BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення




Поступ головна сторінка, Postup HOMEPAGE

| Головна сторінка | INDEX 20-21 СІЧНЯ 2001 року |

Лицарство, Європа і ми

Українцям варто плекати в собі лицарський дух, інакше їх завжди вважатимуть свинопасами

ЕЛІТА

Андрій ГРЕЧИЛО

Формально вважається, що занепад лицарства почався в XV ст. з поширенням вогнепальної зброї, коли важкоозброєна кіннота починає втрачати своє значення у практиці ведення бою. Однак сам термін продовжує функціонувати вже у значенні всіх осіб шляхетського стану. Подальші суспільні зміни ХУІІ-ХУІІІ ст. призводять до того, що нова нобілітація здійснюється не стільки за мілітарні заслуги, скільки за чиновницьке вислуговування. Успадкування лицарського чи шляхетського походження давало змогу новим представникам роду зразу входити до вищого суспільного ешелону. Це супроводжувалося не тільки привілейованим становищем, кращим матеріальним забезпеченням, можливістю отримувати освіту та обіймати провідні посади в системі державних утворень, але й породжувало вище усвідомлення почуття власної гідності й зобов’язувало до певних норм поведінки.

Поступово поняття “лицар”, під впливом оспівування лицарства та міфологізування його чеснот у літературних творах, набуває більше романтичного характеру і починає вживатися для окреслення благородної, великодушної й самовідданої людини.

У сучасних умовах ще продовжують або відновлюють свою діяльність окремі лицарські ордени (найбільш відомим із них є Мальтійський орден), які, в основному, займаються харитативною діяльністю, змінивши свою колишню функцію, але зберігши давню традицію.

В Україні слово “лицар” отримало ще одне юридичне унормоване значення. Особи, нагороджені орденом Богдана Хмельницького, відповідно до п.6 Статуту ордена, іменуються “лицарями ордена Богдана Хмельницького”. Цікаво, що власники будь-якого ступеня таких державних нагород, як орден князя Ярослава Мудрого, орден “За заслуги”, орден “За мужність” іменуються “кавалерами ордену” (що, зрештою, є синонімом до “лицаря” в різних значеннях, тільки походить від мов романської групи, в яких також вживається як “вершник”, “лицар”, “благородний” чи “орденоносець”).

В українській історичній науці ще з
т. зв. радянського періоду закріпилося поняття, що середньовічне лицарство було явищем “західноєвропейським” й на українських землях не функціонувало. Проблемою в дослідженні цього питання була як незначна джерельна база (при тому, що багато історичних пам’яток знищувалися протягом століть окупантами цілком свідомо і з конкретною метою), так і “класова” зацикленість.
Безперечно, що мілітарні заслуги високо цінувалися ще в античні часи та у значно раніші періоди людського буття й могли слугувати причиною просування людини щаблями суспільної ієрархії. У Київській Русі таку суспільну групу формували княжі дружинники. У період же існування Галицько-волинської держави, тісно пов’язаної культурними, торговельними та генеалогічними зв’язками із сусідніми країнами, можна говорити до певної міри про існування лицарства і за змістом, і за формою. Таким прототипом було велике боярство, котре становило збройну еліту й у руках якого були значні землеволодіння.

Від початку XIV ст. боярська рада фактично постійно діяла при князеві. Про інші аналогії функціонування княжого двору та канцелярії до відповідних західноєвропейських володарських інституцій може засвідчити печатка Юрія Львовича (відома із грамот останнього галицько-волинського князя Юрія II (Болеслава Тройденовича)). Ця печатка двостороння: з одного боку зображений коронований володар на троні зі скіпетром у руці та латиномовна колова легенда – “печатка пана Юрія короля Русі”, на звороті – воїн на коні: у правій руці тримає спис із прапорцем з трьома косицями, у лівій – щит із зображенням зіп’ятого лева, колова латиномовна легенда – “печатка пана Юрія князя Володимирії”. Тому, незважаючи на скупі джерела, факт існування на західноукраїнських землях у
XIV ст. прототипу західноєвропейського лицарства сумнівів не викликає.

Проте сама приналежність до лицарського стану чи отримання шляхетства залежали від волі володаря чи керівної структури. Зрозуміло, що відзначалися особи, які мали заслуги перед пануючим режимом. Тому з розпадом Галицько-волинської держави місцева шляхта, що не була лояльною до нової влади, позбавлялася земельних володінь, кращих посад і, як наслідок, поступово убожіла й занепадала. Загострення релігійних протиріч призвело до того, що в кінці XVI – на початку XVII ст. значна кількість українських княжих і шляхетських родин асимілювалася: полонізувалася й окатоличилася, щоб утриматися на провідних ролях у суспільстві. Новонобілітовані представники з козацького середовища відзначалися за заслуги перед Річчю Посполитою, а пізніше – перед Московською державою. Хоча саме козацька старшина стала в ХУІІ-ХУІІІ ст. джерелом формування нової української еліти. А про трактування козацтва як лицарського стану свідчать багато тогочасних джерел (наприклад, назва твору 1622 р. К. Саковича “Вірші на жалосний погреб зацного рицера гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного” та оспівування в ньому козака з герба Війська Запорозького також як “рицера”).

Після ліквідації Гетьманщини та розпаду Речі Посполитої наприкінці XVIII ст. нова еліта привілеювалася за вислугу перед австрійською чи російською владою. Нелояльних завжди чекало покарання. Так, після невдалих антиросійських повстань 1830-31 та 1863 рр. багато дрібної подільської, волинської та київської шляхти було вилучено зі списків дворян і переведено у селянський стан. Наслідком відсутності власної державності було те, що на початок XX ст. серед величезної маси української, за походженням, шляхти національне усвідомлення мали тільки одиниці, інші ж вважалися “російським”, “польським” чи “австрійським” дворянством.

Проте не менш цікавим є питання самоусвідомлення власної гідності, для якого фактор шляхетського походження був додатковим стимулом. Багато збіднілої прикарпатської шляхти мешкало в селах і вело традиційний селянський спосіб життя, а виокремлення своєї станової відмінності призводило до кепкувань на кшталт: “Шляхта з Бачини – шабля з вільшини”. Цікаво, що навіть за радянських часів відомі випадки існування окремих “шляхетських” та “рустикальних” (селянських) бригад у колгоспах.

Блакитна кров, або “Цар якийсь-то свині пас”
Однак оповідання про благородство середньовічного лицарства є лишень міфом. Здебільшого це була груба, жорстока, іноді й неграмотна вояччина. Так, багато істориків пояснювали факт вигаснення королівської династії П’ястів по чоловічій лінії Божою карою за злочин короля Казимира III, який у молоді роки зґвалтував шляхетну дівицю під час “дружнього візиту” до Угорщини. Лицарська добропорядність була за таких умов марґінальним явищем, що, мабуть, і породило згодом міфологізування.

Прагнучи облагородити своє походження, різні володарі та дрібніша шляхта намагалися виводити своє коріння від античних чи біблійних героїв, створюючи таким чином родові перекази, геральдичні легенди та інші байки, що активно тиражувалися в гербовниках. Хоча в кожному конкретному випадку в генеалогічному дереві можна було рано чи пізно натрапити нарешті на “підлонародженого” предка, котрий якимось чином видряпався на верхні щаблі суспільної драбини. Іноді стрімкий злет “із грязі в князі” міг змінитися не менш стрімким падінням. Гонитва за привілейованим становищем іноді приводила до дворянського стану нечесних людей за допомогою фальсифікацій, підкупу та інших зовсім “нелицарських” діянь. Добре відомі факти привілеювання англійських піратів за пограбування іспанських кораблів (очевидно, що все це йшло на користь Британської монархії).

Центр Європи і “Європейський вибір”

Поняття “європейськості”, як і поняття “лицарства”, відносне і дуже міфологізоване. З одного боку – це ілюзія великої культури й цивілізації, високого рівня життя, з іншого – це вічний пріоритет власних інтересів і байдужість до чужих, це історія підлості й підступності. Із відносністю цього поняття Україна зіштовхнулася знову після проголошення незалежності: будучи в Європі географічно (навіть маючи на своїй території претензійний знак “Центру Європи”), наша держава досі не може визначитися політично. І в цьому випадку можна стверджувати, що щось європейське в нашій історії таки було. Однак український пошук “європейськості” розпочався зі задоволення “європейських” (читай – чужих) інтересів: це й відмова від ядерної зброї, прийняття вимоги ЄС, закриття Чорнобильської АЕС і т. п. Але добропорядність для Європи таке ж марґінальне явище, як і для “лицарства” (достатньо згадати хоча б нещодавнє “хвилювання” за долю албанців у Югославії, при одночасній повній байдужості до курдської проблеми в Туреччині). Тому наші інтереси ми мусимо обстоювати самі.

Если вы хотите купить качественный накамерный свет hdv-z96, то обратившись на сайт videostyle.biz, вы найдете оптимальный вариант необходимого вам товара.

“Європеїзація” шляхом запровадження латинського алфавіту, зміни церковного календаря, святкування чужих свят і мавпування чужих традицій та обрядів не дасть нічого іншого, крім втрати власної ідентичності. Тому видається, що “Європу” треба перш за все шукати не в зовнішніх атрибутах, а в собі, у власному самоусвідомленні, у плеканні почуття власної й національної гідності, бо хто не шанує себе, того не будуть шанувати й інші. Значною перешкодою тут є закорінена ще радянською системою “совкова” ментальність й елементарне хамство.

Можна навести такий приклад: у публічних виступах людей, що вважають себе політиками, вже стало майже нормою плакатися про байдужість громадян до політичних партій, нарікати на велику кількість самих партій та повторювати фразу “Де два українці – там три гетьмани”. По-перше, ця фраза є зовсім брехливою, бо українці надмірною амбіційністю не вельми виділяються, а значна кількість політичних організацій є явищем нормальним для будь-якої цивілізованої країни. По-друге, принижуючи й деморалізуючи себе та слухачів (“ось такі ми погані”), марно сподіватися, що після цього хтось побіжить активно займатися політичною діяльністю.

Своєрідним тестом на почуття власної гідності в українців стала дискусія щодо фільму “Вогнем і мечем”. Властиво, дискутувати не було про що. Як із гнилого винограду не вийде доброго вина, так із сенкевичівського опусу не могло вийти й хорошого кінофільму. Хоча поляків зрозуміти можна: історично шляхта становила невеликий відсоток суспільства, а теперішні нащадки свинопасів хочуть вважати себе спадкоємцями князів та лицарів. Старий принцип: щоб виглядати мудрим – треба когось назвати дурним. Оскільки після об’єднання Німеччини щось на зразок “Чотирьох танкістів і собаки” знімати страшнувато, то був знайдений оптимальний варіант. Загалом – це польська проблема.
Зрештою, практика побудови історичних міфів для власної “значущості” паразитичним шляхом достатньо поширена в світі. Але тепер повернемося до української проблеми цієї дискусії. По-перше, показ такого тенденційного фільму в Україні за відсутності альтернативної інформації (навіть не кажу – кінофільму) формує спотворене поняття перш за все у молоді. Думаю, що про показ аналогічного українського фільму в Польщі із сюжетом “навпаки” (якби такий був) взагалі би не йшлося. По-друге, замість обґрунтованої критики, у фільму зненацька знайшлося багато адвокатів із такими вагомими аргументами, що “у режисера дружина з Києва” і т.п. Схоже, ці люди воліють вивчати власну історію з чужих уст і не розуміють, що під впливом такого кіно їх самих будуть ідентифікувати як любителів похмелятися з ноцника тільки через їхнє громадянство – незалежно від мови, віровизнання чи національності.

Для порівняння – інший цікавий факт. Після розпаду Югославії виник конфлікт між Грецією і Македонією. Грекам не сподобалося використання на прапорі сусідів солярного символу з надмогильної плити батька Александра Македонського та ... назва держави. Вважаючи право на символ і назву винятково своїм, Греція розпочала затяжні міжнародні скандали, котрі, як не дивно, увінчалися успіхом. Прапор змінили, а державу на міжнародній арені почали називати “Колишня югославська республіка Македонія”.

Жодне шляхетне походження, державні нагороди чи рейтинги не зроблять лицарем особи (не плутати з особистістю), яка не має почуття власної гідності й відповідальності за свої вчинки: чиновника, що бере хабарі; викладача, що оббирає студентів; продавця, що обважує клієнтів і т.д. Так само й європейськості, не міфічно-марґінальної, а реальної, можна досягти тільки маючи почуття національної гідності, шануючи власну державу, її історію та спонукаючи шанувати її інших.

POSTUP - ПОСТУП
№12 (670),
20-21 СІЧНЯ 2001 року

ПЕРША СТОРІНКА
·Цитата Поступу
·Удар Кучми
·Білл Клінтон попрощався з нацією

ПОГЛЯД
·Вода, освячена вірою
·Американці визнали Людиною 2000 року львів"янина Олександра Малюту
·Кеннеді - місце відпочинку

ПОСТУП У ЛЬВОВІ
·Енергетики хочуть позбавити струму копальні Червонограду
·Мешканців міста будуть лікувати телефонічно
·КІЛЬКА СЛІВ
·Нацрада призначила у Львові свого представника
·ЛАЗ збільшить виробництво або звільнить третину працівників
·Польські правоохоронці видали українським крадія машин

ПОСТУП З КРАЮ
·КРАЄВИД
·Сергія Ратушняка знову судитимуть
·Удар Кучми

ПОСТУП У СВІТ
·Дітей продають через Інтернет
·Клінтон попрощався з нацією
·Жорстокий ритуал зміни президентів
·Відставка Естради неминуча
·СВІТООГЛЯД
·ХАКЕР

ЗДОРОВИЙ ПОСТУП
·Проблема розбитих голів залишається відкритою

ПОСТУП НАУКИ І ТЕХНОЛОГІЇ
·Хіт-парад електронних цяцьок
·Настає ера віртуального кохання
·Пожирачі космічної матерії
·Американські супервояки - майже роботи
·Електронна небезпека

ДИСКУРС У ПОСТУПІ
·Чи існує третя стать?

ЛИЦАРІ В ПОСТУПІ
·Лицарство, Європа і ми

АРТ-ПОСТУП У СВІТ
·Три тисячі підроблених Пікассо, Далі, Міро
·Найбільша скляна площа
·Невідомиф твір Генделя
·Голомоза співачка
·Імператору надіслали вірші про траву

СПОРТ-ПОСТУП
·Несподіваний лідер
·Андрія Тлумака викликали до збірної України!
·Бум-бум, Борисе!
·СПОРТ-БЛІЦ
·Блаттер уже договорився до абсурду

ПОСТ-FACTUM
·КАЛЕНДАР
·Багато м"яса і купальників

 

save with ebay redemption code ; Канторезы для лыж щетки и чистящая химия для лыж. ; ремонт посудомоечных машин киев ; シアリス