Любов і "адові" репетиції
Режисерська експлікація шістдесятих у Львівському ТЮГові
СЦЕНА
Світлана ВЕСЕЛКА
Любов не повинна просити і не повинна вимагати, любов повинна мати силу впевнитися в самій собі. Тоді не її щось приваблює, а привалює вона сама.
Г. Гессе
Ми в дитячому театрі повинні бути щодня новими. Це символ віри Ади Куниці. І нове у неї в кожній виставі було не запозичене, не перелицьоване, не епатуюче, а знайдене, вистраждане, відібране, виявлене. Коли якась цікава думка з’являлася швидко, для Куниці така “щаслива мить” бувала вельми підозрілою: а чи не було вже чогось подібного в когось? Найбільшим професіональним гріхом вважала плагіат.
...Прийшла до ТЮГу у 1968-му, дебютувала виставою “Таня”, однією з найпопулярніших п’єс О. Арбузова. Режисерський розквіт Ади Іллівни припав на другу половину 70-х, але її духовні параметри, естетичні уподобання, етичний супермаксималізм сформувалися у шістдесяті, викристалізувались у роботі “в одній запряжці” зі Сергієм Данченком та Володимиром Опанасенком.
...Репетиції Куниці актори поміж себе (хоч це їй було добре відомо і з належним гумором поціновано) називали “адовими”. Невблаганно вимоглива. І чим краще працював актор – тим більше. Це також її принцип: актору, який уже встиг щось зробити, завжди потрібне око, яке зможе відтяти звичне, те, що приносило успіх. Актор чинить опір: мовляв, замах на індивідуальність, на органіку... А режисер спокійно відповідає, що коли актор хоче зіграти роль не як треба, а як йому зручно, він нагадує людину, котра шукає загублену річ не там, де загубила, а там, де світліше. Але ремствували тільки до випуску вистави! У кожній обов’язково були визначені акторські роботи, і “провалених” ролей не траплялося навіть як виняток.
“...Мусимо бути щодня новими...” ...І Христина Кедич грає арбузовську Таню, сама дивуючись, як же це так виходить! Молода граціозна Любов Вєніна – у “Будиночку – пряничку” постає злющою противною Бабою. Артистка допоміжного складу (!) Леся Войневич блискуче грає головну роль Майки у п’єсі Т. Ян “Твої 16”. Знамениту травесті Лідію Крамаренко побачили в ролі Домни Пантелеївни в “Талантах і поклонниках” О. Островського.
Після “викрадення” заньківчанами Данченка й Опанасенка Алла Іллівна не розгубилася. Поряд завжди були талановиті Ірина Нірод – сценограф, Богдан Янівський – композитор, Ніна Бічуя – завідувач літературною частиною. Були вірні їй актори. До речі, про акторську вірність. Це фото було на афіші 19 вересня 1993 року. Того дня тюгівці святкували ювілей улюбленого режисера, котра вже декілька років... жила й працювала у Києві. Проведення ювілею схвалили на спеціально скликаних зборах, на яких був присутній весь (!) творчий склад театру. Штаб ювілею працював у кабінеті завліта Світлана Максименко. Душею “штабу” був Сергій Кустов, талановитий “капустяник” і художник. Актори активно “підкидали” різні “капустяні” приколи. Вечір пройшов винятково гарно, весело, сердечно. Із примусу цього не зробиш, тільки з любові.
Її вистави: казки “Дівчинка і королі”
Б. Рибкіна, “У лісі на галявині” К. Мешкова, “Пригоди Буратіно в країні дурнів” за О. Толстим, “Снігова королева” за Г. Х. Андерсеном. У цих та інших казках, якою б вигадливою не була сценічна форма, завжди відчувалася дитяча щиросердість постановника. Так, напевно, дихають і перемовляються між собою квіти. Більшої уваги до світу маленької дитини, розуміння забутих дорослими складних проблем дитинства мені не доводилося спостерігати в жодному
ТЮГові, не кажучи про “дорослі” театри. “Зухвалець” за М. Шолоховим, “Райдуга взимку” М. Рощина, “Червона хустина” за А. Головком.
І найкращі вистави: “Вічно живі”
В. Розова, “Сни Сімони Машар” Б. Брехта та Л. Фейхтвангера, “Недоросток” Д. Фонвізіна”, “За двома зайцями” М. Старицького.
Актори – суцвіття прекрасних ролей Алли Федоришиної, Люсі Петруленкової, Олі Гапи, Олександра Кузьменка, Сергія Кустова, Миколи Слав’янського, Лесі Войневич, Олени Скляренко... Даруйте, не всіх перелічила. Із нею завжди було цікаво й легко. Навіть тоді, коли доводилося говорити прикрі речі про невдалу виставу (а такі були). Вона – рідкісна річ! – вміла вислуховувати критику, “не втративши обличчя”, зрозуміти позицію опонента і зробити для себе висновки.
Кожна вистава проходила крізь її серце. І післяпрем’єрний хворобливий стан – не поза. Часто втікала від привітань, десь “зникала” і там плакала. Цього ніхто не бачив. Не хотілося, але не втримаюся від банальності: нелегко, ой, нелегко жінці бути режисером, надто такій безкомпромісній, як Ада Іллівна Куниця.
Матеріали з архіву автора
|
|
