Легенда Соборної України
МРІЯ
Ігор МЕЛЬНИК
“Від нині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Закарпаття й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Від нині є єдина, незалежна Українська Народня Республіка...” – проголошувалосz 22 січня 1919 року на площі перед Святою Софією, ще перед формальною ратифікацією цього Універсалу Соборності Конгресом Трудового народу України, який розпочав свою роботу допіру ввечері в будинку міської опери в Києві.
Згідно з планом Директорії, Конгрес (найвищий орган законодавчої влади УНР до скликання Установчих зборів) мав зійтися в Києві ще на Йорданське свято, 19 січня, яке у 1919 році припадало на неділю. Проте значна частина делегатів, обраних у містах та повітах, з огляду на транспортні труднощі, війну з совєцькою Росією та інтервенцію військ Антанти у чорноморських портах не встигала до цього терміну, щоб ратифікувати “Передвступний договір, заключений дня 1 грудня 1918 року в м. Фастові” між Директорією УНР та “повновласниками Ради державних секретарів” ЗУНР Лонгином Цегельським і Дмитром Левицьким.
Українська Національна Рада (тимчасовий найвищий законодавчий орган ЗУНР) ратифікувала цей договір у Станіславові
3 січня 1919 року – тобто ще перед Різдвяними святами.
Галичани так і не побачили тоді реальних результатів об’єднання з УНР.
Директорія так і не оголосила війну Польщі, хоч тримала над Бугом значні військові сили. А зі Сходу в Західну Область УНР напливали, втікаючи від більшовиків, політики-іммігранти лівого спрямування, переважно есери та соціал-демократи, що агітували проти “галицьких реакціонерів” та закликали до “поглиблення революції”. Щоправда, переважно галичани на таку агітацію не реагували, однак знаходилися окремі сили, які воліли б усунути від влади уряд націонал-демократів та радикалів.
А в результаті тодішня злука закінчилася відмовою Директорії УНР від Галичини та Західної Волині на користь Польщі, яка встановила на Збручі “санітарний кордон” проти більшовицької Росії. Це врятувало галичан від голодоморів і репресій.
Реально більшість українських земель було об’єднано в межах однієї держави у 1939-1945 роках сталінським режимом. За це довелося заплатити життями мільйонів українців, що загинули у Другій світовій війні та від репресій.
Понад десять мільйонів “рускоязичних” українців та духовне каліцтво нації теж є платою за це возз’єднання.
Одинадцять років тому вдалося відродити гарну легенду про Соборність: сотні тисяч українців 21 січня 1990 року вийшли з синьо-жовтими прапорами у “живий ланцюг” від Києва до Львова та Івано-Франківська. Це могло б стати добрим початком відродження нації. Однак уже за кілька місяців об’єднані “під дахом” Руху політики-патріоти почали розлазитися по партіях та партійках. Ініціативу державотворення без особливого спротиву було віддано компартійній номенклатурі. І в цілому в Україні понад десять років триває розбудова олігархічної космополітичної держави. Зійшли на маргінес політики національно-демократичного руху. А чільними лідерами нинішньої опозиції стають політики-невдахи, які з певних причин були відкинуті владними структурами з урядових кабінетів.
Хоча завжди залишається мрія про велику державу “від Сяну до Дону”. Час від часу здається, що з’являється шанс її реалізувати. Ще трохи, ще кілька років потерпіти... і прийде нами керувати “з новим і праведним законом” мудрий, енергійний наддніпрянець із душею свідомого галичанина.
Але сподіватися і чекати – замало. Спробуймо нарешті щось зробити, щоби хоч на кілька кроків наблизитися до реалізації цієї гарної легенди. Адже задля неї варто жити – і нарешті почати перемагати!
|
|
