ШАНОВНА РЕДАКЦІЄ!
Мавпування з російського
Мені все мріявся і дальше мріється такий величезний китайський мур на українсько-російському кордоні. Не так кам’яний – як психологічний. Однак усе ще більшість українців не може позбутися схильності до мавпування всього, що російське. Стосується це також і начальства, і політиків. Уже від початку, хоч впроваджено в Україні карбованця, пізніше гривню, але мусили собі, за кожним разом, залишити російсько-більшевицьку копійку чи копєйку. А є таке гарне українське слово “сотики”.
Президентові захотілося двопалатності, бо так є в Росії. Депутати видумали собі “яблоко”, бо так є в російській думі. А чому не “груша”, а ще краще “дуля”, бо це найкраще відповідало б рівневі їхнього розуму.
Україна продає росіянам щораз більші підприємства. Тепер думає їм переказати за борги трубопроводи, тоді як інші держави позбуваються російських бізнесменів. Наприклад, Болгарія виганяє п’ятьох російських бізнесменів, бо де росіяни, там російські мафії і капітали незнаного походження.
Україна хоче переказати Росії свої життєдайні артерії, замість виставити Росії рахунок за всі, знані вже, фінансовані, майнові і культурні грабунки, за екологічні занечищення разом із Чорнобилем, та за оренду української землі під всі російські установи, разом із церквами і парохіями московського патріархату. Скільки лише Алєксій ІІ повинен платити за найм у середині Києва площі під Печерську Лавру? Якби це американці в центрі Києва винаймали таку площу на свій бізнес-центр – скільки мусили б платити? А хіба нема сумнівів, що Печерська Лавра – це бізнес-центр Алєксія ІІ і це не лише фінансовий, але і русифікаційний.
Політики України повинні усвідомити наївних західних європейців із ким мають до діла і пригадати їм, хто тепер у Росії рядить. На Заході повинні знати, що не можуть свого життя і господарки узалежнювати в великій мірі від російських ресурсів, бо сьогодні Росія шантажує Україну, а завтра буде шантажувати Європу.
Олег ПУШКАР, Варшава
Ви повинні говорити про принципи!
Дайте кілька інтерв’ю з людьми, яких поважають: із Калинцями, Шухевичем, Славою Стецько. Опублікуйте думку львів’ян, проведіть опитування.
Ви не повинні махати рукою на плебс, який потребує лише задоволення мінімальних потреб, бо Ви самі опускаєтеся до нього, і, що прикро, робите це з людьми зі слабкою волею. Ви повинні говорити про ПРИНЦИПИ!!! За це загинули наші діди і прадіди, за це гинули патріоти зі зброєю та на засланнях й у в’язницях. Люди відсиділи більше 25 років – читають єдину щоденну газету в Україні, а Ви... сієте песимізм. Не треба.
Юрій Анатолійович Кармазин в інтерв’ю Зоряні Іленко дає відповідь Мельнику з 2-ї сторінки на питання: “Чому ж тоді так і не було розкрито...” “Чому ніхто не перешкоджав...”
Закінчуйте свої речі оптимістично. Беріть приклад із Винничука, Чорновола, Василя Симоненка... “Лиш леви оптимістами бувають...”
Сергій БАДІК
Кучмаґийт
Чому не пишете кучмаґийт, як це звучить в англійській мові (kuchmagate)?
Роман СЕРБИН, Канада
Високоповажний Пане Юзю!
Дужем ся втішив, коли прочитав у “Поступі”, жи Ви вернулисі з Турчиї, Гамерики й інших заморських країв, і то цілі і непошкоджені – бо, повірте, мені аж дух запирало, яким читав, які то небезпечні пригоди можуть там чесного галицького ґазду стріти.., а найгірше, то з тою гамерицкою дівкою, яка викрикала, що Ви ніби-то до неї моргаєте – ніби у Львові Вам нема кому моргнути... Але добре, що Ви тут, бо коли Вас не було, дуже вже наші газетярі почали нефайно писати. Знаєте, кота нема – мишам свобода.
Щоб не бути голослівним і далеко не шукати – гляньмо на статтю пані Андрієвської, і то в нашім “Поступі” – “Медово-іменинні ігрища” в № 209 за четвер. Я вже не говорю про зловживання словом “гра” і його похідними в ріжних формах – аж до утворення такого сумнівного неольоґізму, як “гравчиня”.
Сумнів викликає порівняння: “Поступ” був ... “на граційних конусах”.
Пригадується, що є таке гарне слово “стіжок”, яке і подавали нам колись у гімназії на лєкціях геометрії. І вже ніхто не заперечить, що “Кіяновська... лишилася акростишшя і сонетів” – це суто російський зворот “лишится чего-то” – чому не “відійшла від”?
Традиційно вже повно русизмів у телєвізійній програмі – постійне “Горянин” або “Горець” – адже є таке чудове наше слово, як верховинець. Згадаймо хоч би оповідання Устияновича “Месть верховинця”.
Але не один “Поступ” робить “ляпи” – ось візьмімо “За вільну Україну”. У репортажі з похорону його еміненці кардинала Любачівського знаходимо в тексті: “Кардиналів залишилось 141 член (так, на марґінесі – член чого?), з них лише 97 мають право вибирати нового папу, бо решта не досягли 80 років”.
Якраз, навпаки: право вибору мають ці кардинали, які ще не досягли віку 80 літ...
Щиро Ваш Роман МАКІТРА
Доля Альфреда Бізанца
Доповнення до статті, опублікованої в газеті “Поступ” за 16 - 22 листопада
2000 р. № 188 (632) “Полковник українського війська Альфред Бізанц”.
У 1947 році мене було засуджено Військовим трибуналом Прикордонних військ СРСР по ст. 54-1а; 54-11 на 25 років у ВТЛ (виправно-трудові лагеря). У грудні 1948 року я був відправлений із Львівської пересильної тюрми для відбування покарання у Мордовську АРСР за адресою:
Ст. Потьма, селище Явас п/с 485/14-1.
У бараку, в який помістили мене, вже знаходилися: полковник А. Бізанц, осуджений у Києві на 10 років; полковник Камінський, прихильник гетьмана Скоропадського; відомий пілот Фабіо Фарік Брунович, учасник перельоту через Північний полюс до Америки; член ЦК Компартії СРСР Юрасов; міністр закордонних справ Румунії (прізвища не пам’ятаю); відомий лікар Мирон Дзерович із Відня; лікар Станіславський із Праги; Кремлівський лікар Кирчаков та інші.
При клопотанні лагерних лікарів: Кирчакова, Дзеровича, Станіславського, начальника санітарної частини ст. лейтенанта Степанова (прізвище може бути не точним), було організовано “півстаціонар” на 30 ліжок для лікування “доходяг”. Мене, як медика (до арешту закінчив підпільні курси медичного працівника), призначили завідувати цим “півстаціонаром”. Під мою опіку для відгодовування попав і полковник Бізанц. На той час він був різко виснажений, із наявністю дистрофічних набряків на нижніх кінцівках. Протягом 3-х місяців я опікувався ним. Він значно поправився, але з’явилася друга біда – виникли часті серцеві приступи пароксизмальної тахікардії, з якими ми, в наших умовах, не могли впоратися. Приблизно наприкінці березня або на початку квітня 1949 року його було відправлено санітарним вагоном у Центральну лагерну лікарню, яка знаходилась на 9-му лагпункті.
Через 6 місяців, в жовтні 1949, мене було переведено на 2-1 лагпункт, де знаходилася Центральна лагерна туберкульозна лікарня. Від лікарів цієї лікарні я довідався, що весною 1949 р. полковник Бізанц помер від інфаркту міокарда в терапевтичному відділенні Центральної лагерної лікарні № 9.
В. М. ЛЯХОВИЧ, колишній в’язень Мордовських таборів
Я молюся, щоб ніколи не повторилася моя історія
Прийшов Новий 2001 рік – перший рік нового століття, а з ним – і Різдвяні свята. І виринають у пам’яті спогади про те, як проходили свята в нашій родині. Нас збиралося багато. 5 січня в одній із кімнат, ще перед обідом, відкривали вікно, бо кожної хвилини міг Ангел принести ялинку, прикрашену іграшками і зі свічками. Під вечір раптом дзвонив дзвіночок. Ангел залишав ялинку і відлітав. Ми, діти, не встигали прибігти в цю кімнату, щоб його побачити. Адже кожен був зайнятий приготуванням до вечері. І за появою першої зірки на небі треба було спостерігати.
Та для розчарувань не було часу, бо в кімнаті перед нами стояла вже ялинка-красуня, а під нею пакунки – подарунки. Зразу ми їх не розбирали.
Чисті, причесані, по можливості краще одягнені, збирались біля столу, накритого для вечері, світили свічки, молились.
Після вечері мій батько виймав з-під ялинки подарунки, читав написи, і ми одержували так терпеливо очікуваний подарунок. Було повно сміху і жартів. А потім колядки, колядки. На ялинці довго-довго світилися свічки. І ніхто з нас, дітей, не задумувався над тим, що в кімнаті так тепло, хоч вікно цілий день ніби було відкритим. Таке ще гарне Різдво було в 41 році вже останнім.
А вже в 1942 р. було сумно-сумно. Не було ялинки, подарунків. Ніхто не сміявся. Не було з нами батька, Володимира Сениці, вуйків Богдана Прибило і Михайла Старосельця. Вечеряли мовчки. А після вечері зібралися на цвинтар.
І знову виринають страшні картини теплого липневого дня 1941 року. На цвинтар привозять багато понівечених тіл, замордованих енкаведистами і прикопаних у ямі вязниці. У капличці їх обмивають і переносять на носилках до великої ями, виложеної дошками.
Першим принесли мого батька. А я ніяк не могла зрозуміти, нічого не могла пізнати в тому так страшно понівеченому тілі. Почала дуже плакати. Коли всіх перенесли в яму, знову зверху закрили дошками.
Ні початку, ні кінця похорону не пригадую. Бачила о. Ковча, багато людей, які дуже плакали, мліли. Чую ще сьогодні той людський стогін і запах м’яти, якою старалися перекрити запах, який йшов від цих тіл. Сьогодні я – мама, бабуся.
І кожного свят-вечора продовжую традиції батьківського дому. Я молюся, щоб ніколи не повторилася моя історія. Щоб завжди всі діти і внуки України були радісні, усміхнені, щасливі.
Ірина ДУДИХЕВИЧ,
дочка Володимира Сениці
Багата земля українська на таланти
Сьогодні в Росії проживає понад 20 мільйонів українців, котрі, як десятки й сотні років тому, позбавлені національно-культурних прав. Українці не мають своїх шкіл, театрів, газет, журналів, радіо- й телепрограм, культурних центрів, які б фінансувались із державного бюджету Росії. Українська Православна Церква Київського Патріархату зазнає гонінь. Із відродженням державності, щоб виправити якось становище, Україна для українців Москви, на власні кошти, побудувала Культурний Центр, який знаходиться за адресою: вул. Арбат, 9. Відкриття Центру стало знаменною подією в житті українства Росії. У Культурному Центрі України в Москві почали відбуватись концерти, вистави, творчі вечори тощо. Адже Україні є що показати російській публіці. Та й українська діаспора Росії багата на таланти. Тут відбулися презентації книг видатних українських письменників: Михайла Степановича Забочення та Івана Яковича Шишова з м. Москви, які представили на суд публіки свої унікальні твори.
У Культурному Центрі України в Москві була представлена на суд московської публіки творчість українського поета, композитора, кандидата технічних наук, винахідника в галузі авіаційних двигунів Олександра Васильовича Дорошенка зі Санкт-Петербурга. На запрошення ОУН Руху м. Москви 18 грудня 2000 р. було зорганізовано й проведено творчий вечір Олександра Дорошенка.
Багато творів автора присв’ячено генію українського народу Т.Г.Шевченку. Пісня “Співай, Кобзарю, свою пісню!” поєднала мертвих, живих і ненароджених, яких об’єднує ім’я великого Кобзаря. Особливий біль і гнів в Олександра Дорошенка до петербурзьких “москалів”, які знущаються над святим іменем Т.Г.Шевченка.
Пісня Олександра Дорошенка “Канали Ладоги” була нагороджена на конкурсі хорових колективів імені Кошиця, який відбувався в Москві восени цього року, та призом ОУН Руху м. Москви – “Золотим Тризубом”. Від імені ОУН Руху ваш покірний слуга вручив комплект книг Олександрові Дорошенку та подякував всім учасникам і тим, хто готували цей незабутній творчий вечір Олександра Дорошенка.
Віктор ГУМЕНЮК,
Голова ОУН Руху м. Москви
|
|
