Про бурятського шамана, Леся Курбаса і про все, чим дихає театр Вірляни Ткач
Що для Америки є нормально, а для України – дивовижа? Для Америки є цілком нормально знайти кошти на те, щоб кілька творчих особистостей втілили свої нереальні фантазії. Наприклад, поїхали на інший край землі, щоб розшукати бурятське кочове село і справжнього шамана. Для Америки так само цілком реально запросити цього ж шамана до себе в гості. Якщо він захоче, – вони, шамани, люди зайняті. Одначе... Одначе ми хочемо почати нашу розмову з Вірляною Ткач – американкою українського походження, керівником театральної групи “Яра” нью-йоркського театру “Ля Мама” – саме цією незвичайною історією про те, як діти комп’ютеризованої цивілізації шукають контакту зі світом майже вимерлої автентики. Лише тому, що цього вимагає мистецтво.
– Вірляно, то як Ви натрапили на слід шамана?
– Ми не думали, що виграємо ґрант, але ми виграли. Ми написали, що п’ятеро американців і троє бурятів поїдуть туди, де сходяться Монголія, Китай і Сибір, щоб записати бурятський фольклор і зробити з того виставу. То були закриті місця. Ми були першими людьми з-за кордону, що там побували. Там ми записали багато речей, яких і в Бурятії майже ніхто не знає. Там ми й познайомилися з шаманом, їхали до нього довго степом. Ми дуже хотіли потрапити на шаманський ритуал. Шаман довго відмовлявся, нарешті згодився.
– А що це в нього на обличчі (дивлюся на фото)?
– То така маска з френзлями – коли він входить у транс, ніхто не повинен бачити його лиця. Це надзвичайно старовинний обряд. Вони були буддистами і ними залишалися, коли переслідували релігію. Але шаманізм важко розгромити, бо після ритуалу не залишається нічого. Усе, що було частиною ритуалу, вони спалюють, юрту спакували – і все.
– А шаманові сподобалася вистава?
– Це найцікавіше. На другий рік ми приїхали з виставою туди ж. Приходимо до шамана, кажемо: “Прийдіть до нас на виставу”. Він каже: “Я не маю часу, роблю обряд, але, знаєте, я побачу виставу в Нью-Йорку”. Ми усміхнулися. Згодом я нашим спонсорам показую знимки і кажу: “Шаман казав, що побачить виставу в Нью-Йорку. А спонсор каже: “А скільки б то коштувало – привезти сюди шамана? Можемо привезти”. Я дзвоню в Бурятію до нашого товариша і кажу: “Поїдь два дні туди, два дні назад, скажи шаманові, щоб збирався до Нью-Йорка. Наш спонсор хоче, щоб шаман приїхав на виставу”. Ми не сподівалися, що шаман до нас може приїхати, але сказали йому, щоб подзвонив з аеропорту, як буде летіти. Одного дня, коли ми вже були на репетиції в Нью-Йорку, наша акторка приходить і каже: “Вірляно, ти не повіриш. Шаман в аеропорту”. Я питаюся, коли він прилітає. А вона: “Він в аеропорту в Нью-Йорку і чекає, щоб ми його забрали”.
Він пробув у нас два тижні. То було надзвичайно. Ми ходили з ним в американсько-індіанський музей, він там упізнав деякі ритуальні предмети, дуже старі, призначення яких ніхто не знав. Ним усі дуже зацікавилися. Він не є старий, десь поза сорок років, але з дуже старовинного шаманського роду: дванадцять поколінь шаманів з одного боку і вісім поколінь – з іншого.
– Вірляно, після такої інтригуючої історії вартувало б розповісти про Ваш театр.
– Ми є театр, який творить дійства, пов’язані з культурами Сходу, ми творимо нові вистави на базі фрагментів віршів, музики, шаманських молитов, заклинань, історії, танку. 1990 року я робила виставу зі студентами Нью-йоркського університету і просила їх, щоб вони написали, що хочуть робити в театрі. Я думала з того зробити якусь п’єсу. Вони почали мені приносити томи своїх записів. Я читаю, читаю і думаю: звідки вони то все відписують, я перед тим десь то все читала. Але вони не відписували, воно було дуже подібне до того, що писали актори Курбаса 1919 року. З цього все почалося. Мене дуже цікавило, як Курбас створив експериментальний театр, як вони пішли на це.
Ми ніколи не маємо нічого в репертуарі. Ми робимо один проект за другим і ніколи не повторюємо щось. Я зацікавлена в контакті з минулим або з іншою реальністю – і через це наша перша п’єса була присвячена такій темі: ми і Курбас. Мене цікавили перегуки між молодими українцями й американцями, які не могли знайти Україну на мапі, – і тими, що були в Україні і робили експериментальний театр 1919 року. Так само “Сліпий зір” – про українця, який поїхав у Японію 1914 року і став японським поетом. Я їздила в Японію і намагалася налагодити контакт із тим далеким минулим у Японії. То для мене дуже цікава тема. Так само і з “Лісовою піснею”. (“Лісову пісню” можна було побачити у Львові 1994 року. – М.С.) Контакт зі світом дерева – він не є цілком інакшим, ніж контакт зі світом минулого.
– То ця вистава про Курбаса привела Вас в Україну?
– Ми стали групою в лютому 1990 року. У листопаді зробили виставу про Курбаса, дістали дуже гарні рецензії. Запрошували кого-небудь зі Спілки театральних діячів. Несподівано приїхав Сергій Проскурня і запросив нас до Києва.
– То була перша Ваша мандрівка в Україну?
– Я ніколи до того не була в Україні. Тому це було відкриттям: о, тут ніхто не розуміє по-англійськи, треба зробити виставу якось інакше. Тоді з’явилася ідея, щоб одночасно працювати в трьох містах: у Києві, Харкові і у Львові. Ми приїхали в Україну з Шоною (вона – афроамериканка) влітку і робили майстерні два тижні у Києві, два – у Харкові, ще два – у Львові. Тоді ми вибрали сім акторів, а п’ятеро приїхали з нами. Виступали у театрі ім. Франка у Києві, в Молодіжному театрі у Львові, а також у Харкові. Наша прем’єра у театрі ім. Франка збіглася в часі з путчем. А закрили виставу у театрі Франка в день, коли проголосили Незалежність. Бути на Україні в той час було фантастично. Одна моя актриса зробила відео (воно йшло на MTV) про молодих американців під час путчу, як вони на то все реагували, намагалися зрозуміти ситуацію, коли не могли говорити з іншими.
– Ви не були здивовані побачити у Львові подібний до Вашого експериментальний театр?
– Було дуже приємно пізнати людей, таких як Катерина Сліпченко, Олег Драч. Я не була здивована, що існує такий театр. Я була здивована, що іншого такого не було. Знаєш, я мала дуже слабке уявлення про Україну. Моя мама виїхала звідси маленькою дитиною, вона запам’ятала тільки великі двері – і все. Я не знала, чого чекати. Я була досить здивована, коли вперше приїхала і побачила театр ім. Франка – то був шок, я не вірила, що таке ще існує у світі.
– В Америці такого нема?
– Ніколи не було, я думаю. То є німецька система, в нас того нема. У нас взагалі нема репертуарного театру.
– Тобто у Вас театр існує більше як форма самодіяльності?
– Ні. У нас цілком інакша ситуація. Майже всі, що грають у театрі, вважають себе акторами. Але вони не працюють у театрі. Наприклад, моя акторка Джесіка Гек працює на телебаченні, знімається в популярному серіалі “Друзі”. Чи вона є самодіяльна? Усе мистецтво – на проект. Ніхто не має праці в театрі, хіба ті, що там замітають. У нас актори працюють акторами, але вони весь день десь ходять і щось роблять – то на телебаченні, то в кіно, то на радіо. Для мене в Україні було потрясінням: трупа 150 осіб, а на сцені – троє. А де всі решта? Знаєш, як я приїхала і побачила, що робить Кох, що робить Кауфман, – то це для мене нормально виглядало. А решта – виглядало дуже дивно. І донині я не знаю, що думати про все це.
– Яких національностей актори Вашого театру?
– Залежить від того, котрого дня мене запитаєш. Актори різних національностей. В останній п’єсі – італійка, бурят, американка, дівчина з Гонконгу, півполяк-півкитаєць, японка, японка-американка, півшведка-пів’японка, кореянка, Юджін Гуц – з України, з Києва, він належить до такого популярного в нас рок-бенду, що грає гуцульсько-циганську музику.
– Тобто театр “Яра” – це міні-Америка з усіма її національностями, культурами, а кожна вистава – це коктейль різних культур?
– Я не думаю, що це є коктейль. Це – моя реальність в Америці, це – мої приятелі, з якими я спілкуюся. Так само, як у Львові мешкають різні люди.
– Але від кожної культури додається щось особливе, інакше. У нас усе-таки незрівнянно однорідніше середовище.
– Через те, що я виросла в околиці, де живуть люди різних національностей, я дуже добре почуваюся в таких обставинах – коли навколо люди різного походження, з різним поняттям історії. Удома, в Нью-Арку, я говорила по-українськи. Але в нашому кварталі ніхто не говорив удома по-англійськи. Усі говорили якоюсь іншою мовою: або по-італійськи, або по-іспанськи, тільки афроамериканці говорили англійською.
– Чи не існує тепер асиміляції, коли в японських чи, скажімо, іспанських сім’ях починають говорити по-англійськи?
– То залежить від того, коли вони приїхали. Якщо приїхали торік – то ні. А як приїхали три генерації тому – так. То є процес, і деякі родини дуже добре зберігають ті речі. Я зустрічала п’яту генерацію українців у Канаді, які цілком добре говорять по-українськи. Дуже дивно, але цілком добре.
– Вони намагалися законсервувати і традиції, і мову?
– Мої родичі – всі з тої генерації, вони не хотіли виїжджати з України, а тут, в Америці, все мали надію, що повернуться. І через те, що на Україні не вільно було робити (чи їм так здавалося, що не вільно) деякі українські речі, через те ми мали ці речі зберігати. Тому-то ця діаспора була така дивна і дуже консервативна. Вона мала одну ціль: зберігати українську культуру, якою вона була у Львові в 40-му році. То була ціла манія на ту тему. І коли Україна стала незалежною – це зникло, бо не було причини його далі плекати.
– То як діаспора сьогодні сприймає театр “Яра”?
– Так само, як Львів сприймає Молодіжний театр: одні люди його люблять, декому він цілковито не подобається, а більшість не бачила. Але багато українських родин підтримують нас фінансово і ходять на всі дійства. Ми маємо те, чого ніхто інший із діаспори не має, – молоду публіку. Але ми також робимо двомовні вистави, бо навіть більшість моїх товаришів не розуміє всього по-українськи. Мене все питають: чи ви є український театр? Я не знаю, то залежить від того, що вкладати в слово “український” і в слово “театр”. Я навіть не знаю, чи ми є театр. Якщо ти вкладаєш у слово “театр” значення “театр Франка” чи “Заньковецької” – то ми не є театр. Чи ми говоримо по-українськи на сцені? Переважно ні. Чи звертаємося до українських тем? Так, але не завжди. Я є українського походження, я вмію говорити по-українськи – такою дивною якоюсь мовою, але мене зрозуміють. Але я є одинока в моїй групі.
– Ваш чоловік – японець, а Ви знаєте японську мову?
– Трохи, добре не знаю. Я колись ліпше говорила. А тепер я багато їжджу в Україну і в Бурятію (Сміється. – М.С.). Але я вивчала японську поезію, бо дуже зацікавилася тими старими, першими поезіями, які писали жінки в 10-11 століттях у Японії. То є одні з найкращих творів світу.
– Я знаю, що Ніна Матвієнко була задіяна в одній Вашій виставі. Добре вам пішло?
– Так, дуже добре. Вони з Керін (Керін – вродлива мулатка, приїздила 1994 року до Львова і була чудовою Мавкою, тоді як Лукашем був Олег Драч. – М.С.) співали чудово, дуже делікатно зійшлися. Ніна дістала дуже гарні відгуки в пресі, в New York Times. Першого дня, коли я прийшла з Керін, Ніна сказала: “Вірляно, ти що, здуріла? Вона ж не вміє по-українськи. Як я буду з нею співати?” Я кажу: “Чекай, заспівай щось”. Вона почала співати: “Ой давно, давно”, – і після першого куплету вони всі вже плачуть, почали підхоплювати, другий-третій голос шукати. Вони так чудово співали разом, без жодної репетиції. Я кажу: “Бачиш, Ніно, цілком можна”. А після того, на другий рік, Ніна робила виставу з японцем Тадаші Ендо. Я думаю, що дуже важливо, аби українська культура відкрилася для решти світу. Ми дуже довго консервували нашу культуру, щоб вона не пропала, і то була важлива стадія. Але вона також замкнулася.
– У світі про нас нічого не знають, хіба лишень те, що Україна – це віночок, шаровари...
– Знаєш, навіть того не знають, нема жодного уявлення ні про що. Але я також не цікавилася українським фольклором, бо знала, що це “черевички” і “червоні чобітки”. Що я маю з тим до діла? І тільки через те, що я почала з Ніною співпрацювати, я побачила, що наш фольклор є цілковито інакший, дуже глибокий, і є дуже старовинні речі. То є велике мистецтво.
– Чи існує різниця між тим, як Ви почуваєтеся, скажімо, в Бурятії – і в Україні?
– Трохи є. Бо тут я набагато більше розумію. Це приємно. Я була в Харкові – там ніде української мови не почуєш. У той самий час у театрі я зустрічала людей, які цікавляться працею Курбаса. Мало хто з них говорить українською мовою, але вони всі так захоплені тим – і то також треба прийняти як даність.
Знаєш, ми дуже часто відкидаємо людей із дуже дурних причин. Як ти не такий, як я, то ми не разом. Через це в діаспорі багато молоді було викинуто, і тоді діаспора залишилася без майбутнього. Ми завжди говоримо: єдність, єдність, – а мені здається, не єдність потрібна, а толеранція.
Розмовляла Мар’яна САВКА
|
|
