Наймолодший сотник Січових Стрільців
Дещо про маловідомого Михайла Матчака
ПАМ"ЯТЬ
Іван ТРОЯН
Одна з характерних особливостей історії – схильність заносити до своїх анналів лише, так званих, ключових осіб й оминати увагою всіх решта, життя яких виявилося для неї менш значущим. Наприклад, чи говорить комусь щось таке ім’я, як Михайло Матчак?.. А свого часу за нього клопоталася дружина екс-президента США Рузвельта – Елеонора. Та про це – згодом.
Почалося ж усе з вибору. Народжений у час, який за аналогією з нинішнім можна також назвати перехідним, 19-річний Михайло мав вибір: жити собі, або ж, як би пафосно це не звучало, для своєї країни. Дивно, але чомусь цей, висловлюючись сленгом багатьох корінних львів’ян, селюк родом із Якубової Волі (Дрогобицький
р-н), після закінчення 1914 року Дрогобицької гімназії пішов добровольцем до Легіону Січових Стрільців. Із ним він пройшов майже через усі битви, аж доки наприкінці вересня 1916-го не потрапив у полон до російських військ у бою під Потуторами.
...1917 року організовуються київські Січові Стрільці. Одним із їхніх організаторів був і він, Матчак. Далі була очолювана Євгеном Коновальцем Стрілецька Рада, до котрої він належав, і де за віддану і жертовну працю отримав звання сотника. Він мав тоді всього 22 роки і був наймолодшим серед сотників. Потім знову були бої: у січні 1918 р. – проти повстанців-комуністів, які прагнули повалити уряд УНР, й у лютому того ж року – вибивання комуністичних військ із Києва.
Не тільки з комуністами доводилося мати справу Матчакові. 29 квітня, як відомо, гетьман Скоропадський учинив державний переворот. Україну остаточно окупували німці. Такий поворот справ, що теж відомо, не сподобався Січовим Стрільцям, адже відтак вони мали вибрати одне з двох: саморозпуститися і після цього тішитися спогадами про героїчне минуле або ж визнати легітимність гетьмана-сучасника і залишитися ще певний час на історичній мапі. Вирішено було провести переговори зі Скоропадським. Пішли на них Коновалець і Матчак.
Результат переговорів – гетьманова згода на те, щоб у Білій Церкві дислокувався “Окремий Загін Січових Стрільців’’.
Щоправда, трохи згодом “січовики’’ зрадили гетьмана, взявши участь у повстанні проти нього, організованому Українським національним союзом під керівництвом Володимира Винниченка. Однак попередньо Стрілецька Рада (можливо, щоб мати чисту совість), до якої входив, повторимо, і Михайло Матчак, використала всі можливі, на її думку, засоби, аби переконати гетьмана змінити промосковську політику, котрої він дотримувався. Ще згодом Матчак спробував себе в ролі вербувальника, коли за дорученням Стрілецької Ради й у компанії командира Корпусу Січових Стрільців полк. Євгена Коновальця їздив на захід УНР для проведення переговорів стосовно вербування добровольців.
Повернувшись же до Києва, він став начальником одразу двох відділів булави – інструкторського і вишкільно-мобілізаційного.
У Корпусі Січових Стрільців Матчак пробув доти, доки польський уряд, з яким Симон Петлюра підписав договір, не розпустив його. Члени ж Стрілецької Ради, вирішивши тримати один з одним зв’язок, роз’їхалися хто куди. Матчак і ще дещиця “радників” осіли у Львові.
Проте осісти для Матчака не означало завести сім’ю (одружиться він тільки 1931 року на Стефанії Савицькій) і вести звичайне життя пересічного міщанина.
Він, поміж тим, що виступає ініціатором заснування Українського університету у Львові, береться знову за старе: разом з однодумцями ініціює заснування УВО – Української військової організації, до Начальної Команди якої належатиме пізніше.
Ім’я Михайла Матчака пов’язане із замахом на голову Посполитої – Юзефа Пілсудського, який 25 вересня 1921 р. був у Львові. Звісно, хто добре знає історію, зазначить, що не Матчак, а Степан Федак скоїв згаданий замах. Так і є. Але Матчак належав до тієї п’ятірки, що зголошувалася на цей учинок, і якби жереб випав на нього, то замість Федака саме йому належало б авторство замаху на Пілсудського. Проте тоді двома роками ув’язнення, до яких він був засуджений 1922 року через причетність до замаху, не обійшлося б.
Вийшовши з в’язниці, Матчак залишився вірним собі, і продовжував далі політичну й підпільну роботи з Осипом Навроцьким, Остапом Коберським, Остапом Павловим-Білозерським, Ярославом Чижом та іншими членами УВО. Робота, зокрема, стосувалася ЗМІ. Так, 1924 року він, за дорученням Проводу УВО, став редактором газети “Новий час”, фінансованої тією ж УВО. У редакторському кріслі він просидів два роки і, як зазначають його біографи, виявився справжнім профі в журналістиці: вмів написати так, що польська цензура не скоро зорієнтувалася, про що йдеться в конкретній статті.
Отримавши журналістський досвід, Матчак занурився у видавничу діяльність. 1927 року – Матчак член дирекції українського військовоісторичного видавництва “Червона Калина”. Ще за кілька років – власник видавництва і випозичальні книжок під назвою “Ізмарагд”.
...Розпочалася Друга світова війна. Львів почергово окуповують то совіти, то німці. Коли радянські війська вдруге окуповували Королівське місто, Матчак зі своєю дружиною Стефанією був уже за кордоном – у Відні, поділеному згодом на американську, англійську, французьку, радянську та т. зв. інтеральянтську зони. Подружжя поселилось в англійській. Знаючи мову, Матчак отримав хорошу роботу – працював урядовцем міжнародної організації УНРРА, яка допомагала емігрантам із радянських територій. Напевно, він і не думав собі, що, працюючи в
УНРРА, звернув на себе увагу комуністичної агентури, яка пильно стежила за кожним його кроком.
27 лютого 1947 року разом із дружиною Стефанією та сином свого брата Степана – Віктором Михайло Матчак йде переглянути експозицію щойно відкритої виставки робіт радянських художників. Увечері, дорогою додому, він відлучається, щоб зайти в кав’ярню “Рінґ”, розташовану навпроти університету, і купити щось до чаю. Із придбаною покупкою він виходить на вулицю. І раптом на нього нападають двоє мужчин, садять в авто й завозять у тюрму на радянській зоні, а через кілька днів переправляють до Києва. Там на нього суд НКВД навішує усі можливі статті (зрада Батьківщині, антикомуністична пропаганда тощо) й засуджує 52-річного Михайла Матчака до 25 років ув’язнення.
Про справжню долю свого зниклого безвісті чоловіка Стефанія Матчак довідалася лишень через рік, коли отримала від нього листа, написаного 1 серпня 1948 р. У ньому він пише: “Дорога, кохана Стефо! У четвер, 27 лютого 1947 р., коли ми розставалися після того, як оглянули виставку радянських художників, ми не думали, що розстаємось так надовго. Весь цей час я живу й утверджуюся тільки однією думкою про те, що скоро тебе побачу. Я здоров фізично і душевно – оптиміст. Вірю, що і в моїй справі скоро побідить правда і справедливість. За весь час я був 15 місяців у Києві (з 5 березня 1947 р. до 1 липня
1948 р.), короткий час – в Москві, а тепер на основі рішення особого совєщанія Міністерства государственной безопасності СССР висланий у трудово-ісправітєльний лагер (затерто який. – Авт.) коло обласного города Караганда у Казахській ССР, куди прибув 23 липня 1948 року. Дотепер не мав права писати листів, тепер маю право писати два рази на місяць... Я був би щасливий, коли б одержав вістку від тебе... Дбай і турбуйся собою. Продай усе, що можна, в першу чергу – марки, книжки (мав раритетні екземпляри. – Авт.) і мою одежу, щоб мала на життя... По дорозі я втратив окуляри, тому прошу тебе: пішли авіапоштою мої окуляри, якщо збереглися...’’
Хрущовська “відлига”. 25 вересня
1954 р. Цього дня Матчакові повідомляють, що він, згідно з указом Найвищого Суду СРСР, звільнений і може повернутись додому, але спочатку має провести певний час у репатріаційному таборі у м. Потьма, щоб буцімто підлікуватися. Там його справу переглядають й уже заявляють, що власне додому, до Відня, він не поїде. Далі жити може хіба що у Львові. Матчака це не влаштовує. Він пише до Президії Верховної Ради СРСР та до МВС СРСР із проханням дозволити йому виїхати за кордон, підкреслюючи, що громадянином СРСР він не є. Обидві інстанції мовчали. Не допомогла й заява австрійського уряду про те, що він дає Михайлові Матчаку дозвіл на в’їзд до Австрії. Ще через рік австріяки повідомляють радянський уряд про те, що Матчакові надано австрійське громадянство, але той так само, як і рік тому, не хоче його віддавати. Кульмінацією став лист-клопотання Елеонори Рузвельт за долю Матчака. Та навіть він нічого не допоміг.
Тим часом Матчака перевезли у дім інвалідів у Зубнові (біля Потьми), де він почав хворіти на печінку. Відчуваючи, що жити йому залишилось украй мало, його приятель надіслав братові Михайла – Петрові у Львів листа, у якому писав, що коли той хоче побачити свого брата живим, то щоб нехайно приїздив.
Але Петро не встиг. Коли він із дружиною Матчака приїхав, то Михайло був уже мертвий (помер 9 листопада 1958 р.). І навіть тіла його не хотіли віддавати.
Рідним довелося його викупити, потім перевезти до Львова і поховати тут, на Личакові. Тут і спочиває Михайло Матчак, забутий усіма тими, хто вважає своїм обов’язком час від часу відвідувати могили січових стрільців. Усамітнену могилу Михайла Матчака доглядає одна тільки його братаниця (племінниця) – пані Наталя Матчак, котра й надала матеріал для цієї публікації.
|
|
