Режисер Мирослав Гринишин про виставу "У.Б.Н."
Основне у виставі – зміст, тобто про що вона. То є основний важіль, який є орієнтиром. Ця вистава сучасна. Ця вистава є дуже гостра, вона є дуже жорстока, вона є про нас всіх, хто зараз живе в Україні, про те що... Уявімо собі модель людини, яка віддала своє життя на те, щоби відбувся якийсь ідеал зараз, в сьогоднішній день, – ми всі його знаєм. Вистава дуже десь місцями може здатися жорстокою, але реальність ще жорстокіша. Тобто якщо ви подивитеся виставу – і виникнуть якісь питання, я би хотів з вами поговорити і потім пополемізувати з приводу того, які теми зачеплено.
Нещодавно, сидячи в гримерці з Федором Миколайовичем, ми переглядали Шевченка, і виявилося, що куди пальцем не ткни у Шевченка – про це вистава.
Тобто як про сьогоднішній день написано тоді було, 150 токів тому назад. Так і зараз усе один до одного лягає. Тільки ми все подаємо більш сучасними засобами. Сюжет сучасний, персонаж живий (прототип нашого персонажа, він є історичний персонаж).
Єдине, що ми би хотіли, ми, так би мовити, трошки загострили ситуацію.
Ситуацію ми зробили трошки якби... Тому що уявити зараз таку ситуацію, про яку ми кажемо у виставі, – ну дуже складно. Ми пробуємо її це зробити. Театр це дозволяє. І ми хочемо говорити з глядачем сучасною мовою на сучасну тематику, без зайвих підтекстів. Ми кажемо все прямо, отак, як воно є. А ви вже розбирайтесь, яка повинна бути від цього реакція залу, і чи треба ту реакцію. Ми не даємо ніяких відповідей. Ми ставимо великий знак питання в кінці. Ніяких конструкцій, ніяких порад, ніяких моралей ніхто нікому не читає. Ми кажемо, що так є. А що далі робити, вирішуйте, глядачі. Оце для мене було нове (робить наголос на першому складі. – Ред.), дуже важливе і дуже пекуче у цій виставі. Для мене не було важлива форма. Форма, вона завжди важлива, але для мене першочерговим був зміст, про те що вистава, про що. Про що сьогодні говорить? Про те, що немає сучасної..., нібито немає сучасної..., чи не хотять бачити цю сучасну драматургію... Відверта публіцистичність була поштовхом для створення художньої вистави.
Це єдиний театр в Україні, який був здатен для реалізації такої вистави, тим що тут присутній... присутня традиція. Та традиція, яку я називаю справжньою в українському театрі. Тої, якої вже немає, на жаль, у інших... по тим містам, яким я... Я знаю менше, Федір Миколайович знає більше... Але я вважаю, що в цьому театрі, в цьому місті присутня є сильно поки що... поки що, поки існує театр Заньковецької, традиція українського театру. Та, яка, на жаль, зрізана і існує інших формах, нібито нових (наголос на першому складі. – Ред.), всюду по різних містам. Отже, традицію несуть люди, її не може нести приміщення. Поки є команда людей, які працюють в даному театрі, – є й традиція. Якщо немає тих людей – традиція зникла...
Це є неадекватний проект і для театру, і для врятування ситуації, яка зараз є. Ми говоримо про дуже пекучі і дуже болючі речі. Я готовий до будь-яких реакцій. Я думаю, що реакції будуть, бо не всім це сподобається. Тому що не всі хотять, щоби це, про що ми будемо говорили, так говорилося в театрі. Всі хотять займатися зовсім іншими речима. І не всіх це влаштовує. І владу – в тому числі. Але театр і культура, вона завжди були в опозиції до влади. В хорошій опозиції. В художній опозиції. Для того, щоби все ставало на свої місця від вистави, вистава повинна в собі мати, нести цю опозицію. Тоді вона є повноцінною завершеною виставою... В процесі підготовки було тільки... тільки навпаки – сприяння. Тобто благодатний ґрунт, який тут є для підготовки, він дав всі можливі умови, щоб це відбулося.
Мову режисера подаємо без змін
|
|
