Тірольці Заходу
SAPIENTI SAT
“Мої любі русини... Тірольці Сходу”, – з замилуванням дивився на вірнопідданих українців-галичан старіючий цісар Франц-Йосиф сотню років тому.
Він дійсно любив галичан, бо знав: від них не можна чекати несподіванок. Вони не підсунуть свиню і не виступлять із бунтом, не організують революцію...
Революціонери – це інші: мадяри, поляки, боснійці... Українці ж є законослухняними, цісарелюбними, набожними. Тому ними перейматися не варто: вони самі собі дадуть раду.
Як підтвердження цьому – яскраві рушники довкола портретів цісаря, співанки про “нашу пані цісареву цісарського роду”, апологія Австрії у свідомості галичан... “Мій цісарю, хвала тобі, яка щаслива нація, що ти ступив на наш пісок вечірньої пори...” – це вже наші дні, Юрій Андрухович. Проте наскільки відчутний стиль доби, наскільки влучно передано настрої вдячних рутенців!
Тірольці Сходу, одним словом.
За сто років після Франца-Йосифа геополітична ситуація у світі змінилася. Галичани опинилися в інших державах. “Він пережив трьох Йосипів”, – говорили про галицьких аксакалів у 60-70 роках тепер уже минулого століття. Малися на увазі Франц-Йосиф, Юзеф Пілсудський та Йосип Сталін. І тут знову постає головна проблема – проблема галицького тірольства та її співвідношення з галицьким п’ємонтизмом.
“Ми – П’ємонт!” – кричали окремі галицькі політики, але коли досягали вершин влади, то неодмінно ставали тірольцями. Вірнопідданими і найнадійнішими.
Найкраще галицькі українці демонстрували свої зуби і вміли проявляти героїзм у боротьбі з поляками. Це явище ще потребує свого дослідження, але феномени Біласа і Данилишина, Бандери і Лебедя, УВО та ОУН стали можливими завдяки традиції українсько-польського протистояння в Галичині. Боротьба УПА у 40-х – на початку 50-х років була логічним продовженням цієї традиції, але розвернутою у другий бік, проти радянської окупаційної машини. Проте згодом ця боротьба поступово вичерпалася: бракувало ідейного натхнення, бракувало енергії нового покоління.
Через три роки після загибелі Романа Шухевича – людини, що стала чи не найпотужнішим запереченням тірольської психології галичан, – Лаврентій Берія заявляє, що він може довіряти виключно галичанам, і набирає особисту гвардію виключно з галичан. Проблема тірольства – це закамуфльована в інші терміни проблема колабораціонізму з австрійцями. Колабораціонізму з німцями (УЦК та дивізія СС “Галичина” – яскраві цьому свідчення). Колабораціонізму з радянською системою. Колабораціонізму з нинішнім режимом.
Наприкінці 80-х років галичани знову згадали про свій п’ємонтизм. Вони знову започаткували Рісорджіменто і Ренесанс. Вони знову мали шанс стати П’ємонтом і заперечити свою схильність до колабораціонізму, майже як у часи легендарної ОУН. Але, здобувши державу, вони знову перетворилися на тірольців – тепер уже Заходу. Заходу України.
При моїй любові і щирому захопленні Галичиною – як же я ненавидів галичан за їх позицію під час президентських виборів і під час референдуму! Моєю реакцією на почуті наслідки виборів у Галичині була довжелезна тирада на адресу галичан – у дусі оприлюдених Морозом розмов нашого Президента, а також склянка коньяку, випита залпом. Від розпачу. Від образи за Львів і Галичину.
Від розгубленості. Чому цей народ так відверто глумиться сам над собою?
Завтра галичани будуть говорити: “Завдяки нам Кучма удруге став Президентом”, “Завдяки нам не пройшла червона загроза”. А в Києві та на Сході глумитимуться над нами, галичанами, вважаючи, що вся Галичина перетворилася на один великий Кульпарків...Слава, слава, хортам, і гончим, і псарям, і нашим батюшкам-царям...
А як охарактеризувати стан душі, коли я бачу галичан, які виходять на мітинги на підтримку Кучми і його наскрізь прогнилого і корумпованого режиму! Чи хтось із них задумувався над тим, що Кучма досі не довів своєї непричетності до вбивства Галичанина Георгія Ґонґадзе – людини, яка не хотіла бути тірольцем? І чи хтось задумувався над тим, що на місці Георгія міг бути будь-хто – навіть діти цих мітингуючих... Хоча, напевне, своїх дітей вони також виховують тірольцями, колабораціоністами? Тоді як пояснити той феномен, що діти репресованих – Степан Сенчук і Василь Куйбіда – замінили свою п’ємонтівську традицію на тірольське угодовство? Угодовство не так з окупантами, як із корумпованим режимом? Невже Кучма і його режим є страшнішим і неподоланнішим, аніж режими Пілсудського, Гітлера і Сталіна – разом взяті? З цими режимами галичани вміли боротися, незважаючи на поодинокі факти колабораціонізму. Перед нинішнім українським режимом – пасують...
І тому коли мені якийсь ура-патріот говорить: “Ми – П’ємонт”, мені хочеться відповісти: “Ні, ви – Тіроль. Прекрасний, чудовий, гірський, з чудовими пейзажами і доброю душею. Проте з абсолютно атрофованим почуттям власної гідності”.
Тим, хто мені заперечуватиме, пропоную ще раз переглянути результати останніх виборів Президента, результати референдуму в Галичині, а також просто піти на мітинг, організований владою на підтримку улюбленого цісаря... пардон, Президента. Ми дійсно перестали бути П’ємонтом. І ми не стали Вандеєю. Принаймні у Вандеї був чоловік, який зміг реально зберегти честь своєї рідної землі в часи протистояння Французькій імперії, – Кадудаль.
Можливо, замість гасел “Чи діждемося Вашингтона?” або “Чи діждемося Піночета?” варто актуалізувати гасло: “Чи діждемося Кадудаля?” Тобто чи діждемося героя, який зміг би зробити перелом у нашій свідомості – і який зміг би допомогти нам позбутися нашої тірольської сутності, перетворити Галичину якщо не на П’ємонт, то бодай на справжню Вандею...
Кость БОНДАРЕНКО
|
|
