Найкраще з Ворхола
РЕТРОСПЕКТИВА
Катерина СЛІПЧЕНКО
Фонд Beyeler представляє у Базелі ретроспективну виставку Енді Ворхола, яка складається з понад сотні картин, деякі з яких майже не показувалися широкому загалу.
Кожен бачить творчість Ворхола (та й, зрештою, його самого) по-своєму: в Нью-Йорку, наприклад, у музеї Гугенхайма (тому, що на Сохо) під час демонстрації серії The Last Supper (“Таємна вечеря”) у центрі залу були поставлені манекени з сукнями від модельєра Елая. Відвідувачі дивляться на сукні, а манекени розглядають картини. У Базелі автори експозиції пішли протилежним шляхом. “Таємна вечеря” Ворхола демонструвалася в окремому (та ще й специфічно освітленому) залі – так, як могла б демонструватися “Таємна вечеря” Леонардо.
Сотня картин та світлин купаються у своїй неповторності. Й у своїй тиражованості, водночас у своїй рідкісності. Такі роботи, як дивовижне обличчя “Трой” на блакитному тлі, написане у 1962 році, ще ніколи не бачили широкого світу. Це ж стосується і “Самогубства” (“Багряний чоловік, що стрибає”, 1963). Ця робота приїхала до Базеля з запасників музею в Тегерані.
Але голова фонду Ернст Бейєлер привіз картину не лише для того, щоби просто показати її відвідувачам базельського музею. Він зробив це тому, що раритетна картина заповнює собою прогалину в дослідженні творчості Ворхола, заповнюючи певний хронологічний проміжок. Труп, знайдений поліцейськими, повторюється на картині (унизу) шість разів, підкреслюючи стилістичний зв’язок з італійським примітивізмом.
Ця картина є частиною серії Disasters (“Катастрофи”), написаної між 1962 та 1965 роками, яка показує нещасні випадки, що стаються з машинами під час повернення з балу суботнього вечора, самогубства та інші криваві біди.
Естетське трактування Fallen Body (“Тіло, що падає”, 1963) перетворило падіння на дах машини на щось подібне до сучасної скульптури.
Але найжахливіше виглядають електричні стільці: вони порожні, відщепнуті ремені лежать на порожніх бильцях крісла, так, ніби з нетерпінням чекають на свого клієнта. Експозиція об’єднує всі п’ятнадцять робіт із серії “Катастрофи” у великому залі. До того ще ніхто не бачив стільки кривавих лих від Енді Ворхола разом – і в такій кількості.
Але знаряддя та різновиди смерті не вичерпують ретроспективи одного із найцікавіших художників ХХ століття. Хронологічно розміщені картини нагадують книгу, яка найдокладніше – відколи у 1987 помер Енді – розповідає про нього.
Виставка починається з 1961року, з перших картин, що являють собою смуги знакових предметів: пляшки “Кока-коли”, обидва боки долара, обличчя Мерилін Монро, яка тоді щойно померла...
Схоже на непроникну маску обличчя Мерилін Монро, написане яскравими світлими фарбами, застигло в посмішці, адресованій всім – і нікому. Це зображення являє собою один із десяти відбитків, що відтворюють обличчя акторки у різних колористичних варіантах. Серія шовкографій, присвячених одній із найтрагічніших героїнь Голлівуду, уподібнюється художником поп-арту до упакування споживчого товару. Поєднуючи тираж – безлике повторення популярного образу – із його сенсаційною, яскравою подачею, Ворхол оголює сутність реклами, безвідмовний механізм її гіпнотичного впливу на масову свідомість.
Монументальні картини замість історичних баталій зображують банки супу, Елвіса Преслі, Ліз Тейлор та Джеккі Кеннеді.
Хоч під яким кутом зору не дивитися, але кожна річ, кожен предмет, за які брався Ворхол, несуть його марку, його знак. Вона всюди, вона панує над усім.
Ворхол – це стиль, Ворхол – це бренд. Ворхол був найбільшим стилістом другої половини ХХ століття. Він був стилістом у повному та первинному сенсі цього слова: він винайшов стиль, він створив власну моду, він брався за будь-яку продукцію, він мав такий вплив, як ніхто інший. Він брався за все – і його геніальність полягає в тому, що всі ці шматки цивілізації він об’єднав у логічний стильний ланцюг. Стиль другої половини ХХ століття – своєрідна “ворхоліана”: він був художником в якості майстра, рекламіста та актора одночасно.
Найвідоміший художник, графік і режисер, Ворхол протягом 1960-х років і сам був предметом культу, однак зумів зберегти власний, індивідуальний погляд на речі. Від цього погляду – і слова: “Якщо ви хочете знати про мене все, просто погляньте на мої картини, все – там, більше нічого немає”.
Подивіться на них у Базелі, на виставці “Енді Ворхол. Серії та сингли”, організовану фонду Beyeler. Музей розташований на Baselstrasse, 101, телефон: (00)-41-616-45-97-00. Музей відкритий усі дні, з 10 до 18 годин щодня, а в середу – до 20 години. Якщо ж вам важко поїхати в Базель, помандруйте Інтернетом: www.beyeler.com
|
|
