Славні львівські батяри
МІФОЛОГІЯ
Ігор ЧОРНОВОЛ
“Пишучи про міф львівського батяра, – каже У. Якубовська, – я вважала за доцільне підписатися під тими поглядами, котрі приймають, що історик на підставі своїх знань і фахових здібностей має особливі можливості, а також обов’язок трактувати міфи і міфологію як динамічні процеси, що виростають з обтяження минулим, проте зберігають практичну цінність для уявного чи бажаного майбутнього”. Власне ця праця є чудовим зразком прискіпливого дослідження генези одного з найпопулярніших польських міфів сучасності.
Родовід
У першому розділі з’ясовується походження терміну “батяр”. Як виявилося, це слово мадярського походження (betyar). У польських словниках воно перекладається як “збуй”, “розбуйнік”, “шельма”, “лотр”, “зух”, “сьмятек”, “урвіс”, “оберванєц”, “лапседрак”, “андрусь”, “лобуз”, “улічнік”, “авантурнік”, “піяк”, “влоченґа”, “лень”.
У.Якубовська вважає, що його, найправдоподібніше, приніс до Львова певний невідомий жандарм-мадяр, котрий допитувався в місцевих мешканців про якогось betyarа, а ті сподобали незнайоме собі слово й спопуляризували його. Автор чудових спогадів про Львів середини минулого століття Станіслав Шнюр-Пепловський (між іншим, сюжети цього автора використав Роман Іваничук у своєму романі “Вода з каменю”; тут же змальовано шляхетний образ отамана батярів Клепарова Михайла Сухоровського) стверджував, що батьківщина львівських батярів – Личаків і Пекарська, де близько 1835р. діяла банда кишенькових злодіїв.
У літературі термін “батяр” уперше з’явився в 1861р. в оповіданні Зиґмунта Мілковського (це один із найяскравіших представників так званої “української школи”) “Орел сватом”. Події відбуваються у Сербії. “Серби, – писав З. Мілковський, – мають вроджену відразу до праці, воліють гендлювати, – а кому це не вдається, той воліє волочитися, шлятися [...], але не піддається намовам до праці.
Це явище настільки розповсюджене, що в Сербії з’явився особливий клас так званих батярів (волоцюг), що перебиваються з дня на день, не знаючи, що буде завтра, і здатних лише на збурення в краю”. Отже, свої батяри були на Балканах й в Угорщині. У 1971-1972рр. на шпальтах лондонського видання “Дзєннік польський і дзєннік жолнєжа” розгорілася доволі цікава дискусія про походження цього терміна. Оскільки будь-яке емігрантське середовище особливо схильне до культивування міфотворчості, то висувалися найфантастичніші версії.
Утім, ще 1957 року Станіслав Василевський розпочав свою повість “Незабутній стан служби” так: “[Батяри] прийшли на світ разом зі самим Львовом, облягли гурмою рогатки з піснею на устах уже тоді, коли перед добрим півтисячоліттям виїжджала з Угорщини до своєї посагової столиці королева Ядвіга”. Отож, двоє дописувачів “Дзєнніка польського і дзєнніка жолнєжа” ототожнили батярів із войовничим іранським плем’ям бахтіярів, котрі охороняли купецькі каравани зі Сходу. А певна “кубіта” стверджувала, що батяри походять із Кульпаркова.
Нібито чимало мешканців цього підльвівського села заробляло на хліб виробництвом батогів. Їх боялися, бо вони були завзяті і билися, спритно використовуючи власну продукцію. Натомість якийсь патріот Станіславова повчав, що термін “батяр” з’явився саме в Станіславові, і львів’яни його лише запозичили.
Очевидно, що всі ці версії не мають реальних підстав, зате засвідчують цілком природне прагнення екс-львів’ян до ідеалізації всього, що пов’язане з їхньою молодістю. У. Якубовська звертає увагу на те, що досі ніхто не спробував дослідити можливе українське коріння терміна “батяр”. Тим більше, стверджує вона, що це слово фігурує також в українських словниках і продовжує успішно функціонувати в україномовному середовищі сучасного Львова.
Далі авторка не розвинула цю думку. Хоч окремі фрагменти книги мимоволі її підтверджують. Так, слова цитованої пісні “Андрусь, андрусь, які ти убоґі, кєди ці дзягайов манелє [кайдани – І.Ч.] на ноґі” нагадують українську народну пісню “Ой джигуне, джигуне, який ти ледащо, визвуть тебе до пана, сам не знаєш за що. Тоді будеш знати, як будуть карати: і на руки, і на ноги диби одягати”. (“Андрусь” – синонім до слова “батяр”).
Ще одна цитата з праці Якова Роллауера: “Співаюче передмістя” (Львів, 1911, її автор – син власника популярної цукерні на вул. Академічній, 7), де батярів названо “козаками, львівськими дітьми”. Без сумніву, Я. Роллауер мав на увазі спільний для батярів та українських козаків дух авантюризму.
Слід зауважити, що феномен батярства не вмер разом із польським Львовом, як це стверджує У. Якубовська. Чимало львів’ян мають добре пам’ятати таку характерну рису радянської доби, як взаємно ворогуючі підліткові угруповання за місцем проживання (“райони”). Так, наприкінці вул. Наукової існували такі “райони”: БАМ (Байкало-Амурська магістраль – вул. Пулюя – іронічна назва, називався так через те, що в 70-х роках ця територія становила суцільний будівельний майданчик і там неможливо було пройти, не влізши в багнюку чи сміття), Каліфорнія (квартал між вул. Симоненка й Кульпарківською), Квадрат (від басейну на вул. Кн. Ольги й далі в напрямку до Стрийської), Цвинтар (на місці ліквідованого цвинтаря, вул. Володимира Великого – Наукова). Усі класичні батярські атрибути характерні і для цього середовища.
А однією з найбільших болячок львівської міліції й комсомольської організації були бійки між “районами”. Називалося це “ганяти”. Билися здебільшого без причини: просто “свої” лупилися з “чужими”. Іноді брали ланцюги, рідше – кастети, ще рідше, радше для остраху – ножі (кастет і ніж законодавство трактувало як холодну зброю, і за них можна було потрапити до суду). Билися жорстоко, але основне було справити враження, продемонструвати мужність, силу і спритність. Тому не пам’ятаю жодного випадку, щоб когось було навіть покалічено. Утім, масові бійки траплялися досить рідко.
Зате особливо діставалося учням професійно-технічних училищ і технікумів, передовсім – вихідцям із села (“бикам”, “бичулам”, “бадилям” або “рагулям”, між іншим, “рогуль” – у перекладі з польської – означає “рогалик”). Як це зрозуміло, існував і власний український жаргон. Більшість слів я позабував, з них сучасні підлітки вживають, крім “рагуль”, здається, лише “коцай” (“глянь”). Були навіть спроби пісенної творчості.
Пригадую, як мій шкільний товариш, котрий ставився до всього “батярського” з величезним пієтетом (і врешті зробив “батярський” життєвий вибір), якось прокрутив мені бобіну з піснями “хлопців з Любінської”. Пісень було не більше чотирьох, усі вони були наївні – аж примітивні. Завершувала цей аматорський запис мелодія з кінофільму “Хрещений батько”, виконана під дві гітари.
Але повернімося до книги У. Якубовської.
Батярські пісні
У другому розділі аналізується феномен львівської вуличної пісні. Перша публікація батярських пісень з’явилася 1911 року завдяки вже згаданому Я. Роллауерові. На основі саме цієї дійсно чудової сфери львівської субкультури У. Якубовська змалювала класичний образ батяра. Це обов’язково пролетар, можливо, навіть невдаха. Дуже часто – постать трагічна і самотня. Але він не хоче працювати, а живе зі злодійства, хоча не позбавлений шляхетних рис.
Батяри розмовляють жаргоном (“балаком”). Полюбляють чинити геци, “бо народ, – як каже Я. Роллауер, – любить геци”. Здебільшого батяр бездітний, зате має Зоську. Він цінує й тримається її, бо конкуренція велика, а боротьба за коханку – то боротьба за життя. Хоч був й інший батяр, що виштовхував Зоську на панель, бив її і забирав гроші. Батяри багато п’ють. Озброєні, як правило, ножами. Час від часу влаштовують скандали й гучні бійки, особливо коли це стосується чужих.
Позаминулого року певний краків’янин, що вперше вибирався до Львова, жартома, та все ж з певною осторогою, запитував мене, чи, бува, не запропонують йому тут “купити цеглу”. Як виявилося, батяри, зауваживши чужого, пропонували йому купити загорнену в папір цеглину. І коли зайда не погоджувався, то діставав цеглиною межи очі.
Зневажливе ставлення до вищих верств суспільства, поліції та чужих чудово демонструє одна з пісень: “Бернардиньскі міям пляц: патже, ідзє якісь ґраф! А я кулак розвіям і в целіндер: паф! Аж сі денько заламало, бом я гультяй – якіх мало! Втем надходзі поліцай і забєра ґлос, а я кулак звіям: поліц’янта в нос! Але мі сі ніц нє стало, бом я гультяй – якіх мало!”
Після 1939р. у тексті відбулися зміни: “Бернардиньскі міям пляц: ідзє якісь командір, а я кулак розвіям, ой, почуй збір! Одвінонлем сі помалу – аж сі патже: цо сі стало? То Ян з Дуклі на мні мруґа: миґай, батяр – пукі час, як командір чі обруґа – на Лонскєґо бендзєш лязл!” (Іван з Дукли – патрон Львова, стояв перед Бернардинським костелом; на вул. Лонського була тюрма).
Пресовий візерунок
“Під кінець минулого (ХІХ – ред.) століття, – пише У. Якубовська, – в галицькій сатиричній пресі настала мода на плебейськість”. Раніше термін “батяр” мав зневажливий відтінок. Але на зламі століть завдяки львівським сатиричним часописам ставлення до батярів змінюється.
Авторка стверджує, що основну роль у цьому процесі відіграв часопис “Поцєнґєль” (“викривач”), що виходив у 1911-1933рр. На шпальтах цього видання вперше друкувалися жарти батярським жаргоном. Постійні персонажі цього часопису – Юзько Чухрай із Замарстинова (чухраями називали гармоністів) у супроводі “панни Янтосі Пражухи, чесної дівчини” і Мартина Залевайка.
Ці персонажі відразу набули популярності, про що свідчить той факт, що через рік редакція “Поцєнґля” продавала портрети Юзька по 6 корон за 100 штук. Уже в 1912р. у Львові з’явився новий сатиричний часопис “Геца”, що мав підтитул “гумористичний тижневик Юзька Чухрая”.
У 1933р. “Поцєнґєль” припинив існування, як здогадується У. Якубовська, завдяки економічній кризі 1929-1933рр. Хоча водночас стверджується, що його персонажі тоді вже вичерпали себе повністю. Але того ж року з’явилася “Весела львівська хвиля” з легендарними Тоньком і Щепком. Відтоді розпочався тріумф батярського міфу.
Цікаво, що, після приєднання Галичини до відродженої Польщі, “балак” зник із сторінок преси. Справа в тому, що в
1920-і він був предметом знущань, особливо з боку “коронярів”, тобто мешканців Варшави (“корони”). Але Тонько і Щепко зуміли не тільки відродити цю традицію, а й примусили її шанувати всю Польщу.
Популярність “Веселої львівської хвилі” У. Якубовська обґрунтовує в такий спосіб: “Думаю, на популярність впливав той факт, що та мовна – унікальна на рівні Польщі – “львівськість” Тонька і Щепка давала їм можливість до заманіфестування власної відмінності і специфіки самого Львова. До певної міри хотілося таким чином нав’язати до давніх часів, коли Львів був столицею Галичини.
Ностальгія і звертання до передвоєнної історії зрозумілі, якщо врахувати, що після 1918р. “столичність” Львова вже належала до минулого”. Принагідно зауважу, що “балак” творився під відчутним впливом української мови. Так, на “балаку” співалося не “тилько ве Львовє”, а “тилько ві Львові”, говорилося “ні” замість “нє”, частка “сєн” вимовлялася як “сі” (точно так, як говорять галицькі селяни, наприклад, “виявивсі”, дивисі”). Найвідоміший львівський вигук – “та йой”. Нині у Кракові існує навіть самодіяльний музичний колектив, що так і називається – “Та йой”.
Утім, були й зворотні впливи. Батярський термін “мешти”, мабуть, уже назавжди увійшов до лексики сучасних галичан. Натомість поляки не знають цього слова. Крім того, українські сліди в батярському жаргоні треба пояснювати й тим, що, як стверджує Євген Наконечний у недавно опублікованих у “Поступі” спогадах, більшість батярів були сполонізованими українцями.
На радіо і в кіно
Казимир Вайда (Щепко) і Генрик Фоґельфенґер (Тонько) вже в 30-і роки були живою легендою. Взагалі дует Щепко-Тонько схожий на дует Штепсель-Тарапунька: Щепко – “мудрагеля” (Тарапунька), Тонько – наївний (Штепсель).
Г. Фоґельфенґер (народився 7.10.1904) водночас провадив власну адвокатську канцелярію і був членом синдикату львівських газових закладів. Завжди підкреслював, що є “дитям Личакова”. Розповідають, що на власному весіллі Г. Фоґельфенґер тішив гостей дотепними батярськими оповідями. І саме тоді його близький колега Генрик Будзинський запропонував йому працю на радіо.
Незабаром знайдено йому пару – К.Вайду з Городка. Тонько походить від парафії Св. Антонія на Личакові, Щепко – від Степана. Так чимало львів’ян називали костел Св. Єлизавети на Городецькій, оскільки він був збудований на зразок віденського костелу Св. Стефана. Згідно з іншою версією, дует Щепко-Тонько постав у середовищі одного з аматорських естрадних колективів, котрим керувала Влада Маєвська.
Роль Тонька спочатку виконував студент “Політехніки” Станіслав Черний. Коли він закінчив студії і виїхав зі Львова, то його місце зайняв Г. Фоґельфенґер. 1936 року Щепко і Тонько знялися у фільмі “Буде ліпше!” Успіх перевершив усі сподівання. Фільм довго не сходив з екранів кінотеатрів. У ньому вперше заспівано “Тилько ві Львові”.
Другий фільм з участю Щепка і Тонька – “Волоцюги”, третій – “Серце батяра” (1939) публіка так і не побачила, бо всі екземпляри згоріли у вогні Другої світової війни. Проте пісня з цього фільму (з такою ж назвою) побила всі рекорди популярності інших різновидів батярської творчості.
Після 1939 року дует Щепко-Тонько виступав перед польськими емігрантами в Румунії, згодом – у Франції й Шотландії. Військова “Львівська хвиля” припинила існування. 1946 року К.Вайда повернувся до Польщі, де й помер 1955 року. Г. Фоґельфенґер опинився аж в Африці, а Віктор Будзинський, автор більшості їхніх діалогів, осів у Лондоні.
На сторінках спогадів
З мемуарів довідуємося ось що. Як і в радянські часи, Львів фактично був поділений на “райони”. Спеціальним батярським ритуалом було ворогування і бійки. Усе ж найчастіше батяри билися з гімназистами й студентами, рідше – між собою. Найгрізнішими батярами вважалися личаківські, згідно з іншими свідченнями – мешканці приміських сіл – Сокільник і Снопкова, що відзначалися неабиякою фізичною силою (саме із цих сіл здебільшого вербувалися робітники на будову). Цікаво, що сокільницькі й снопківські батяри ходили “на розгони” разом із дівчатами, що брали участь у бійках нарівні з хлопцями (також були дуже здорові).
На основі аналізу мемуарної літератури У. Якубовська зауважила, що після Другої світової війни признаватися до батярства стало справою престижу. Утім, авторка знайшла й негативний опис образу батяра. Лєшек Дженґель, що перебував у Львові під час Другої світової війни, охарактеризував батярів так: “Була то група недорослих підглядачів – огидна і жалюгідна водночас, переповнена внутрішніми комплексами, страхом, аби не стати об’єктом глузування в очах інших. Їхні батьки ані навіть не мали наміру в будь-який спосіб допомогти дітям здобути елементарні знання про життя і секс, ані навіть не були спроможні це зробити”. Наприкінці У. Якубовська з’ясовує ставлення батярів до кримінальних злочинців. Виявляється, батяри чомусь називали їх “кіндерами” (kinder – у перекладі з німецької – означає “діти”) і взагалі не любили це середовище.
Літературні фантазії
Виявляється, саме польська література відіграла провідну роль у генезі міфу про батярів-”орлят” 1918р. Узагалі склалося враження, що лише ті твори, які вийшли з друку протягом 1990-х років, могли б становити джерельну базу для окремого, не менш об’ємного дослідження про розвиток міфу про “польський Львів” уже в сучасних умовах. Закінчується цей розділ передбаченням, що в майбутньому образ львівського батяра поступово втратить популярність. Водночас вона передбачає можливість розвитку батярського міфу в несподіваному – українському – напрямку.
Монографія У. Якубовської* цілком заслуговує на перевидання українською мовою. Це справжнісінька енциклопедія підставової інформації про побут львів’ян у 1800-1939рр. На жаль, сучасні львівські історики повністю захоплені політичною історією і недооцінюють дослідження в побутовій і культурній сферах. А саме такі праці зараз на часі, і мали б привернути увагу не лише фахівців, а й ширшого загалу.
* Urszula Jakubowska. Mit lwowskiego batiara. Instytut Badan Literackich. Warszawa, 1998. 353 сторінки
|
|
