Звернення до народу
ПОРТНИКОВ
У радянські часи новорічне звернення генерального секретаря ЦК КПРС до підвладного його партії населення було актом майже сакральним: усі чекали появи генсека на телевізійному екрані як справжнього Нового року. Здавалося, якщо любий Леонід Ілліч не прочитає своїх передноворічних банальностей – то і свята не буде. А втім, яким звільненням виглядали подальші події, коли після традиційного виступу спалахував “Голубой огонек” із Аллою Пугачовою та Софією Ротару в ролях естрадних зірок, а найвимогливіші, найенергійніші (й наймолодші) мали змогу дочекатися головної програми року – “Мелодій і ритмів зарубіжної естради” з її вічними АBBА, Boney М і обов’язковим балетом телебачення НДР... Пошук шампанського в гастрономах, добування продуктів для святкового столу – олів’є там, ковбаса краківська, ікра червона... Шпроти! Ото було життя, справжнє життя...
Торік Борис Єльцин остаточно зруйнував росіянам традицію новорічних звернень. 31 грудня 1999 він виступив не о 23.55, а зранку – повідомив про свою відставку з посади президента Російської Федерації. Тож о 23.55 до російського народу з новорічними побажаннями зверталася особа, про чиє існування на початку 1999 року ніхто не знав.
Так Новий рік у Росії остаточно став фактором великої політики. Навіть комуністи собі такого не дозволяли: Леонід Ілліч на кілька передноворічних хвилин ставав новорічним дідусем, таким собі Св. Миколаєм із п’ятьма зірками героя... І якщо минулорічні свята проходили під знаком зміни влади, то цього року головним мотивом зустрічі Нового року була зміна гімну. Володимир Путін настільки впевнений у геніальності досягнутого компромісу між імперськими прапором та орлом і сталінською музикою, що навіть не приховував свого бажання програти гімн уперше саме на свято Нового року.
Тема гімну в передноворічні дні стала такою нав’язливою, що привітання “З Новим роком! З Новим гімном” уже не виглядало дивовижно. У новорічну ніч я отримав на свій телефон кілька коротких повідомлень саме з таким текстом.
Одне з них було з Києва, столиці колишньої Радянської України... Киянам, та й усім, хто приймає в Україні програми російських телеканалів, узагалі не позаздриш. О 22.55 вони бачать на екрані сусіднього президента, котрий промовляє про велич і успіхи з упевненістю генерального секретаря. О 22.59 чують “Славься, Отечество наше свободное, братских народов союз вековой”, – як у загадці “знайди 10 відмінностей”, тут потрібно згадати, які саме слова були в радянському гімні... За годину вони бачать на екранах своїх телевізорів уже українського президента і чують “Ще не вмерла Україна”.
“Славься, Отечество” і “Ще не вмерла” за один вечір на одному екрані – це не кожен витримає, тут потрібно бути врівноваженим...
Утім, у цій гімновій естафеті є і свій позитив. Росіяни остаточно вибрали імідж скривдженої імперії, долучилися до неформальної спілки незадоволених метрополій. Серед “членів” цієї спілки є і зовсім благополучні країни, хоча їхній добробут почався якраз із переоцінки імперських цінностей. У Москві нічого переоцінювати не бажають. Це не Великобританія чи Австрія-2001, це якась Веймарська республіка-1919... Річ навіть не в особистості Володимира Путіна: ця особистість, як на мене, віддзеркалює реваншистські настрої російської провінції... Напередодні Нового року соціологи засвідчили: переважна більшість росіян упевнена, що їхня держава має стати початком чогось більшого – на зразок колишнього СРСР. Отакої!
Скільки може тривати ця імперська хвороба? А скільки завгодно довго. Сьогодні заходив до однієї з книгарень у Зальцбургу – і на стелажах, присвячених австрійській політиці, побачив величезну кількість книжок Йорґа Гайдера – гідного спадкоємця саме тих настроїв, які довели свого часу до краху могутню Австро-Угорщину. Однак у маленькій Австрії ці настрої виглядають радше політичним рудиментом, небезпечним для самих австрійців, аніж чимось загрозливим для інших... Так і Росія: реваншистські настрої її суспільства, ймовірно, призведуть не до збільшення, а навпаки, до зменшення її території та можливостей. А поява на чолі маленької Московії місцевого Гайдера (от Лужков із його расистським ставленням до приїжджих – чим не Гайдер?) буде цікавити виключно читачів політичних видань і колекціонерів анахронізмів: світ уже не буде придивлятися до чергового полковника Георгія Гайдерова з цікавістю, якою зустрів перший рік президентства Володимира Путіна...
Віталій ПОРТНИКОВ, Зальцбург
|
|
