Концерт "Магніфікат" - музична перлина химерної форми
БАРОКО
Марта ГАРТЕН
Один – не ти
Уже більш ніж рік ми ходимо “в концерти” разом. Корисне знайомство, бо, як переконує славнозвісна телереклама: “Ти не один”. “Один – не ти,” – пародійно висновую власний силогізм не без впливу нового знайомства. Один із найкращих людей нашого часу і культури – поет і драгоман Тимофій Гаврилів, який нас, власне, й звів, – одразу ж застеріг: “Його естетика – це мистецтво мислити про прекрасне негативними категоріями”. Проте на категоріях ми зійшлися. Бо приваблювало оте засадниче – мистецтво мислити про прекрасне (триклятий дефіцит!).
Новий знайомий – старий. Цей “приватний мислитель із непідкупним розумом” готує музичну критику для “Таймс”. А ви думали – для львівської преси? (Напевно, таки Тимофій Гаврилів має рацію: “Просто непересічну особистість тут рано чи пізно уколошкають тихою сапою, ницо й ганебно.”). Утім, я вже не уявляю жодної музичної імпрези без його старечого бурмотіння: “...Виходив із дому хіба що на концерти, які, до речі, сьогоріч і шеляга ламаного не варті, що, зрозуміло, позначалося й на моїх статтях для “Таймс”,... музичне життя пустилося на щонайшолудивіші пси..., ні в концертній залі, ні в музичній спілці не почуєш нічого вартого уваги,... концерти давно вже втратили неповторність..., усе, що можна почути, вже виконувалося в Гамбурзі, чи в Цюриху, чи Дінкельсбюлі... Теперішні концерти й торби січки не варті. Мене ще зворушує музика, але не концерти”. Оскільки серед моїх знайомих була одна відома львівська композиторка, яку також зворушує подібне, я була просто зобов’язана їх представити одне одному. І – о диво! – катастрофічний брак незалежної критики був потамований (принаймні для мене) їхніми розмовами.
Зворушує музика, але не концерти
– Публіка, яка останніми роками вчащає до концертної зали та музичної спілки, остаточно спровінційнішала та змакоцвітніла, що вже там казати про справжнє фахове зацікавлення...
– “Поступ” писав різкіше – зраґуліла.
– Минулися часи, коли шістдесятирічний Менугін диригував у концертній залі, а п’ятдесятирічний Караян – у музичній спілці. Нині там правлять бал посередності...
– Сивохіп каже, що у Львові важко знайти когось, хто б зіграв нормально. Але чому в цьому європейському місті ми приречені на таку самодіяльність? Тут же колись були нормальні оркестри! Навіть студентський оркестр за концертмейстерства Вайцнера був високого рівня. Це тоді ним із задоволенням диригував Сондецкіс. Приїжджали, пригадую, два Криси, два Которовичі – й грали той же концерт Вівальді для чотирьох скрипок. І це було нормальне виконання. Чи, може, людині властиво ідеалізувати минуле?
– Найповажніші, найкращі, найідеальніші, найкомпетентніші посивіли та знекомпетентнішали... Сьогоднішнє покоління вже не ставить до музики тих високих вимог, які існували п’ятнадцять-двадцять років тому.
– Змінилася сама музична ситуація. Суспільні обставини інші, ставлення музикантів до роботи, винагорода за їхню фахову працю...
– Слухання музики перестало бути святом. День у день надухопелюють музикою, доки не надухопелять до абсолютного несмаку. Тож про які блискучі концерти може йти мова сьогодні, коли неординарне зординарнилося, коли... Знай, усе торочать про неординарну музику. А коли щохвилини торочать про неординарність (хоч, звісна річ, нею там і не пахне), ще кумеднішими видаються претензії купки змиршавілих віртуозів на неординарність, якої катма саме тому, що в них духу бракне. Сучасна людина допалася до хворобливого музичного споживацтва, розкрученого музичною індустрією. Спочатку музична індустрія руйнує барабанні перетинки, а потім і саму людину. Музична індустрія занапастила чимало горопах. Людині з тонким слухом скоро доведеться хоч і на вулицю не потикатися: всюди приневолюють слухати музику. Музика без кінця і без краю – найбрутальніше випробування, на яке вимушене сучасне людство. Зранку до ночі людину начиняють Моцартом і Бетховеном, Бахом і Генделем, куди не підіть, на вас чигають ті самі музичні тортури... Людина вдарилася в несмак, мистецтво вдарилось у несмак – і нема на те ради.
Різдвяні концерти
Здається, цей діалог був спровокований безневинним “різдвяним дарунком”. Помітивши, як тяжко далося моїм приятелям відвідання “бахівського концерту” студентського оркестру в залі філармонії (на який я спершу спізнилася, а потім фатально не змогла втрапити через те, що слухачі, організовані командно-адміністративними заходами, фізично не могли вміститися в залі, й усе, що я змогла за абсолютної відсутності слуху близоруко побачити, проплило метафоричною картиною розбурханого лісу смичків, крізь який із гордовитою поставою проламувався гіллясторогий олень, я занепокоїлася, чи не спромоглися вони, бува, на справжню депресію, з якої навіть у клініках виводять після тривалого курсу. Тому навіть не сподівалася, що отримаю від них запрошення наступного ж дня на концерт у Будинку органної і камерної музики
Але помилилася: “Прискіпливість вивчення творів мистецтва за самозгубною методою набуває на старість певної рафінованості. Якщо тільки не вбитися в рутину, а керуватися “атюкальним” принципом, своєрідним невигойним мистецьким божевіллям, можна досягнути неабиякого успіху... Візьміть осьо квиток – і складіть мені сьогодні ввечері компанію, скуштуйте навпіл зі мною цього знадливого божевілля...” – запрошення пролунало саме у такій формі.
Так я потрапила на “Магніфікат”, в атмосферу бароко з її родзинковим винаходом – кончерто гросо. У програмі того вечора його представляли Арканджелло Кореллі з “Різдвяним” концертом та Антоніо Вівальді з Концертом для 4 скрипок з оркестром, в якому вели соло Роберт Канетті, Белла Погосова (обоє – виконавці з Ізраїлю), львів’яни Володимир Дуда з юним Назаром Пилатюком та камерний оркестр “Віртуози Львова”. Після перерви і виконання “Расінових пісень” Габріеля Форе (твори цього композитора диригент Р. Канетті вибирає для репрезентації у Львові вже не вперше) заповідався “Магніфікат” Й. С. Баха, де солістами виступили Галина Вільха(сопрано), Надія Хаверко (мецо-сопрано), Ірина Вакула (альт), Олег Лихач (тенор), Сергій Бень (бас) у супроводі камерного хору “Глорія” та камерного оркестру “Віртуози Львова”, доукомплектованого духовими інструменталістами.
Загалом, програма, складена у такий спосіб, цілком відповідала етимології слова “бароко”. Були тут і велична пишність, що переходила в помпезність, і зовнішній блиск, що виявлявся під прискіпливим поглядом ефектною декоративністю, і суперечливість у сприйнятті запропонованого виконання, що поєднувало чуттєвість з інтелектуальним напруженням, і алегоричність образів, і метафоричність. Метафорою розкривався навіть і сам термін “бароко”. На противагу тим, хто твердить, що слово “бароко” походить від імені італійського художника Ф. Бароччі – чи навіть є означенням одного з видів силогізму в схоластичній логіці, мені миліше інше тлумачення етимології “бароко”, яке виводить його з португальського perola barocca, що значить “перлина неправильної форми” – така ж химерно-дивовижна, як і той єдиний художній стиль періоду між Відродженням і Просвітництвом. У руслі естетики бароко перебувають, окрім Бахового магніфікату, славетні магніфікати К. Монтеверді, Дж. Габрієлі, Г. Штютца, Д. Букстехуде, А. Вівальді, Г. Ф. Генделя. У творах їхніх послідовників помітні вже передкласичні риси (Дж. Б. Перголезі, К. Ф. Е. Бах), симфонізацією відзначається магніфікат Моцарта, а прикладом романтичної концепції жанру є магніфікат Ф. Мендельсона. Із найближчого століття найбільш відомі церковні гімни К. Пендерецького, Р. Воан-Вільямса, Г. Камінського. При згадці про магніфікат Антона Брукнера мені довелося вислухати те, що навряд чи можна подати на шпальтах “Поступу”. Отже, ліпше говорити про враження від “химерної перлини”.
Magnificat anima mea Dominum
Церковний піснеспів на слова Діви Марії з євангельського сюжету Благовіщення у кантаті Баха прикрашено інтермедіями різдвяних пісень (латино- і німецькомовних). Зрештою, знаний Німецький магніфікат здобув популярність у перекладі протестанта Мартіна Лютера. Цей елемент вечірні у виконанні хору “Глорія” пробудив згадку про концерт, у якому вперше у Львові виконували Бахові “Страсті за Йоанном”. Мої співрозмовники так описують “химерну перлину” барокового концерту:
– Не можна сказати, що враження від пасіонів були яскравішими, тобто що виконання страстей сподобалося більше. Але тут принаймні ніщо не розчарувало. Я з приємністю послухала магніфікат, можливо, через те, що страшенно люблю цю музику.
– Не знаю, але мені здається, що все заграли і виконали досить акуратно. Для мене це багато значить. Акуратність у виконанні класичної музики Баха – перша умова: просто, чітко заграти те, що написано в нотах.
– Хоча б! Зрозуміло, що не всі можуть виконувати Баха так, як Моніґеті. Він соліст, він грає сам, він може дозволити собі просто фантастичні речі. Таких як він – одиниці. Його манера не загальноприйнята, тож про те, як треба виконувати Баха, судять на основі доступних нам записів.
– Особисто я вперше почула, як трактує Баха Моніґеті на торішніх “Контрастах” і мені це заімпонувало. Щодо магніфікату, то я силкуюся пояснити собі, чому всі солісти, що мають непогані голоси, співали якось непереконливо, невиразно. Цікавий альт, гарне мецо, і тенор, і бас. Самі по собі вони, може, й непогані, але.... Знову ж таки, можна нарікати на акустику залу, яка розмиває голоси (і це стосується не тільки солістів, а й звучання хору).
– З іншого боку, в тому залі трапляються дуже гарні концерти, коли виконання настільки шикарне, що акустика не заважає.
– Здається, вокалісти просто не до кінця осмислили твір. Оперним співакам треба додатково вправлятися у виконанні ораторії – або й спеціалізуватися в цьому.
– Можна зробити скидку на молодість. Наприклад, Ірина Вакула ще тільки вчиться в консерваторії, і, можливо, це її перший серйозний виступ.
– А мене в цьому магніфікаті вразили насамперед позитивні моменти. Таке в нас буває рідко. Здивувала добра духова група. Труби мали надзвичайно чисте звучання і дерев’яні також. Давно такого не чули. Це при тому, що в Баха партії духових інструментів дуже складні. Для Львова то справжня подія, що духові грали таки добре!
– Загалом, виконання магніфікату було і чітким, і акуратним. Оркестр добре справувався. А може, все треба сприймати в порівнянні?
– Та й відчувалося, що хор не вперше виконує Баха і підходить до роботи професійно. Цей хор уже тоді був добрий, коли ним керував ще Гнатовський, хоча багато хористів із першого складу каже, що це вже далеко не та “Глорія”.
Хор сформований із професійних музикантів, які мають відповідну освіту й виховані у певних традиціях. Вони молоді, але професійно досвідчені. Зрештою, в Баха й хорові партії складні: загальновідомо, що їх важко співати. Так-так, кантати Баха співати важко.
– Мені магніфікат сподобався. Навіть важко сказати, чому. Може, тому, що все було елементарно за нотами. Дуже часто в такій ситуації, яка склалася у Львові, де оркестрів більше, ніж у Києві(!), мене влаштовує, коли заграно й заспівано так, як є за партитурою. Не більше, але й не менше.
– Коли буде більше, про це ще можна буде прочитати в “Таймс”. А наступного дня – в “Поступі”. Переклад.
P. S. Як своєрідну естафету від проекту театру ім. Леся Курбаса у Львові – справжній бум на бароко. Під умовною назвою “концерт бароко” на початку лютого матимемо змогу послухати збірку барокових концертів у виконанні Фестивального оркестру “Львів”, після того – концерт балетів (із реставрованим “Дон Жуаном”) в кінці лютого. Навесні нас чекає виконання “Месії” Генделя, а потім – презентація компакт-диску із записами творів українських композиторів епохи бароко. Отже, далі буде.
|
|
