Скандал - найкраща реклама перед прем"єрою?
ЧИСТОТА ЖАНРУ
Вікторія САДОВА
Чудо взаємної любові
Усупереч публічному (бо ж не деінде, а на прес-конференції!) позірному бідканню працівників театру ім. М. Заньковецької, буцімто їх у Львові не люблять (ну, кокетують панове артисти, відверто кокетують, нариваючись на комплімент!), більш ніж переконана: рідне місто не тільки толерує їхній професійний рівень, а й по-справжньому захоплюється ним, вважаючи за вельми високий.
Не вірите на слово? Тоді будь-які сумніви зможе розвіяти передова стаття Оглядача у 8 ч. “Театральної бесіди”, яку видає ЛМВ НСТДУ. Наполегливо рекомендую вашій увазі цей зразок компліментарної критики, де йдеться про огляд прем’єр сезону в театрах нашого регіону (захід чомусь не без гордощів названо фестивалем). Утім, можна обмежитися й цитатами на кшталт: “Фестиваль відкрився потужно: блискуча інсценізація і така ж досконала постановка, яку здійснив Ф. Стригун за твором О. Кобилянської “У неділю рано зілля копала”, стала ключовою для всього фестивалю. Заньківчани показали високу сценічну культуру, щирість відкритих емоцій, що є національною особливістю українського театру, його природною енергетикою. Стилістика, ігрова структура – надзвичайно сучасні; масовки, сцени – органічні, несуть чимале змістове навантаження. Звучала справжня, чиста українська мова; пластика, танці. Співи були цікаво і професійно вплетені в головну канву вистави. Це дійсно вагомий доробок академічного театру, і глядач отримав істинно естетичне задоволення від цього дійства”. Або ще: “Так, театр
ім. М. Заньковецької за останні три роки дійсно зробив прорив до сучасності, поставивши п’єси Надії Ковалик “Се ля ві...” та “Тріумфальна жінка”, В. Герасимчука “Андрей”. Це добрий приклад для театрів регіону “.
Ну скажіть, хіба можна запідозрити в такому відгуку якийсь фальшивий тон чи нещирість? Ні! Ні! І ще раз – ні! Ось він – еталон, ось він – взірець, ось орієнтир, прапор, зоря! А газетні публікації (особливо з-під пера культуртрегерських народних депутатів)? А програми на радіо й обласному телебаченні? Це ж послухати тільки, які там мистецтвознавчі оцінки лунають! Ні, панове, ситуація з усенародною любов’ю далебі не награна, то незаперечний факт!
Заньківчан люблять: Ф. Стригуна запрошують до всіляких почесних президій і державних комітетів, А. Мацяка – до міністерського резерву, Т. Литвиненко – на прецікаві інтерв’ю, Б. Козака – на завідування кафедрою, Г. Шумейка – на постановку в столиці обласного огляду народної самодіяльності, його ж із дружиною Іриною – на декламування поезії на різних патріотичних імпрезах, Л. Бонковську – до співів, С. Максимчука – на провадження “Заньківчанських вечорів”, Р. Біля – до “Театру в кошику”, Т. Жирка й Н. Шепетюк – на конферанс усіляких конкурсів, Н. Стригуна – до Америки, а Є. Федорченка – тамадою на людські весілля!..
Камінь за пазухою
Невже ідилію порушує тільки одіозний “Поступ”? Бо як інакше пояснити те, що кореспондент цієї щоденної газети, яка не оминає увагою жодної прем’єри на заньківчанській сцені, став небажаним гостем на театральних прес-конференціях? Чи у театрі так швидко забули, яка саме з львівських газет оприлюднила суперсхвальний аналіз вистави-реквієму “Андрей”? До речі, по тому цей текст Михайла Косіва охоче взяла передрукувати “Театральна бесіда”.
Цікаво, чи посилатиметься наступне число “ТБ” на поступівську публікацію? З уміщеної в “Поступі” оцінки рухівського і просвітянського сеньйора випливає усвідомлення істинного (на противагу хибним враженням якоїсь там М. Ґартен) значення цієї події історичної ваги. Аж так, що навіть закрадається думка: чи не заповзявся, бува, М. Косів лобіювати присудження цьому сценічному шедевру поважної премії (коли не національної шевченківської, то вже ж ім. А. Шептицького – в сам раз?!). Та невдячний театр не пам’ятає доброго слова від “Поступу”. Не повідомляючи вибірково редакцію саме цієї газети про події на заньківчанській сцені, адміністрація театру тим самим перешкоджає нашим читачам реалізувати своє право безперешкодно отримувати інформацію.
Малоймовірно, щоб у театрі ніхто навіть не замислювався над тим, що подібна практика розділення на “угодні” й “неугодні” ЗМІ є ганебною, що її варто припиняти – поки не пізно? Тобто поки прокуратура не зацікавилася фактами порушення Закону “про інформацію”.
Прес-конференція не для преси
Зрештою, новиняр і без того знайде дорогу до джерел інформації: на щастя, професійна солідарність – поки що не порожній звук. Але в даному випадку ситуація й близько не схожа на ту, коли від журналістів щось треба приховувати. Навпаки! Здавалося б, ігнорування преси напередодні важливої прем’єри – крок відверто самогубчий. Адже мова йде про організацію реклами, створення позитивного іміджу театру, формування зацікавленості новою постановкою у потенційного глядача...
Однак організатори прес-конференції творчого складу, задіяного у виставі “У.Б.Н.” режисера-постановника Мирослава Гринишина, взяли на себе сміливість вирішувати, які засоби масової інформації мають право доступу на прес-конференцію, а які – ні. Причому йдеться не про забудькуватість чи неуважність, а про свідому (ба навіть зумисну!) відмову надавати інформацію.
І це справді так. Бо коли кореспондентка “Поступу” таки прийшла на прес-конференцію і, бачачи, як інші колеги отримують для публікацій фотографії сцен із майбутньої вистави й ксерокопії (ні, не прес-релізу, а всього лише тексту афіші), попрохала й для свого видання один примірник, то почула від завліта М. Оверчук: “А ми “Поступ” не запрошували!”
“Поступ” ми не запрошували!” – мстиво повторила завліт у відповідь на сповнене здивуванням знічене “Перепрошую?..”. Тобто цією реплікою уповноважена на таке рішення працівниця театру підтвердила свою відмову щодо надання для журналіста інформації, яка аж ніяк не становить державної таємниці, а також не є такою, до якої закон передбачає обмежений доступ.
Значить, у даному випадку мало місце елементарне порушення Закону “Про інформацію” через свавілля представника державної установи, якою є театр.
Небезпечна зона культури
Отже, знову держава – проти свободи слова? Незначний штрих. Правда? Але який промовистий на тлі загальносуспільного занепокоєння порушеннями інформаційних свобод в Україні. До речі, не варто дивуватися. І коли комусь здається, що царина культури вільна від подібних негативних тенденцій (це ж не економіка чи політика), він прикро помиляється. Бо саме в цій шляхетній галузі, як, може, ніде більше, химерно переплітаються до хворобливості гіпертрофовані амбіції людей мистецтва з нездоровою конкуренцією в інтересах і суто комерційними претензіями. З одного боку – надчутливі, надвразливі творчі натури, які часом через притаманний їм егоїзм неадекватно реагують на будь-яку критику. А з іншого – зрада мистецьких ідеалів на користь заробітчанства чи державного утриманства, яке, у свою чергу, тягне відповідну кон’юнктуру, політичний розрахунок, ідеологізацію та інші форми підлеглості й узалежнення. Надто займиста суміш. Тому писати про культуру часом буває настільки ж небезпечно, як і про політику чи газо-нафтовий бізнес.
Обов’язок – понад усе
Проте, як виявилося упродовж передпрем’єрної прес-конференції, виступи на ній неначе зумисне призначалася для “Поступу”: раз у раз лунали відкриті згадки і завуальовані натяки саме про цю про газету. Сміху додавало й те, що логотип “Поступу” як видання, що надає інформаційну підтримку, вміщено на кольорових афішах вистави!
Але якщо серйозно, то такими демонстративними незапросинами театр зробив велику ведмежу послугу М. Гринишину. І ця самодіяльність могла б обернутися для режисера “У.Б.Н.” тим, що найпередовіша частина місцевої інтелігенції (а саме вона переважно й становить коло наших читачів) лишилася б необізнаною з його трактуванням мотивів цієї постановки. На щастя, професійний обов’язок для редакції – понад усе. І “Арт-поступ” не має наміру ігнорувати прем’єру.
До речі, з усього було видно, що хоч який бувалий у бувальцях цей режисер, а проте й він неабияк комплексує щодо преси: “Дуже хотілося, щоби те, що ви сьогодні почуєте, щоб це було так і написано. Щоб ви не подавали викривлено. Бо мій досвід спілкування з журналістами такий, на жаль, що, коли я спілкуюся з нормальною людиною і розмовляєш нібито взаємо... взаєморозумно, то потім читаєш – і бачиш повністю протилежне, вивернуте”.
Гаразд! Нема проблем! Подамо сказане титлечка в титлечку. Щоправда, може, наслідок цієї вимоги потім не надто задовольнить самого М. Гринишина, але він не зможе заперечити, що його забаганку не вволили.
|
|
