За все потрібно платити
МИШКАЛО
У нього квартира на Бронксі, “Б’юїк”, і він розказує мені, що у Нью-Йорку погані дороги. Все-таки він не остання людина в українському Консульстві у Нью-Йорку. Я безробітний, який перебивається випадковими гонорарами. Класичний випадок чемпіона й аутсайдера. Нічого героїчного. Доволі банальна життєва історія.
Мова не про це. Мова про те, що за все потрібно платити.
Два роки тому, коли ми були студентами однієї групи в університеті, він був веселим і доволі оригінальним хлопцем із нетрадиційним почуттям гумору, який міг сказати про красиву дівчину: “Її очі – як два озера, залиті нафтою”.
Тепер, коли я запитав його про Нью-Йорк, він сказав: “Це велике місто. Ну, там є Атлантичний океан”. Це так, як про Київ сказати: “Там є Дніпро”. На питання, як він відпочиває, ще лаконічніша відповідь: “Я сплю”.
Це дико звучить, але я, безробітний, знаю про Нью-Йорк більше, ніж він. Я намагаюся витиснути з нього якісь дані про життя там, у Великому Яблуку, місті, яке ніколи не спить. Сидячи в державному “Б’юїку” та живучи в державній квартирі на Бронксі, він не помічає життя. Щоби бути на своєму місці, він запорпується в папір, і так – нон-стоп. Нью-Йорк для нього – таке ж місце роботи, як Стрий чи Калькутта. Це я, безробітний, маючи свободу і вдосталь вільного часу, можу собі дозволити помічати навколишній світ, назви вулиць, фасади будинків, запах вуличних жаровень і красивих жінок, котрі завжди проходять повз мене. Не зупиняючись. Я плачу за цю солодку можливість своєю бідністю і повною відсутністю перспектив зробити кар’єру.
За своє сите існування в неофіційній столиці світу – Нью-Йорку – він платить механічним, роботизованим життям, де не має місця ні для чого, крім роботи.
Немає місця ні для чого, що перешкоджає кар’єрі. “У кожного своя доля і свій шлях широкий”, – говорив Т.Г.Шевченко. У нас, українців, є звичка нарікати на долю і завжди шукати тих, хто в цьому винен. А можливо, все простіше? Не все так зле, й усе в цьому світі відносне. Як людина, котра прожила понад 15 років у гуртожитку, я мріяв про окремі кабінет, туалет, ванну та кухню. Але тепер, отримавши їх, я отримав і обов’язки підтримувати ці “окремішності” в робочому стані. Тобто прибирати, платити рахунки. Це, а також сімейні обов’язки забирають час, якого в гуртожитку у мене було – “вагон”, і я міг читати “запоєм”, до втрати свідомості, й навіть іще раз вступити до вузу.
За свою свободу я заплатив комфортом. Люди, у котрих надмірна вага, платять за свою звичку добре їсти і мало рухатися. Платять за тілесне задоволення тілесними хворобами. Наша країна, і ще більше – наше суспільство платить за той жалюгідний стан, у якому ми зараз перебуваємо, своїм лінивством, своєю пасивністю. Хто вибирав цих людей, котрі зараз правлять нами? Марсіани? Хто дає хабарі? Американці? Хто винен, що ми такі неуки і живемо в ритмі двадцятирічної давності? Ми з вами, панове! Наші гастарбайтери й імігранти можуть розказати, як і скільки потрібно працювати – працювати, а не робити вигляд! – і як там завдяки цьому інтенсивному процесу шаленої праці люди живуть. Для чого ж нарікати на долю, на владу, на батьків і організм? На барикади! В суд! За свої права потрібно боротись усе життя.
Вікова різниця між нами – понад десять років. Якщо все буде ОК, мій колишній однокурсник стане міністром закордонних справ. Але, якщо чесно, ввімкнувши телевізор і побачивши його виступ у якійсь програмі, я переключуся на інший канал. Усі ці “вирішити питання” – не надто захоплююча річ. Я краще подивлюся “Вік-енд” чи “Міжнародну панораму”. Або з іще більшим задоволенням почитаю National Geografic, де про той же Нью-Йорк дізнаюся набагато більше, ніж від нього. Адже я заплатив за це. Хіба не так?
Михайло МИШКАЛО
|
|
