трубок виривається перший звук, доповнений довгою паузою, щоб мати час насолодитися відлуннями. Здається, так починався той концерт просто неба, що походить з глибин моєї пам’яті, майже так – спільний проект Юрія Яремчука і Наталки Половинки Homo Ludens, і вже напевне так – останній з ініційованих Юрієм Яремчуком проектів – спільно з гамбурзьким тромбоністом і композитором Гайнцом-Еріхом Ґодехе, що вилився у два концерти: 28 грудня – у театрі ім. Л. Курбаса і 3 січня – у клубі “Лялька”. Поступово кімната в моїй уяві, виділена для цієї музики, наповнювалася щораз новими дивними речами, ставала щораз просторішою: архаїчний вокал Наталки Половинки просочив її запахом старого дерева й землі, екзотичні інструменти, які використовували на останніх концертах Ґодехе й Настя Яремчук – діджеріду, тибетський горн, японська флейта – рвучко розгорнули географічну перспективу, війнувши вітрами чужих гір. Хоча можливо, насправді – внутрішніх гір. Закритих гір.
|
|
