Пам"яті казкового Володимира Фурика
СОРОКОВИНИ
Галина КАНАРСЬКА
Десь із літ ранньої юності закарбувались у пам’яті рядки зі статті Юрія Іллєнка про Івана Миколайчука: “3арікаюсь писати про друзів: ні правди, ні брехні, ні огуди”. Хіба можна було подумати, що ці рядки не даватимуть мені спокою через десятиліття. Коли ці рядки закарбовувались мені в пам’ять, я ще не була знайома з Влодком Фуриком. Ми навчались у різних школах, і наші шляхи не перетинались. Та й школярем Влодко, мабуть, і не мріяв, що його творчі шляхи перетнуться з Юрієм Іллєнком. А тепер мене, як колись Іллєнка, мучать сумніви, бо взяла на свої плечі непосильну ношу: вирішила писати про Фурика, хоча за його життя майже ніколи цього не робила. Тепер спогади переповнюють пам’ять, і не знаєш, які з них найяскравіші і найхарактерніші для його бурхливої непередбаченої натури.
Кожен із нас, хто мав щастя пізнати його на своєму життєвому шляху, знає “свого” Влодка Фурика, який абсолютно не схожий на того Фурика, якого пізнав хтось інший із його друзів. Так він творив себе для кожного з нас, беручи за основу наші бажання. І ми бачили його і знали таким, яким хотіли знати. Яким він був із самим собою – залишилось невідомим. Мені чомусь здається, що дуже втомленим, бо жив увесь час, пам’ятаючи про весь світ, намагаючись допомогти кожному, переконати кожного в його талановитості та неповторності. Він мав унікальний дар – уміння любити та захоплюватися кожним, хто зустрічався на його життєвому шляху. Ці сорок днів його відсутності стали для мене днями пізнання його друзів, яких я особисто не знала в час його вирування, можливо, навіть і не хотіла знайомитись, але слухала його захоплені розповіді, своєрідні живі новели.
Останнє його львівське захоплення – світ Ольги та Юрка Кохів. Про їхні роботи він міг говорити до безконечності. Їхньому товариству він віддавав перевагу в короткі свої приїзди до Львова. Мабуть, захоплення було взаємним, бо найяскравішим враженням виставки “Парсуна” був портрет Влодка Фурика, витворений Юрком Кохом. У цьому портреті відбилось усе: іронічний фуриківський погляд, який “виривається” з-під скелець окулярів, і, найважливіше, вічна жадоба гри.
Недарма він так любив театр, бо в ньому завжди жила жадоба гри. Він не любив, коли його називали модельєром, він вибрав для себе визначення “художник костюмів”, хоча, як на мене, це також не відповідало його творчій суті.
Влодко завжди хотів охопити неосяжне. Мені видається, що працювалось режисерам із ним важко, бо Влодкова фантазія не вміщалась у рамках, диктованих традиційному поняттю “театральний художник”, він придумував виставу і за себе, і “за режисера”, навіть внутрішньо відігравав її за акторів.
Інколи режисери не могли усвідомити буяння його фантазії, але, водночас, не могли суперечити його мистецькій переконаності. Саме тоді й народжувалися костюми, які використовувались в одній або двох прем’єрних виставах, а далі просто поповнювали гардероби театру. Так сталося з “Йоганною, жінкою Хусовою” Лесі Українки в театрі ім. Леся Курбаса, де використовується лише один авторський костюм Влодка Фурика, а решта отримали адаптацію авторської ідеї художницею Ольгою Баклан. Так склалося і з вимріяним ним “Санта Крузом” Макса Фріша в чернівецькому театрі “Голос”. На щастя, він ніколи про це не дізнався. В ескізах залишилися його костюми до нездійсненної постановки дитячої вистави “Прикрі пригоди в країні погоди” Богдана Стельмаха. А скільки вистав залишилось у його неповторних розповідях!
Він мріяв знайти меценатів, і з “Піккардійською терцією” поставити “Школу блазнів” Гельдерода. Для кожного співака вже вифантазував костюм, враховуючи кожну творчу індивідуальність. Мріяв, як сам казав, “зачарувати” Ірину Волицьку і щось таке з нею “відчебучити”, бо щиро, якось по-дитячому, захоплювався її творчістю. І завжди жалкував, що бракує грошей. А гроші йому були потрібні для друзів. Для вистав нездійсненних і вимріяних. Мені найбільше шкода, що незавершену постановку “Камінного господаря” Лесі Українки Володею Кучинським, яка була зіграна в США частково у Фурикових костюмах, нам ніколи не вдасться побачити. Вірю, що Куча завершить постановку, але фуриківських костюмів та ідей там не буде. А Влодко мав дуже неординарне бачення Лесиного світу. Йому хотілося поставити “Лісову пісню”, він любив повторювати: “О, там я вже розвернуся!” Він вифантазував свого Мазепу. Я знаю, що в мене ніколи не виникне бажання побачити фільм Іллєнка, бо вже відтворила у своїй уяві фільм, придуманий Влодком. Робота, яка дала йому стільки радості в творчому пошуку, і яка підсвідомо вкарбувалась у пам’яті, як робота, що забрала у нас Фурика, ця робота вже житиме без його натхнення, без його віри і сприйняття Мазепи, як особи рідної, як близького друга. Через світ Мазепи він викристалізовував свою любов до України. Він відкривав для себе Чернігівщину, в кожному храмі шукав душу Мазепи. Здавалося б, навіщо це йому, художнику костюмів: візьми книжки з історичними костюмами та й малюй ескізи. Але не вмів. І не хотів так жити.
Для нього кожен день був днем відкриття і пізнання дивовижного світу, який ми просто не помічаємо. Він справді вмів життя буденне перетворювати на свято.
Йому хотілось одягти весь світ. І якщо він творив костюм, наприклад, для театрознавця Тетяни Шевченко, в якому вона вела свою мистецьку програму на львівському телебаченні, то знаходив час, щоб піти на Високий замок і зробити їй макіяж, і потурбуватися про зачіску. І радів, коли міг зробити комусь несподіваний дарунок. Завжди дарував усім квіти. Міг прийти на виставу, і якщо вона його захопила, то мчав стрімголов до квіткарок, щоб купити всі квіти. Не знав заздрощів: радів кожній вдалій роботі львівських сценографів.
Серед його улюблених сценографів – Ірина Нірод. Якою щирою і безмежною була його радість, коли Ірині вдалося здійснити ним вимріяне і нездійсненне: дощ у сценографії, дощ як очищення, дощ як швидкоплинність часу. Дуже любив дощі і не любив темряви. Хотів її розмалювати своєю фантазією, хотів розвеселити кожну близьку або ледь знайому людину.
Що відчував він у своєму безпам’ятстві? Ми не вірили, що темрява його наздожене. Усе видавалося безглуздим жартом. Я придумала собі казку... Влодко ж так їх любив! Усе це жарт! Йому просто стало сумно в нашому місті, і він дарує радість в інших містах -світах. Йому просто бракує часу зателефонувати, а може, йому відключили телефон, бо всі свої гроші він витратив на нові костюми і своєчасно не заплатив рахунків. Так хочеться подзвонити йому, почути його голос і переконати себе, що це лише безглуздий жорстокий сон.
|
|
