До Європи - турецьким шляхом
Перебування Леоніда Кучми в Німеччині засвідчило байдужість Берліна до ситуації в Києві
ВІЗИТ
Любко ПЕТРЕНКО
Головне, що, полишаючи Німеччину після триденного візиту, Президент України Леонід Кучма висловив задоволення результатами свого перебування у Берліні: “Все вказує на те, що нас хочуть бачити у Європі! А Німеччина нам готова допомогти і словом, і справою”. З оптимізму нашого лідера можна тільки потішитися, хоча все, що відбувалося навколо цього візиту, спонукало до діаметрально протилежних висновків.
Як справедливо зазначили німецькі газети напередодні приїзду Кучми до Берліна, “німецько-українські відносини ні погані, ні добрі, вони – ніякі!”.
Ну, а які ще би могли бути взаємини з державою, у якої така, перепрошую, багатовекторна зовнішня політика?
Зайве говорити, що Кучма їхав до Німеччини з намірами виправити становище.
Зайве стверджувати і те, що вибрав він для цього аж ніяк не найкращий момент.
Бо якщо нині в Німеччині хтось і згадує про Україну, то головно в контексті “справи Ґонґадзе” та причетності до неї українського Президента і керівників силових відомств. Говорять і про протистояння в цьому контексті Кучми і Тимошенко. Тож зняття останньої з посади під час перебування Президента у Берліні виглядає дуже знаковим і лише утверджує місцевих політиків у думці про безнадійність України.
Та з невідомих причин в українському політикумі побутує думка, що Німеччині вкрай залежиться на суверенній, економічно стабільній Україні, на її процвітанні й утвердженні. Що Берлін стане головним адвокатом Києва у Європейському Союзі. “Квач! (Бздури. – Л.П.)”, – лише так прокоментують німецькі аналітики ці міркування. Якщо у зовнішньополітичному відомстві й розробляли “східний вектор”, то, як за Гельмута Коля, так і за Ґергарда Шредера, йшлося тільки про Москву. Київ уже потім доліплювали до цієї лінії, майже без урахування українських інтересів.
Але – про візит. Те, що питання “справи Ґонґадзе” буде тягтися за Кучмою шлейфом, стало зрозуміло ще з розвідувального візиту Анатолія Зленка. На прес-конференції того буквально закидали запитаннями про зниклого журналіста, про підозри щодо причетності до справи Президента, про відсутність свободи слова в Україні. Але Зленкові що? Він людина маленька, з нього і спитати нічого...
Інша річ – Кучма. Але й він викрутився, мовляв, графік зустрічей надто напружений, і часу на всілякі теревені з писаками у нього немає. Втім, замість журналістів дошкульні запитання поставив українському Президентові федеральний канцлер під час 45-хвилинної зустрічі. “А що це у вас журналісти зникають? Недобре, недобре якось виходить”, – “наїхав” на нашого лідера їхній. “Та що ви, що ви! У нас усе гаразд, просто світ такий: живе, живе людина – та й нема, – відбивався наш. – А щодо того випадку, на який ви натякаєте, то я як гарант вам гарантую, що особисто проконтролюю і зроблю все якнайкраще”.
Щоби якось розтопити серце незворушного німця і повернути неприємну розмову в інше русло, Кучма простягнув йому подаруночок – кілька листочків із колекції архіву Карла Філіпа Емануеля Баха. “Ну, це вже цікавіше, а де решта?” – “І решта буде. Незабаром...” – “От коли буде, тоді й поговоримо”.
До речі, про Європу, яка нас чекає – не дочекається. Якраз у ці дні в Берліні проходив міжнародний Бертельсманівський форум, у якому брали участь такі поважні люди, як канцлер Австрії Вольфґанґ Шюссель, прем’єр Іспанії Хосе-Марія Азнар, екс-генсек НАТО Хав’єр Солана, інші. Запросили туди і Кучму. Підсумком роботи форуму став документ “Європа без кордонів”, де Україні рекомендується йти до зближення з Європою “турецьким шляхом”. Кучма це відразу ж оцінив як “крок уперед”. Але чи так це насправді?
По-перше, в документі дано рекомендації Україні, тоді як Західна Європа не взяла у відповідь жодних зобов’язань. По-друге, це ще питання, чи Україна зуміє пройти “турецьким шляхом”. А по-третє, як зізнався в розмові з кореспондентом “Поступу” депутат Бундестаґу від Християнсько-соціальної спілки Ґерд Мюллер, “Німеччина виступає за вступ до ЄС Польщі, Угорщини та Чехії, проти долучення решти країн Центральної Європи, – наприклад, Словенії, Словаччини, Болгарії – ми не маємо претензій, але Туреччина – країна з цілком іншими культурою, звичками, ментальністю, і я не бачу її у європейській сім’ї”. Коли ж пана Мюллера запитали про Україну, він лише розреготався...
Але увіруймо в те, що Європа нас страшенно любить і хоче! Треба ж вірити у щось добре...
|
|
