День народження першого Президента
СВЯТКОВЕ
Кость БОНДАРЕНКО
У 30-х роках тепер уже минулого століття ідеолог українського націоналізму Володимир Мартинець написав книгу “Забронзовуймо наше минуле”. Тоді ще ніхто не думав про спорудження пам’ятників сучасникам – хоч які б заслуги перед історією вони мали. Ніхто не збирався розставляти акценти у біографіях тих чи інших політиків. Мартинець не думав, що невдовзі настане інша доба, коли відбуватиметься “забронзовування” сучасності й на п’єдестали зводитимуть живих героїв і псевдогероїв.
Леонід Кравчук ще за життя перетворився на символ. Йому – компартійному ідеологові, “останньому комуністичному Геббельсові УРСР” – довелося стати і першим президентом незалежної України, і другим президентом (після Михайла Грушевського) в історії нашої держави. У людській пам’яті Леонід Макарович залишився завдяки всенародним виборам Президента у 1991 році, прізвиську “фарбований лис”, яке навіки закріпилося за цим політиком, та ще завдяки візочкам-”кравчучкам”, які стали невід’ємним атрибутом української пострадянської дійсності.
Доба правління Кравчука – це суцільна ейфорія шароварницьких конгресів та братання з діаспорою, це започаткування безглуздої та ялової політики “багатовекторності”, яка реально стала ширмою для відсутності української позиції на міжнародній арені. Це також період затяжної кризи, інфляції, перших кроків на шляху державотворення, перших помилок. Кравчука пам’ятають у світі завдяки проголошенню незалежності України – і завдяки поспішній відмові від ядерної зброї. Ось так легко і просто: ми, українці, мирні люди. Забирайте наші ядерні боєголовки...
Кравчук – це людина, зіткана з суперечностей. Його комуністичне минуле і його волинське походження витворили в ньому своєрідний тип політика-дволикого Януса. З одного боку, він є позасумнівним патріотом. З іншого – існує вантаж комуністичного минулого, старої системи, до якої Кравчук звикнув і від якої ніяк не може відмовитися.
Лівацтво Кравчука (який, будучи президентом, намагався загравати з правими) є доволі органічним. Але я не можу зрозуміти присутності Кравчука у Соціал-демократичній партії України (об’єднаній), яка є лівою лише за назвою, а не за суттю. Кравчук є соціал-демократом за духом – і найбільше відповідає цій назві. Але у певний момент історії він опинився у бізнес-середовищі, репрезентованому насамперед “Славутичем” (структурою, яка розвивалася і міцніла не без сприяння Кравчука). Тепер важко зрозуміти присутність Кравчука в команді Медведчука-Суркіса: що це? Почесна політична пенсія на утриманні у політичних “дітей”? Чи, може, освячення своєю присутністю соціал-демократичної ідеї в Україні?
Кравчук багато у чому нагадує Михайла Горбачова. Нині він мало кого цікавить як політик. Його знаходять і починають “возити” – немов на показ. То для того, щоби проагітував за Леоніда Кучму. То для того, аби очолив парламентську більшість. То для того, аби завів у тупик адміністративну реформу.
Нині Кравчук святкує чергову річницю, свій черговий день народження. У такі дні людям бажають усіляких гараздів. Ми приєднуємося до привітань на адресу Леоніда Макаровича. Ми цінуємо його як свого Президента. Екс-Президента. І хочемо побажати йому, аби своїми активними діями він добився статусу, який би не передбачав префікса “екс-”. Аби він міг реалізувати те, чого ще не встиг реалізувати. Аби його розум і досвід працювали на державні, а не на вузькокланові справи. І щоби він нарешті навчився вибирати для себе середовище, яке відповідало б його рівню. Останнє є особливо важливим. Бо інакше весь час кортітиме пригадати стару мудру приказку: “Скажи мені, хто твій приятель, – і я скажу тобі, хто ти”.
|
|
