1969
SAPIENTI SAT
Торік мені чи не вперше довелося реально зіштовхнутися з тим невимовним болем, який породжується безсиллям і почуттям втрати чогось близького, чогось незбагненного. Почуттям втрати життя. Торік не стало Арсена Коваля і зник безвісти Гія Ґонґадзе. Обоє – мої ровесники. Обоє народжені у 1969 році. До того ж, Арсен – мій однокурсник, а Гія...
З Георгієм у нас не було особливої дружби. Так собі: “Привіт” – “Привіт”. Востаннє ми з ним зустрілися на сходах Верховної Ради. Привіталися, він просив зателефонувати. Я не зателефонував. А за деякий час мене ошелешили звісткою: Гія зник... Хоча ми були знайомі 11 років, я завжди думав, що Гія старший за мене. Виявилося, що молодший. На 19 днів.
Ще один мій ровесник постійно любив казати: “Це – наш бойовий-ударний
1969-й”. Кожен рік по-своєму незвичний. У кожному році є своя магія чисел.
Той же знайомий жартує: “Просто в нашому році дві шістки перевернуті догори ногами й одна – звичайна”. Магічне та видозмінене Число Звіра. Як воно пасує до нашої звірячої епохи!
... Коли загинув мій однокласник Андрій Шевчук, усі розуміли: війна, Афганістан, постафганський синдром. У цієї смерті було пояснення. Наш рік іще воював в Афгані, якого мені особисто дивом вдалось уникнути (але це – інша історія). Коли минулого року загинув Арсен – у Львові, майже в центрі міста, повертаючись увечері додому, – цього пояснити не міг ніхто. Кому і чим міг завинити молодий перспективний політолог, до того ж, естет, добряк і людина широкої душі? Яка війна точиться нині, й чому ми – покоління 1969-о – мусимо гинути на цій війні? За які інтереси і заради яких ідей? Хто є генералами цих баталій, де нас, шістдесятдев’ятників, використовують як гарматне м’ясо?
Зникнення Гії Ґонґадзе та поширена згодом інформація про причетність до цієї справи Президента України не залишила нікого байдужим. Мене особисто вкурвило одне: суспільство, де зникає журналіст, а політики і політологи сперечаються, винен чи не винен, причетний чи не причетний до зникнення Кучма, – це втрачене суспільство. Кучма винен уже в тому, що він створив таке суспільство, де зникнення й убивства стають нормою життя. Кримінальна держава з кримінальними законами, кримінальними кланами на чолі перетворюється на державу-монстра, державу, де життя однієї людини не значить нічого.
Нашу політику творять люди, котрі звикли жити в умовах тоталітарного режиму, причому послабленого тоталітарного режиму. Такого собі “ліберального авторитаризму”. Діти “відлиги”, “застою” та “перебудови” ввібрали в себе побічні ефекти цих гучних політичних кампаній, усі ці “одни слова для кухонь, другие – для улиц”. Подвійна мораль породжувала і подвійні стандарти. Згодом ці “дволикі Януси” прийшли до влади в Україні і стали нею керувати. Згадаймо: чи багато в нашому керівництві було людей, котрі не мовчали у брежнєвські часи й відверто заявляли про необхідність побудови держави? Ті, хто гнив у тюрмах і таборах, просто опинились або поза активним політичним життям, або у становищі “почесних пенсіонерів”. Так утворилася держава подвійних стандартів. І нині, коли я піднімаю гасло “Україна без Кучми”, я подумки усвідомлюю: Так само Україна повинна бути і без Мороза, і без Симоненка, і без сучасних лідерів націонал-демократичного табору.
Майбутня Україна має стати державою, де до влади прийде покоління
60-70-х років. У тому числі покоління
1969-о. Покоління Гії Ґонґадзе й Арсена Коваля. Покоління людей, котрі ще не привчилися до подвійних стандартів і мислять без звичної зашореності, вільно та розкомплексовано. Покоління, яке йшло в 1990-у на гранітні плити і на кордони міліції, яке друкувало самвидавчі газети і співало національні пісні... Тоді, десять років тому, це покоління було проігнороване – його просто не допустили до влади. Та і само воно вважало, що молодь іще встигне насолодитися владою... Тепер стало зрозуміло, що це покоління могло запропонувати ідеологію і практику “третього шляху” для України, і що найближчим союзником цього покоління мало би стати покоління проігнорованих революціонерів – тих, котрі пройшли крізь табори і тюрми і не звикли до компромісів із режимом.
Можливо, наступний рік і стане роком кристалізації саме цього покоління як окремої політичної сили. “Нашого бойового-ударного 1969-о”. Плюс-мінус п’ять років. На війні потрібно бути готовим не лише до того, що тебе будь-якої миті вб’ють. Насамперед потрібно бути готовим до того, щоби здобути бастіон, оволодіти об’єктом, встановити свою владу і свої правила гри. Воїн повинен бути завойовником, а не гарматним м’ясом.
Можливо, останні події допоможуть моєму поколінню осягнути цю істину...
Кость БОНДАРЕНКО
|
|
