Чи варто штовхати під руку?
ДИСКУРС
Ярослав ГРИЦАК
Коментар директора інформаційного центру „Місто” Олега Базара до результатів недавнього всеукраїнського опитування (див. газету „Поступ” за 5 січня ц.р.) вражає своєю безапеляційністю. Нагадаю, про що йдеться: згадане соціологічне опитування показало, що в Україні лише трохи більше половини громадян (50,75%) розмовляють удома українською мовою. Серед тих, хто розмовляє російською, половину (52%) становлять українці за національністю...
На його думку, поділ України на Схід і Захід – це не тільки поділ на україно- та російськомовні частини, але й за ідейними, релігійними та іншими ознаками.
Фактично, каже він, можемо говорити про існування двох українських націй: української та „малоросів”, і суперечності між ними лише поглиблюються. Галичанам легше порозумітися з поляками, аніж зі „східняками”, так само як мешканцям Донбасу – з жителями Росії.
Уся Україна поділена на дві великі частини: добру і погану, що взаємно поборюють одна одну. Виникає питання: де в цьому великому двоподілі на Схід і Захід лишається місце на Північ, Центр і Південь України?
Тільки самозакоханий галичанин може твердити, що його рідна Галичина, яка займає ледве 10 % населення і території, є половиною України. Самовпевнений донеччанин також буде переконувати, що Донбас – ще 10 % території з 15 % населення України – це окрема країна, яка за розміром дорівнює Бельгії чи Швейцарії.
Насправді, дані різноманітних опитувань, результатів голосувань, вимірів рівнів громадської активності, проведені в останні роки, не підтверджують тези про великий двоподіл України на Схід і Захід. За концентрацією в окремих регіонах лівих і правих, проросійських „совків” й українських патріотів-державників, ворогів і прихильників європейського вибору, політичну карту України не можна ані замалювати двома фарбами, ані знайти чітку лінію цього поділу. Ця карта виглядає радше як картини експресіоністів: велике число невеликих плям, що перекривають одна одну і творять велике барвисте поле.
При цьому мова не є ні єдиним, ні визначальним чинником національних і політичних орієнтацій населення. Якщо говорити про такі чинники, то найголовнішими, як свідчать соціологічні дослідження, є не один, а три: регіон, де проживає той чи інший громадянин України, мова, якою він розмовляє, а також його власна національна ідентичність (тобто не „за паспортом”, а за тим, ким він себе насправді уявляє – українцем, росіянином і т.д.). Серед усіх цих трьох факторів найсильнішим індикатором політичних настроїв є не мова, а регіон.
Якщо спитати пересічного громадянина України, що він думає про майбутнє української держави чи про статус російської мови, то з великою математичною ймовірністю можна передбачити, що відповідь залежатиме насамперед від того, де відбувається опитування – на Сході, Заході, Центрі, Півночі чи Півдні, а вже потім – від мови, якою відповідатиме респондент. Або кажучи інакшими словами: російськомовні українці Донецька, Києва й Ужгорода різняться між собою. У Києві вони розмовляють тією ж мовою, що й більшість у Донбасі, проте голосують, як галичани.
Але навіть Донбас, який у свідомості галичанина є оплотом російськості в Україні, таким насправді не є. Інакше ми давно б мали там Організацію російських націоналістів або Російську повстанську армію. Донбас відрізняється від Галичини у ставленні до багатьох ключових питань, але у більшості випадків він не займає різко антагоністичної антиукраїнської позиції. Якщо ставлення до української незалежності вимірювати за десятибальною шкалою, то українці Львова й Галичини, за даними різних опитувань, займатимуть на ній найвищий показник. Але російськомовне населення Донецька на такому барометрі національних і політичних настроїв не опускається до нуля – воно коливається десь на позначці 4-5.
Донбас усе ще вагається, не знаючи, на яку ногу стати. Він зробив свій внесок у здобуття української незалежності 1991 року (про що, до речі, багато наших українських інтелектуалів забувають, уперто повторюючи міф, що незалежна Україна повстала від „злягання” київських комуністів із галицькими національними демократами: стосовно позиції при цьому донецьких шахтарів, вони чомусь скромно мовчать), але після 1991 року не відчув суттєвої різниці, чим державницький Київ кращий від імперської Москви. Мова і культура (але не так російська, як „совкова”) штовхають їх до Росії, натомість територіальний патріотизм й прагматичний економічний інтерес служать заборолом перед ідеєю від’єднати Донбас від України.
Якщо Галичина і Донбас представляють полярні точки політичних настроїв у „континентальній” Україні (приклад Криму тут не обговорюємо у зв’язку з його специфічністю), то решта України – 80 % території і 75 % її населення – за своїми уподобаннями і поставами знаходиться десь посередині. Цю серединність найчастіше характеризує невизначеність, а точніше – двозначність національно-політичних орієнтацій.
Майбутнє України визначатиметься тим, у якому напрямку еволюціонуватиме власне ця її серединна частина. Неможливо передбачити точно кінцевий результат цієї еволюції. Зате зараз однозначно можна ствердити принаймні два факти. По-перше, ця еволюція не підважує самого факту існування України як самостійної держави. Політичні суперечки в Україні ведуться не між українцями і росіянами, як би це хотіли бачити московські політики та інші захисники прав „російськомовного населення” в Україні, а всередині одної, але дуже розсвареної української родини. По-друге, мовний фактор у цій суперечці відіграє радше символічне значення – як символ того, який із двох таборів накине свої правила усій Україні. Серед пасивних спостерігачів цього двобою – а це є більшість українського населення – є й україномовні, й російськомовні, й двомовні (залежно від ситуації), які з готовністю сприймуть і схвалять кожен результат, лише це б не загрожувало їхньому спокою і добробуту в Україні.
Офіційний Київ йде найпростішим шляхом. Замість поставити на позитивному складнику суспільних настроїв – українська незалежність, європейський вибір, політичні та економічні реформи – він паразитує на цій амбівалентності, туманно називаючи свій вибір „двовекторністю”. А в культурно-мовній політиці він проводить такий собі ідеологічний суржик, який мав би однаково задовольняти-незадовольняти сполітизовані Схід і Захід та який спокійно проковтнуть мовчазні Північ, Центр і Південь. Тому й святкують у нас одного року перемогу у „Великій Вітчизняній війні”, а іншого – ювілей Грушевського, вшановують як рівноцінних Шевченка-поета і Шевчена-футболіста, Івана Франка і Віталія Кличка, Нестора Махна й „українця” Шолома Алейхема – але з підтекстом, що найбільшим українцем є наш єдиний і незамінимий гарант – Кучма, і тому ,,все будет хорошо”.
Режимові Кучмі можна багато чим дорікати. Але йому можна поставити в заслугу принаймні одне: з часу приходу Кучми до влади він зліквідував політичний регіоналізм владних еліт. Українська влада пробує примирити україномовних Монтеккі й російськомовних Капуллетті, але за правилами італійської мафії: того підкупить високою посадою, того застрашить або взагалі заставить замовчати. Трагедія української ситуації полягає не тільки і стільки у тому, як себе поводить українська влада. Біда, що ніхто не може ані вплинути на неї, ані перешкодити їй.
Ніхто, крім неї, не бере на себе ролі національного примирителя, не пропонує свого образу України, що єднав би посполитих громадян на іншій, привабливішій і переконливіший основі. Той, хто зробить це, дістане у нагороду всю Україну і стане батьком нової, не-кучмоїдної української нації.
|
|
