Нивка і бурок
СЕЛО
Вуйко БУДАН
На схилі, до полудня, лежить нивка. Ширина – кроків зо сім, довжина – триста.
Така собі смужка. Із боків – борозки. На межі від нивок сусідніх, таких же довгих і тонких. Коням розвернутись ніде, шкірять зуби, а орач плюється, закидаючи плуга.
Колгоспне поле виснажилось, заплелось густо пирієм. Зацвіли, забуяли будяки, осот і лобода. Колгоспна контора потяла його на щуплі смуги, як на глум.
Високі боси зобов’язали: додати землі селянам, бо з парламенту лемент линув, що привид голоду бродить Україною. Задум простий, перевірений: селяни знищать бур’яни, очистять, угноять пісний ґрунт. Поллють потом. Отоді колгосп переоре межі і знову зацвіте, забуяє колгоспний лан. Даватиме рекордні врожаї, а конторі – солодке життя і нагороди на піджачки.
Тихо, без помпи, минула зміна. Колгоспи назвалися селянськими спілками.
Опісля – фермерськими чи приватними господарствами. Нивку-смужку та її худих сестер уже не лапали, не чіпали. З’явилася можливість хапнути. Приватизація – паперове прикриття злодійства. Рільник тепер працює у фермера. Звідки він, отой фермер, взявся? Бо в нашім краю їх ніколи не було. Були і нині трапляються “оферми”, але переважно були завжди – господарі, ґазди, хазяїни.
Побували і якісь колоністи. Усі пропали. Тепер з’явився фермер.
Невже приїхав з Америки до нас фермер? Учити нас орати й сіяти? Та ж ні, то та самісінька контора, то – її свояки. Не віддала контора влади. Зосталася контора. Забрала майно, техніку, комори і ставочки. А рільник – має свій риль, і ще – мотику, і ще – косу. Дехто завів коненят, бо контора – не перечить. Трудиться рільник, “добровільно” віддав свій земельний пай. Іще є у рільника ота мізерна нивка. Не дає вмерти з голоду.
Зі сходу на захід лежить широкий і гладкий шлях. Гуде, бурчить удень і вночі, у будні і у свята. Село називає його просто – бурок. Колись-то був брукований гостинець, не ширший від нивки. Провели його реконструкцію, розширили, пустили в об’їзд населених пунктів. Випростували. Бруківку покрили асфальтом.
Удосконалюється бурок постійно, розвивається. Обростає заправками, шашличними, шинками. Латають, чистять, під господарем бурка колишній комсомольський ватажок, якому боси засвітили зелене світло для первісного, чи пак “первинного накопичення капіталу” (розуміти: пограбування народу).
Бурком їде Європа – сита й охайна. Самовдоволена. Зацікавив її схід. Як колись – Америка. Відкривають колумби Україну, Росію. Здивовано тріщать очі на посмуговану нашу землю, на різнобарвні латки і стрічки. На чорну родючу ріллю. Такого не мають. Відчуває Європа приховану міць, сонну енергію нашої землі.
Бурком мчить, поспішає нова Україна на захід. Пре туди багатоколісними фурами наше добро. Везе у бусах наші квіти – Мартусь і Настунь із Рогатина й Богуслава. На продаж, для розпинання на перехрестях Європи. Взамін – щось вологе, використане, зернисте, пережоване, виплюнуте, зіпсуте, підроблене, фальшиве – second hand.
Скинуло село зі себе сірі ватяні азіятські куфайки, уніформу зони, дарунок старшого брата. Парадується сільська Україна в кольоровій “гуманітарці” з чужим запахом і незрозумілими написами. Не відрізниш тепер нашого вуйка чи дядька від польського хлопа. Україна вже одною ногою – в Європі!
Верхом схилу, де нивка бере початок, тягнеться звичайна польова дорога: курка – у спеку, маска – після дощів. Звідти нивка збігає по схилу до сіножатей. На межі із сіножатями росте кущ калини. Донедавна ще там глухо стояла стіна кропиви, з якої проглядало дрібне і рідне гроно. Росли тут і високі, дебелі осокори. Під їхнім покровом був довгі роки табір для колгоспної худоби: піддашшя – від негоди, паркан із ворин, курінь – для пастухів та доярок. Після побудови показового тваринницького комплексу на тисячі хвостів табір зліквідували. Осокори витяли на дошки для комплексу. Лишили одного, крайнього, кривого. На всохлому його верховітті гніздяться бузьки. Вочевидь, побоялася бузьків рука із сокирою й пилою...
Відтоді все заросло кропивою. Протрухлявіли осокорові пні, виростали на них несправжні, отруйні підпеньки. Розплодились миші, кроти і медведики. У гущавині кропив’ячій було вогко, несло гнилизною і цвіллю від трухлявих пеньків.
Якось навесну рільник узявся до роботи. Кропиву скосив, коріння глибоко прикопав. Пеньки викорчував і спалив. Усе перегнило, земля провітрилася.
Ґрунт став вельми пухким і родючим. В ефірі вереск про голодний привид ущух.
Бо нивка годує, рятує не лише село, а й місто.
Безробітне місто не продукує майже нічого. Усе їде з Європи до нас. До наших бездонних ринків збуту європейського барахла і шкідливого ерзацу, зробленого навмисне не для нас. Безробітне місто все те перепродує, все те споживає. За все те – голосує.
Воістину, ми потрібні Європі. Як щойно відкрита Америка.
Посередині просте полотно нивки має кривизну, мов би плавний східець чи поріг. Таку собі хвильку. Там ґрунт особливо маский і чорний. Звідки, відколи з’явився чорнозем? Відповідь дають чорні черепки кераміки, уламки цегли, що виходять щовесни із землі. Очевидно, тут жили люди. Стояли хати, комори, стодоли. Чорнозем – то продукт тисяч поколінь рільників. У його складі – піт, кров, наші сльози. Чорнозем – то ми самі: з нього вийшли, в нього – підемо.
Мати земля нас породила, вона нас годує чорними грудьми. Завжди буде годувати. Завжди будемо при ній тут, де були. Вона усіх нас любить, забере до себе.
Сіла контора на чорні мерседеси. З-поза затемнених шиб шкірить зуби на строкаті стяжки нивок, на згорблених, чорних селян – улюблених дітей землі.
Несеться, пхається, рачкує Україна бурком до насторожено усміхненої Європи, минаючи міста і села. Щедро живить Україна європейський камінь, багно і пісок кривавим потом і сльозами. Рятує Європу, як колись Новий Світ?
|
|
