Почуйте ангела
АННА
Коли весь світ із шаленим блиском зустрічав 2000 рік, я натужно шукала радості в серці. Мені здавалося, що я сама зможу її з себе народити. Але була тільки тривога, ледь притрушена ясним новорічним снігом. Не хотілося гучних забав, і ми зустрічали Новий рік по-сімейному тихо. Готувалися святкові страви, і здавалося, що ось-ось народиться радість. Але за півгодини до півночі щось гупнуло під вікном і задзвеніло скло шибки. То якісь захмелілі веселуни святкували Новий рік із трьома нулями. Радість, так і не народившись, поступилася місцем тривозі. А коли надійшло Різдво, радість обережно постукала в серце, але тривога не відчинила їй дверей.
Увесь рік тривога господарювала в серці, і щоразу як хтось приносив сумну звістку, вона займала все більше місця. Радість лише несміливо підходила до оселі мого серця і знічено відступала.
Минали дні, один нагадував інший, було багато клопоту, суму та неспокою.
Одного дня в оселі мого серця не залишилося жодного куточка, який би не відвоювала тривога. І тоді життя втратило свої кольори, як вицвіла знимка, і стало мені непотрібне. І тоді хтось дав мені в руки папір і ножиці, і я стала витинати, не знаючи, що в мене вийде. Я витинала смужку за смужкою, поки не зрозуміла, що майструю ангела. Сліпучо-білий ангел на моєму столі наче відкрив мені очі. Я поглянула вглиб себе, у своє змучене серце, і сказала собі: у тебе замало віри. Другого дня я мовила тривозі, щоб ішла собі геть із оселі мого серця. Вона неохоче поворухнулася, як лінивий собака, що постійно спить на службі у свого господаря. Та у мене було надто мало часу, щоби дозволяти їй розкошувати у своїх лінощах. Я шукала радості. А люди навколо зажурено зітхали, бо їм голову обсіли клопоти і злидні. Вони лякали мене страшними оповідками про невідворотність кінця, про те, що не залишається часу на радість, коли треба боротися за виживання. Та я вже мала сліпучо-білого ангела на столі, він ніби промовляв до мене: зміцни свою віру.
Надходив Новий рік. Уже ніхто не зможе сказати, що нове тисячоліття ще не настало. Не було снігу, ані морозу. Ну, що ж це за свято таке? – питали люди одне одного. Я ходила вулицями міста, крізь легкий туман сіяли розмите світло ліхтарі і святкові жарівки. Щось ворухнулось у серці: я відчула, що не тривожуся тим, що немає снігових заметів, і ще менше – тим, що не накупувала смаколиків до новорічного столу. Радість обережно постукала в оселю мого серця. Я її чекала.
А Нове тисячоліття підкотилося впритул – і цілому місту захотілося вихлюпнути на площу і вибухнути емоціями разом із салютами, ракетницями, петардами і шампанським. Ось де, напевно, справжня радість, подумалося мені. Захотілося вийти на площу до людей і побачити їхні обличчя. Я так і зробила. Та не побачила жодного обличчя, бо не змогла підвести очей. Черевики неприємно ковзали по уламках зеленого скла – все, що відкорковано, розбито. Звідусіль тиснява і гуркіт, під ногами без угаву вибухають петарди. Я втікала зі свята не своєї радості, а тривога гамселила кулаками в оселю мого серця.
Та я не мала права їй відчинити. До Різдва залишалось уже мало часу. У церковці старенький священик говорив про маленькі ясла для Ісуса: “Приготуйте ті ясельця у вашому серці...”.
Ми тихо вечеряли в родинному колі. Свята вечеря має бути тихою. У ніч на Різдво мій паперовий ангел розпростер сліпучо-білі крила і сповістив мені: відчини оселю серця свого, в ньому народилася радість.
Дзвони срібно засвічували ранкове небо, люди слухали з тихим зачудуванням. Коляди переливалися світлими акордами. І священикам на проповіді відкривалися слова, що глибоко западали в душу. Маленьке дитятко торкалося пальчиком наших сердець, аби в них оселилася радість. Головне – не відпускати її від себе, не дозволяти смутку затьмарити її. Христос народився.
Анна
|
|
