Сергій Ребров: Для будь-якого футболіста престижно грати у Прем"єр-лізі
ЕКСКЛЮЗИВ
Особисто мене Англія дуже дратує. Особливо – крани без змішувачів. Себто холодна і гаряча вода окремо. Також – двері без клямок. Їх просто треба штовхати вперед. Але ще дужче – лівобічний рух. Це постійно провокує небезпеку раптового суїциду. Саме тому всі континентальні європейці так довго звикають до Англії з її вічним дощем. Хоча сам Сергій зізнається, що все це для нього – вже не проблема.
– Та це абсолютно не вибиває. Ти просто не звертаєш уваги. Може, спочатку були певні проблеми. Із водінням, наприклад. Я привіз машину з Києва, з лівим кермом. Але звик швидко. Уже переходжу дорогу – в інший бік дивлюся. Так, проблеми були лише на початковій стадії.
– Добре, а як узагалі відбувається процес адаптації до англійського футболу? За півроку можна зробити якісь висновки?
– Ну, не так просто після чемпіонату України. Тут трохи інший футбол. Гра та сама, але є своя специфіка. Просто потрібно трохи часу, щоби звикнути. Думаю, претензій ні до мене, ні до моєї гри немає. Вважаю, так буде й надалі.
Те, як уболівають в Англії, тема для окремої розмови. Найнесподіваніше враження від поїздки: майка “Тоттенгема” у вуличного торговця біля стадіону “Вайт Гарт Лайн”. На спині зображено таке: Ребров, перепрошую, пісяє на футболку “Арсенала”. “Каноніри” для фанів “Тоттенгема” – закляті вороги. А Ребров – такий собі месія, який мусить перетворити клуб із давніми традиціями на команду зі сучасними перемогами.
– Сергію, а ви самі як ставитеся до такої уваги фанатів?
– Звичайно, цікаво. Я ніколи такого не бачив: такої кількості футболок на стадіоні з твоїм прізвищем, із твоїм номером. Тебе це ще більше надихає перед грою, надає більше енергії. Я особисто їжджу на матч машиною. Приїжджаю за півтори години до матчу і бачу, що перед стадіоном усе забито людьми. Ти їдеш і бачиш величезну кількість футболок із твоїм прізвищем, тобі набагато краще грати, відчуваєш підтримку вболівальників. Це – зовсім інша справа.
– У машині впізнають?
– Так. Хоч у мене затемнені вікна, все одно бачать. Автографів не так багато просять. Просто впізнають і вітають. Тут відверті люди, і ніхто не боїться підтримати тебе, сказати щось.
Інтерв’ю зі Сергієм мало всі шанси не відбутися. Волтем Аббей від Лондона приблизно на такій самі відстані, як Стрий від Львова. Через “корки” і не дуже уважного водія таксі я добирався до місця зустрічі години три. І, звісно, запізнився. Я зателефонував, і Сергій повівся дуже шляхетно. Попри всі свої плани, він повернувся на місце нашої домовленої зустрічі.
– А в самій країні щось цікаве для себе вже знайшли?
– Я був в Уельсі. Там знайшов друзів, котрі, як і я, цікавляться радіо. Дуже красива країна, зелена. Мені подобається тут. Центр Лондона – просто фантастика. Це – одне з найкрасивіших міст світу. Зараз не так багато часу – у нас мала дитина. Але Англія – справді гарна країна, дуже цікаві люди. До мене ставляться добре, адже я приїхав із великої команди. Я так вважаю. Усі знають Україну, “Динамо”, Київ. Знають футболістів: Олега Лужного, мене, Андрія Шевченка. Знають навіть тих, хто зараз грає в Києві. Постійно питають, як у них справи. Звісно, знають не весь склад, але багатьох.
– Наскільки важко було змінити психологію переможця, психологію київського “динамівця”? Адже результати “Тоттенгема” поки що не вражають.
– Для будь-якого футболіста престижно грати у Прем’єр-лізі. Ніхто, мабуть, не очікував – ні я, ні керівництво клубу, – що ми будемо на 10-у місці. Думаю, зараз “Тоттенгем” займає не те місце, яке йому під силу. Упевнений, що до кінця сезону піднімемося й увійдемо до зони УЄФА. Принаймні будемо боротися.
– А на чому ґрунтується така впевненість?
– Насправді це класна команда, наскільки я встиг переконатися. Це я побачив із їхнього ставлення до роботи, до тренувань. Зрештою, всі ми професіонали, і це – наше життя.
Тим паче, що біля керма такий тренер, як Джордж Ґрем. Він вимагає так, як у Києві Валерій Васильович. Тут іще й уболівальники вимагають. Коли ти виходиш на гру, весь стадіон заходиться криком. Ні, навіть не так. Вони гудуть. І це тебе разів у два-три більше надихає.
– А кого зі своїх партнерів ви можете назвати зіркою?
– Практично всі гравці основного складу грають за свої національні збірні. І всі ці прізвища відомі в Україні. Ще до того, як я приїхав в Англію, знав Іверсона, Фройда, Кемпбела, Карра, Андертона. Я знав їх, бачив їхню гру. І тут я переконався, що вони футболісти дуже високого рівня.
– А що собою являє колектив “Тоттенгема”? Такий самий монолітний, як “Динамо”, чи просто команда професіоналів, які виконують свою роботу і після гри роз’їжджаються по домівках?
– Наскільки я помітив, тут люди більш розкуті. Навіть на тренуваннях поводяться по-іншому. Жартують, сміються. Скажу так: це ще більше об’єднує.
Тут ти весь у роботі, зосереджений. У Києві ми були більше на базі, але я впевнений, що в Україні це було потрібно для нас, адже це давало результат. Я не кажу, погано це чи добре. Просто різні методи тренувань. У Києві був результат, тут поки що гра. Але я бачу, що хлопці стараються. Тому результат неодмінно прийде.
– Чогось як гравець навчились у тренера Ґрема?
– Знаєте, я про це навіть не думаю. Просто намагаєшся виконувати, втілювати його ідеї. Усе, що він хоче від мене, я буду робити. Не знаю, чого тут навчився. Просто роблю те, що від мене вимагають. І, сподіваюся, добре роблю.
Я не продовжував зі Сергієм стосовно Ґрема. Зрештою, цей тренер – професіонал і точно знається на футболі. Одне зі спостережень: Джордж Ґрем намагається використовувати українця на позиції “під нападниками”. Це, у принципі суперечить традиціям сучасного англійського футболу. Тут усі зірки-плеймейкери нині грають на флангах. Бекгем, Ґіґз, К’юел, Жинола. У “Тоттенгемі” Ребров просто недоотримує м’яч. Повторюю: це моя особиста думка. Зрештою, сам Ґрем досягнув певних успіхів лише з “Арсеналом”. Після того всі команди шотландського фахівця надзвичайних трофеїв не вигравали.
– Сергію, дуже вразливе питання. Чому все-таки програли полякам?
– Мабуть, дався взнаки швидкий гол. Важко сказати. Усе-таки у поляків – дуже гарна команда. Може, просто недооцінили суперника. Хоча я виходив, і, впевнений, що хлопці також, із нормальним настроєм. У футболі все буває. Не думаю, що з однієї гри варто робити трагедію, як це роблять в Україні. Зараз усе вгамувалося. Будь-яка команда може програвати, і ми не є фаворитами групи.
– А темношкірого форварда поляків – Олісадебе – пам’ятаєте?
– Ні. Лише те, що після гри він заявив пресі: “Хто такі Шевченко і Ребров? Я їх не знаю...”. Ні, він не так сказав: “Я їх не бачив...”. Ось як він сказав.
– А за грою “Динамо” стежите? Що змінилося?
– Я не думаю, що щось змінилося. Просто пішов я, Олег, Андрій. Зараз відбувається омолодження команди. Думаю, кількох футболістів мають продати.
Відчуваю це по собі. Коли в останні роки догравав, хотів випробувати себе в європейському клубі. Настрій був не той. Упевнений, що цього року, наступного все буде гаразд. Жодних проблем я в “Динамо” не бачу. Спостерігав за грою з “Манчестером”. Вони грали на рівних, і взагалі, тільки випадковість не дозволила пройти далі в Лізі чемпіонів.
– Сергію, а чим би ви хотіли зайнятись у майбутньому? Я бачив телевізійну програму, яку вів відомий у минулому футболіст – Ґаррі Лінекер. Не хочете робити щось подібне?
– Мені зарано про це думати. Насправді Лінекер запрошував мене у свою програму. Але поки що моя англійська мова не така добра, щоби спілкуватися з такою великою людиною, як Лінекер. (До речі, він також грав за “Тоттенгем”. – В.С.) Зараз – відмовився, але незабаром, я впевнений, прийду до нього на телебачення. Треба думати про гру, допомогти своєму клубові. Довести, що в Україні є гарні футболісти.
– А що, англійська мова – справді така велика проблема?
– Та ні. Просто не так багато часу. Є інші справи. Те ж хобі – я прихожу з тренувань і сідаю за радіо. Сім’я, син. Зараз я вмію говорити. Але розумієте, для інтерв’ю це – не так уже і просто. Якось поставиш не так минулий-майбутній час, і вже тебе інакше сприйматимуть.
– І наостанок. Сергію, ви щасливі, що опинилися тут?
– Звичайно. Для мене все цікаво, все нове. Я дуже радий, що родина мене підтримала щодо від’їзду. Так, мені тут дуже подобається.
Василь САМОХВАЛОВ,
Лондон, спеціально для “Поступу”
|
|
