Чи є в Україні опозиція?
Справа Гонгадзе висвітлила ще одну ваду нашого суспільного життя - відсутність харизматичних лідерів
КУЧМАГЕЙТ
Кость БОНДАРЕНКО
У 1942 році Володимир Войтанівський – член ОУН і один із соратників поглавника хорватських усташів Анте Павелича – написав статтю під назвою “Цо нам найвецей хиби?” – “Що нам найбільше бракує?”. Питання філософське і риторичне. Майже як традиційні “Що робити?” і “Хто винен?”. То “цо ж нам найвецей хиби” в наш час, в наші дні? “Цо найвецей хиби” українській опозиції?
Організованість
Відомо, що питання внутрішньої самоорганізації, рівно ж як і питання лідерських амбіцій, завжди були згубними для українських політиків у вирішальні часи нашої історії. Кожен може сам для себе ще раз перегорнути Аркаса чи Субтельного – і спробувати ще раз скрушно похитати головою над долями українських гетьманів, князів, отаманів... На жаль, історія нас нічому не вчить. Абсолютно нічому. І ми, роблячи правильний аналіз історичних фактів, абсолютно не вміємо його застосовувати до сьогодення та до нинішніх реалій.
Погляньмо, які політичні сили могли би стати основою для формування опозиції.
Однозначно, що комуністи і прогресивні соціалісти відпадають. Партію Вітренко ще у 1998 році розшифровували як “Партія сприяння Президенту України”, натякаючи на те, що цей партійний проект підтримується Адміністрацією Президента. Нинішня позиція Вітренко (мовляв, Мороз є більшим злом, аніж Кучма) абсолютно викриває суть ПСПУ. Комуністи ж, як відомо, є близнюками-братами Кучми. Кучма двічі прийшов до влади за сприяння (явного чи прихованого) КПУ. І КПУ може розвиватися лише за підтримки Президента – теж явної чи прихованої. Тому на лівому фланзі залишається лише Соціалістична партія України.
У центрі (як у лівому, так і в правому) до опозиції можуть належати представники рухівського середовища (обидва Рухи без керівної верхівки), частина ПРП, “Вперед, Україно”.
На правому фланзі – “Собор”, Українська республіканська партія та УНА-УНСО.
Таким чином, витворюється цікавий феномен право-лівої опозиції, яка, на жаль, не має більшості у парламенті й мусить працювати без єдиного авторитетного лідера. Чимось ця опозиція нагадує мені осадний корпус у листопаді 1918 року: тоді під знамена боротьби з гетьманом також стали і ліві, і праві, і просто безідейні та аморфні “отаманчики”. Але у той час було принаймні троє авторитетних лідерів опозиції – Петлюра, Коновалець і Мельник. Був також Володимир Винниченко, який відігравав ту роль, яку нині відіграє Олександр Мороз. Ось тільки я не бачу у нинішньої опозиції виразного Коновальця чи Петлюри. Ну не Головатого ж “ліпити” під модерного Петлюру? І я не бачу в середовищі опозиції дійсно військової дисципліни та розробленого плану дій.
Наразі опозиція тримається переважно на кількох факторах. Першим із них є спільна нелюбов до Кучми і його режиму та спільне розуміння: шляху назад для більшості вже немає. Другим таким чинником є певний шок після зникнення Ґонґадзе і оприлюднення аудіозаписів. Третім – є очікування нових і нових аудіозаписів та нового компромату. Тобто нинішня опозиція не має чіткої програми і чіткої тактики. Вона базується більше на емоціях і амбіціях, на страху і розгубленості. І коли ще місяць тому розбалансованість спостерігалася в оточенні Президента, то тепер ми бачимо розбалансованість у середовищі опозиції.
Опозиція не може виникати і діяти на голому місці. Опозиція, якщо вона справді планує взяти владу в свої руки, повинна готуватися до цього.
Потрібний цілий комплекс заходів: формування ідейно-теоретичної бази, плекання електорату, виховна робота серед активістів – аж до створення загонів самооборони. Що може протиставити нинішня опозиція грубій силі режиму? Намети, які зносять за рішенням суду? Чи заяви і прокламації? Дуже актуально – особливо на тлі інформації про наявність спецпідрозділів у складі МВС України.
Ще один момент: опозиція не має жодного телеканалу, тоді як “позиція” вустами Лапікури та іже з ним проводить щоденну “промивку мозку” пересічних громадян України. Інформаційну війну опозиція вже програла...
Опозиція нині є надто наївною і надто беззубою. Вона використовує методи і стиль кінця 80-х – початку 90-х, вважаючи, що повалити Кучму буде так само просто, як і комуністичний режим. Але при цьому опозиція забуває, що Кучма також не в тім’я битий, а його оточення винесло певні уроки з 1990 – 1991 років.
Лідери
Брак лідерів у середовищі опозиції може призвести до певного цікавого моменту, коли у другій або третій дії революційного процесу можуть з’явитися абсолютно несподівані персонажі, яких не було помітно на початках акції.
“Настоящих буйних мало: нам вождя недоставало”, – співав Володимир Висоцький.
Олександр Мороз може виконати роль “фішки” – формального лідера, який надаватиме всьому процесу антикучмівських виступів певної легітимності.
Головатий, Шишкін, Івасюк стануть “лідерами на час”, бо, як показує досвід, вони не готові до ролі трибунів і публічних лідерів. Свого часу, в 1996 – 1997 роках, у Головатого був шанс стати публічним лідером, однак щоразу він відходив у тінь, лякаючись своєї власної популярності. Нещодавно Андрій Шкіль спрогнозував, що вождем революції volens-nolens може стати Віктор Ющенко – особливо у випадку відставки його з поста прем’єр-міністра, яку нині всі гаряче прогнозують. Можливо, цей варіант був би дуже вигідний для Банкової, оскільки Віктор Ющенко мало в’яжеться з роллю опозиціонера. Але в той же час Президент чи не найбільше боїться того, аби головним опозиціонером не стала Юлія Тимошенко. А вона – може! Вона у ролі “орлеанської діви” виглядає дуже навіть не зле. І віддячити зможе сповна – і за ЄЕСУ, і за газ, і за чоловіка, і за кримінальні справи... Тим більше, що Юлія Володимирівна нині має таку харизму, яка ні Кучмі, ні будь-кому в його оточенні навіть і не снилася. А якщо Потебенько здуру ще й заарештує віце-прем’єра – то цей крок може стати сильнішим сигналом для консолідації і контрнаступу опозиції, аніж постріл “Аврори”. До речі, Юлія Тимошенко вже зробила заяву, в якій охарактеризувала дії майора Миколи Мельниченка як подвиг...
Навряд чи мають шанс стати лідерами опозиції – чи навіть вождями революції – ті, хто нині очолює центристські партії. І Юрій Костенко, і Геннадій Удовенко, і Слава Стецько зайняли нині надто угодовську позицію. Тому можна прогнозувати подальше перегрупування сил у середовищі націонал-демократів.
Фінанси
Нині є лише дві сили, які здатні у повному обсязі фінансувати дії опозиції.
Першою силою є Юлія Тимошенко. Другою – Володимир Сівкович. Але при цьому варто наголосити на деяких “але”. По-перше, ми називаємо лише внутрішніх інвесторів. По-друге, те, що ми їх називаємо, не означає, що вони дійсно фінансують чи фінансуватимуть опозицію.
Ще одне ймовірне джерело фінансування – зовнішнє. Скажімо, гроші на українську революцію виділяє Захід. Ця гіпотеза нині є дуже популярною й активно роздмухується у пропрезидентських ЗМІ. Комусь (очевидно, Литвинові – як історику) дуже вже хочеться відтворити звичну картинку: вождь їде на валізі з грішми у запломбованому вагоні через кордони. Тільки тепер уже гроші надходять не від кайзера, а від президента якоїсь європейської країни...
Ще одна версія (про яку нині забувають) – фінансування всіх суспільних процесів із Росії. Морозові пригадують, як він їздив напередодні виборів до Зюганова. Пригадують і пов’язаність окремих лідерів опозиції з російськими політиками. Як наслідок, у регіонах (особливо на Заході України) провокатори розпускають чутки, нібито вся справа інспірована з Росії.
Існує ще одне внутрішнє джерело, про яке “Поступ” уже писав. Маються на увазі гроші окремих олігархічних кіл. Мовляв, є олігархи, які хочуть скинути Президента і поставити свого ставленика. От вони і щедро спонсорують антикучмівські акції...
Жодна з версій не має під собою достатніх аргументів – вони є радше здогадками. Можливо, що опозиція взагалі має мізерні кошти і базується радше на ентузіазмі та блефі. Що ж, і такими силами творилися революції. Але революції блискавичні, а не розтягнуті в часі.
Як вчить історія, коли опозиція починає бігти навздогін революційним процесам, намагаючись заскочити на підніжки революції, то це обертається непередбачуваними наслідками. Революція сама усуває консолідуючі фактори в середовищі опозиції – і тоді повторюється протистояння Жіронди та якобінців, Дантона і Робесп’єра, Леніна і Плеханова, Сталіна і Троцького... У результаті залишається лише один. До якого знову звертаються “Ваша величносте” – і який породжує позицію і нову опозицію...
В українському варіанті на місце Леоніда Даниловича може прийти лише анти-Леонід Данилович. Двійник. Брат-близнюк. Пряме віддзеркалення. Можливо, не кращий і не гірший. Просто інший. І якщо наша опозиція просто хоче іншого Кучму, то гріш їй ціна. Бо найпростіше – замінити Кучму на анти-Кучму, Потебенька – на Обихода, Кравченка – на Джигу... Для мене – і не лише для мене – важливими є якісні зміни.
|
|
