Місце для містерій
Львівський театр ім.Л.Курбаса провокує появу епохи українського необароко
ТЕАТРАЛЬНЕ
У цьому театрі дійсність не розділяється на “реальну” та “театральну”. Це єдиний в Україні театр, для якого мистецтво є наукою, а сам Театр – Храмом. Відтак займаючись мистецтвом, його творчий колектив творить свою релігію, яку, за Єжи Ґротовським, називає “театром священим”.
Очевидно, що це – Львівській театр ім. Леся Курбаса, духовним натхненником та художнім керівником якого є режисер Володимир КУЧИНСЬКИЙ. Саме завдяки йому, майже увесь минулий рік театрали Львова знаходилися під чарами інтриги відкритих-закритих репетицій Платонового “Бенкету”, що його прем’єра відбулася під час “Золотого Лева” і стала головною подією проекту – “Театр українського бароко”.
Сьогодні “Поступ” пропонує Вашій увазі інтерв’ю з Володимиром Кучинським.
– Скажіть, Володимире, для чого потрібно було розкручувати проект “Театр українського бароко”, якщо курбасівці зі самих початків свого існування займаються відродженням епохи славного українського бароко?
– Усе, що ми робимо в нашому театрі, справді, називається українським бароко.
Ми не займаємося “робленням” вистав – це зовсім просто. Вистави для нас є наслідком матеріалістичного пошуку. Іншими словами: театр, яким ми займаємося, є театром пізнання, постійним навчанням через тривимірний простір, коли на окремій (невеличкій) території моделюється життя з його глобальними і глибинними проблемами. І головним у цьому навчанні є те, що відбувається в людині.
Наприклад, у нас досі залишається недоробленою друга частина Платонового “Бенкету” (в активному репертуарі театру ім. Л. Курбаса є тільки перша частина “Бенкету” – вистава “Хвала Еросу” – С. Р.), і я свідомо її недоробляю. Так само, ми вже дуже давно не граємо п’яту притчу Сковороди.
Чому? Річ у тім, що драматургія таких крутих авторів, як Лесі Українки, Достоєвського, Сковороди, Платона, має духовні провокації. Але якщо всередині себе ми не дійшли до цього, то просто “зроблена” вистава не матиме сенсу.
А щодо проекту... Можливо, це смішно звучатиме, але шукаючи гроші для театру (адже акторам уже майже рік не виплачують зарплату), я іноді змушений вв’язуватися в різні афери. Коли у фонді “Відродження” з’явилася програма “Співпраця регіонів”, вирішив написати проект, в якому було б залучено кілька театрів. Я дуже добре знаю Харків, пов’язаний із трьома тамтешніми театрами (двома молодіжними, де проводжу лабораторії, та театром ім. Т. Шевченка, де я безпосередньо ставлю спектаклі). І актори саме цих театрів (Денис Поліщук та Сергій Москаленко) виконують кілька ролей у Платоні. Пишучи проект “Театр українського бароко”, я думав про Платона, Сковороду (якого почав ставити у Харкові) та про поезію бароко й бароковий спів. Але почавши з роботи над Сковородою у Харкові, відчув, що він стає настільки автономним і захоплює дуже велику територію, що може стати основою всього проекту. Це мені не сподобалося, адже я не міг обійтися без Платона – саме Давня Греція була основою барокового світогляду. Тому в Харкові роботу над Сковородою призупинили.
– Із Ваших слів можна зрозуміти, що проект “Театр українського бароко” був організований лише заради грошей?
– Можливо. Але тепер, коли я питаю: заради чого це робилося, – то не можу дати однозначної відповіді. Казати, що це робилося заради грошей – банально.
Робота над Платоном є поворотною для нашого театру. Так само, як свого часу була поворотною робота над Сковородою. Дивно, що саме Платон і неоплатонік Сковорода стають для нас поворотними, адже вони кардинально протилежні: Сковорода – це ритуал, а Платон – містерія; і перейти від однієї системи світосприйняття та гри до іншої дуже важко. Для театру, акторів, фактури гри – це кардинальний поворот.
– Із огляду на те, що у своїх виставах Ви не використовуєте нічого штучного (фонограми, специфічне світло і т. ін.) можна зробити висновок, що актори для Вас є самодостатніми?
– Це особливість моєї виставленості на театр. Якби я займався тільки виставами, то все було б інакше: взяв фонограмки, змонтував усе до купи – і за кілька тижнів вистава готова. Щось подібне я роблю зі студійцями, які тільки починають вставати на цей шлях. Але для того, щоб щось відбулося всередині людини, котра знаходиться у театрі, цього замало. Тут необхідна тотальність існування: чи то через багатогранність заангажованості, чи то через глибину матеріалу, яка сягає аж до духовного джерела... Тільки тоді актор стане мірилом усіх речей: він співатиме, танцюватиме, зрештою, сам народжуватиме все.
Але це не означає, що я принципово відмовляюся від використання у виставах спецефектів. Так, коли я робив “Садок вишневий” у Харкові, то використовував і світло, і фонограму, і навіть кіно. Бо тих півроку, за які потрібно було зробити постановку, виявилося замало для роботи з акторами, які досі працювали в іншій манері.
– Ви би хотіли, щоб в Україні більше театрів працювало у подібній до “театру священого” (якщо так можна сказати) традиції?
– Мені подобається, що сучасний театр починає втрачати функцію розважання. Очевидно, що театр, як і життя, є розвагою. Але розважає нас сьогодні краще кіно, телебачення, різні шоу і т. ін. Змістом же театру залишається робота з людиною. Таким чином, театр стає унікальним.
– У своїй титульній лекції з проекту “Театр українського бароко” Ви порівнювали Львів із давньогрецькими Афінами. Я би сказала, що це досить незвичне для нас порівняння...
– Нині вся світова культура прийшла до межі, коли Європа шукає Схід, а Схід – Європу. Це нормально. Увесь сенс полягає у тому, щоб ці механізми описати і почати їх використовувати. Очевидно, це буде дуже гуманістичний метод пізнання людини, але разом із тим – єдино правильний. Схід є прекрасний тим, що живе у вимірах багатьох релігій. Але він дуже багато втрачає через те, що, стаючи на шлях релігій – впирається у догму. Так само і Європа втрачає, йдучи тільки через інтелект. А мудрість полягає в поєднанні цих двох шляхів. Чим і займалися давні греки, перетворюючи своє життя на містерію, ритуал. Вони натворили собі купу богів – архитипів, через які, викликаючи до життя підсвідомі можливості, відкривали весь світ. Саме у цьому контексті я порівнював Львів і давні Афіни.
Не знаю, чи можливо перенести навчання у тривимірний простір, але зараз, коли життя після періоду змін почало відживлятися і всередині людей з’явилася пульсація, йдеться саме про це. І якщо б у Львові можна було спровокувати навчання у тривимірному просторі, то в нашому місті почалася б нормальна пульсація життя. Саме цим займався Платон у своїй академії. Збираючи талановитих людей, що могли не тільки слухати, а й чути, він починав із ними “бавитися”, розігруючи різні діалоги. І головним для них була не виразність (про що, крім іншого, дбаємо ми, театрали), а пізнання себе через тривимірний простір.
– Ви сказали, що робота над Сковородою була поворотною для театру ім. Л. Курбаса. А як такий не популярний серед режисерів автор, як Сковорода, з’явився у Вашому театрі?
– Комплекс Сковороди я відчував усе своє життя. У класі четвертому я прочитав його маленьку книжечку “Сад пісень” (до речі, вона єдина з творів Сковороди, які я читав). Не знаю, чим цей чоловік “купив мене”, але я став відчувати, що найбільшим щастям для мене буде можливість хоч чимось бути достойним його. Саме тому Сковорода з’явився в нас в театрі.
Узагалі всі ці процеси є дуже цікавими. Ти зустрічаєшся з людиною і підсвідомо відчуваєш, яким буде твоє майбутнє з нею.
Свого часу мама мені казала: “Якщо ти будеш актором, то ким мають бути діти актора?.. Тому забудь, будь ласка, про це і займайся краще математикою”. Ці її слова я прийняв як постулат і виконував його. Але театр все одно з’явився в моєму житті. І сталося це випадково. Одного разу я потрапив на виставу.
Звучала Леся Українка, чудово грали актори, які підсвідомо зробили свою справу – я пішов із фізматшколи.
– Але для того, щоб відбулися такі кардинальні зміни, Ви все-таки повинні були потрапити на цю провокаційну “територію”... А вашого театру зал вміщає дуже мало глядачів...
– А популізм тут ні до чого. Тут не йдеться про кількість. Не варто творити ілюзій стосовно того, що відчути зміни всередині себе може кожен. Максимум – четверта частина.
– Театр – це Храм для Вас?
– Очевидно... Це місце для містерій. Коли ми тільки організовувалися, то дуже багато про це говорили. Для нас важливим було це визначення, ця настанова. Та з часом потреба у цьому зникла...
Розмовляла Світлана РУДЄВА
|
|
