Ленні Кравітц: "Greatest Hits" - це подорож
Розповідь про музику та расизм
Пропонуємо Вашій увазі фрагменти інтерв’ю, яке дав Ленні Кравітц, рок-музикант, що займає зараз верхні щаблі в хіт-парадах, напередодні виходу свого збірника Greatest Hits часопису Warm vibrations, надрукувати яке ми змогли за сприяння Promo Ocean.
– Чи свідчить реліз Ваших Greatest Hits про те, що Вам потрібна буде якась кількість часу, щоб розібратися в собі, підвести підсумок?
– Звичайно це відбувається в такий спосіб: перед тим, як приступити до нового альбому, я слухаю попередні, щоб зрозуміти, де знаходжуся. І Greatest Hits у цьому сенсі – своєрідна подорож. Я аналізував свою попередню творчість, намагаючись врахувати колишні помилки і зробити актуальний, сучасний музичний продукт.
– Сьогодні, мабуть, Ви набагато популярніші, аніж у будь-який інший період Вашої кар’єри. І 11 років на авансцені світового шоу-бізнесу – термін пристойний. Що допомагає Вам бути в авангарді?
– Я завжди був прихильником поступового сходження, а не раптових злетів, що закінчуються, як правило, такими ж різкими падіннями. Музика для мене – це все життя, і я хотів би зробити його безкінечним. Хоча й усвідомлюю те, що безсмертних людей не існує. Думаю, головний рецепт успіху – чесність і працьовитість. Буває, ти зробиш щось гарне, що має успіх, але ось наступає завтра, ажіотаж розсіюється, наче туман, і в тебе питають: “О’кей, тоді ти був крутий, – але доведи це знову!” І що робити? – доводиться доводити свою спроможність знову і знову.
– Яким чином Ви вибирали пісні для Greatest Hits?
– По-перше, я довіряю своєму продюсеру Генрі Хіршу, по-друге, у збірник потрапили найбільш вдалі мої роботи, – це видно вже з назви. Тобто не було такого творчого диктату: “От, я – автор, я так вирішив, значить – так і буде!” Зрештою, існують міжнародні рейтинги, та й про рекордингові компанії забувати не варто. Загалом, усе було дуже демократично.
– Чи легко записувалася Are You Gonna Go My Way?
– Ми джемовали в студії. Нам добре працювалося разом, а Генрі залишалося тільки все це фіксувати на плівку. Потім я написав текст на обгортковому папері. Наступного ж дня ми закінчили пісню.
– Здається, багато хто неправильно тлумачить деякі Ваші тексти або назви пісень. Rock and Roll is Dead, наприклад...
– Проблема в тому, що дехто не слухає самі пісні, а дивиться тільки на назви. У мене є багато пісень, де співається про Бога, про духовність. Цікаво, чому про це ніхто не згадує? Вони тільки говорять: “Ми зробили цього хлопця героєм рок-н-ролу. Напевно, ми поквапилися, тому що зараз він заперечить рок-н-рол, заперечить наш спосіб життя”. Я в таких випадках завжди відповідаю: давайте не будемо дивитися лише на поверхню, тільки на якісь дурні символи, що чомусь стали символом цієї музики. Хлопці, менше стереотипів! Ви не повинні щодня “стріляти” один в одного героїн, а потім корчитися від ломок у страшних лікарнях! Мені здається, минуле продемонструвало нам неймовірну кількість таких прикладів. Може, до біса, час над цим задуматися?
– Fly Away принесла Вам 1998 року Grammy у номінації “Кращий чоловічий вокал серед рок-музикантів”. Вона є для Вас чимось особливим?
– Безумовно, це пісня, яка змінила моє життя. І річ не в титулах. Із нею трапилася одна цікава історія... Якщо відверто, то я не збирався включати її у свій альбом. Fly Away була записана дещо спонтанно, просто в мене створилося враження, що чогось не вистачає. І я записав її протягом одного вечора, подумавши: вийшло начебто непогано, запхаю куди-небудь на b-бік. Але її випадково почув мій приятель, і почав переконувати, що це – першокласний трек. Ну, ви розумієте мій стан: у мене готовий, зведений альбом, а тут раптом – бери й усе переробляй. Але я вирішив прислухатися до думки з боку, зв’язався з Virgin, зупинив увесь процес і переписав усе наново. І ні трішки про це не шкодую.
– Як Ви відреагували на виграш Grammy?
– Коли я виграв Grammy, то мене навіть не було у США. У мене були справи в Парижі. Пам’ятаю: було досить пізно, я їхав у машині в якийсь клуб. Чую: дзвонить мій мобільний, і на тому кінці дроту моя донька кричить: “Тату, ти переміг, ти переміг!” Признаюся: це було великим сюрпризом для мене. Знаєте, я зростав у ті часи, коли Grammy вигравав Стіві Вандер. Я знав, що рано або пізно вона буде моєю, однак сказав собі: “Вау! От це – круто!” Найдивніше, що потім я був визнаний гідним ще однієї Grammy – за пісню American Woman для саундтрека до The Spy Who Shagged Me. Такого я справді не очікував.
– У Greatest Hits є і нова пісня – Again...
– Так, це непогана така балада, вона неначе дисонує трохи з іншим матеріалом. Але я розумів, що вона не підійде для мого наступного альбому, тому включив її в Greatest Hits. Вимушений був трохи над нею попрацювати – це не та пісня, яку пишеш протягом п’яти хвилин. Але її кінцевим результатом я був задоволений.
– Очевидно, пісня про взаєморозуміння?
– Загалом, так. Адже як буває: ти просто йдеш або сидиш за кермом свого авто, і раптом бачиш якусь людину в іншому салоні, бачиш якісь її почуття, рухи. Починаєш думати: “Хто його знає, а може, це саме і є твоя рідна душа?” Але з різних причин, у більшості випадків, контакту між вами все ж не відбувається. “Ну, подумаєш, – заспокоюєш себе, – ще один дивак шмигнув на своєму “Форді”. Не біда!” А згодом минає якийсь час, і ти починаєш шкодувати.
– У It Ain’t Over Til It’s Over Ви граєте практично на всіх інструментах. Чому Ви все робите самі, а не запрошуєте інших музикантів?
– А чому, власне, я повинен когось запрошувати, якщо я сам можу зіграти партію бас-гітари або посидіти за барабанами. Напевно, стосовно цього, я – егоїст, але граю практично на всьому й одержую від цього величезне задоволення. А зрештою: ви ж не пропонуєте своєму сусіду переспати замість вас із вашою дівчиною...
– Оповідач у Can’t Get You Off My Mind здається настільки сумним тому, що він має майже все, крім найголовнішого?
– Так. Адже буває, що тебе оточують 100 людей, але при цьому ти почуваєш себе самотнім. Так, звичайно, це добре, коли в тебе є багато грошей, коли ти можеш спокійно подорожувати, робити тільки те, що тобі хочеться...
– Слухаючи Mr. Cab Driver, замислюєшся над таким явищем як дискримінація...
– Насправді ця пісня створена для людей із почуттям гумору. Але, признаюся, мені було не до гумору, коли на куті West Broadway і Broome я годину намагався зупинити таксі: повз проїхало коло 20 машин, але жодна з них так і не зупинилася. Нарешті, один із таксистів відчинив дверцята свого авто, пропонуючи сісти. Але не встиг я сказати йому, куди нам їхати, як він почав стусанами виганяти мене із салону, а через хвилину ми вже билися на даху його машини. Але найнеприємнішим виявилося те, що він постійно називав мене “чорномазим”. У результаті я повернувся до мого горища, і написав там Mr. Cab Driver. Така ось невесела історія.
– Колись перед написання “5”, Ви взяли перерву. Чому?
– Моя мама померла під час туру Circus. Після цього я бідував у самоті, щоб збагнути себе, своє життя. Якийсь час я провів на Багамах і одержав там настільки необхідний мені в той момент заряд оптимізму. Знаєте, коли ви втрачаєте близьку людину, це дуже сильний удар. Ви постійно її згадуєте, думаєте, що в деяких епізодах варто було б поводитися інакше. Але рано або пізно депресія зміняється реалізмом. Ти розумієш, що попереду довге життя і треба насолоджуватися кожним його днем. Щоб не шкодувати за ним, коли помреш. Тому я намагаюся насолоджуватися кожною секундою мого буття, намагаюся жити в гармонії з навколишнім світом. Можливо, у цьому й полягає моя мета – прожити відведені роки щасливо.
– Ви згодні, що в пісні Believe, можливо, є найважливіший “меседж” Вашої музики?
– Believe – це, насамперед, пісня про те, що потрібно вірити як у Бога, так і в себе. Мій дідусь якось сказав мені: все, про що ти мрієш, може бути реалізовано. Знаєте, реальність починається у вашій голові – саме в той момент, коли ви собі щось задумали. Зрозуміло, що для досягнення мети потрібно багато працювати. Але хто сказав, що в житті все здобувається легко?! До мене підходили люди, які говорили: “Мен, ми отут послухали твою пісню і подивилися на самих себе зовсім по-іншому. Ми повірили у свої сили. Дякуємо – ти допоміг нам переоцінити себе”.
– Дехто твердить, що Black Velveteen – мрія будь-якої людини. Але, як Ти сам вважаєш, наскільки вона реальна?
– Black Velveteen – це пісня про те, як люди поступово перетворюються в синтетичних роботів. Зараз усім править цифра, а комп’ютери цілком замінили нам живе спілкування. Напевно, люди не люблять мати між собою якихось взаємостосунків. Тобто, мати-то вони, звичайно, люблять, але не люблять, не хочуть їх підтримувати. Ми дуже швидко відмовляємося від близьких нам людей: розлучення – адже це так просто. “Тож чому б не створити на своєму компі якусь ідеальну віртуальну істоту?!” – думають цікаві. Якщо вона набридне, можна виключити комп’ютер або вийняти диск і просто спустити його в унітаз? А раптом вас огорнув сум за цією істотою... Ви знову включаєте цей fucking монітор і робите з ним, що хочете. Кумедно, правда?
– Тепер, коли Ти подарував нам Greatest Hits, чого варто очікувати від Тебе в майбутньому?
– Мені здається, що я тільки на початку своєї кар’єри. Та й, урешті-решт, видано лише 5 альбомів. Не так і багато за 11 років. Адже є люди, що видають 2 релізи в рік, і при цьому вони мають феноменальний успіх. Мій шостий альбом буде новим початком, і я чітко відчуваю, що я – спраглий роботи, спраглий музики, спраглий визнання. Навіть більше, ніж 11 років тому. Іноді дивиш на великих “зірок” і думаєш: “Ні, не хотів би я так обрости жиром, як цей старий... Ні, і не хотів би бути прив’язаний до пляшки віскі...”. Я повинен ще так багато зробити, стільки альбомів написати і скільки всього навчитися!..
– Ви б хотіли реалізувати себе також у кінематографії?
– Так, я дуже люблю фільми і думаю, що це чудовий спосіб виявити себе, свої думки, відчуття. Це просто інший, відмінний від музики, спосіб розповісти свою історію. Я не говорю про Голлівуд, про цей храм стереотипів: коли мені пропонували ролі, то це неодмінно була роль убивці. Або сутенера. Або просто – негра. І, ви знаєте, цих людей практично неможливо переконати. Вони так думають: “Ти ж – чорний, будемо знімати тебе тільки в Гарлемі”. Це – серйозна проблема. І я хотів би її вирішити не за допомогою постійних і безглуздих дискусій із несамовитими продюсерами, а зробивши власний фільм. Це буде історія мого життя: як, будучи “кольоровим”, жити у великому місті... Чому люди роблять музику своєю професією... Що в моєму розумінні є щастям. Думаю, я маю що сказати людям...
Переклад Катерини СЛІПЧЕНКО
|
|
