Увесь із райдуги і спалахів
СЦЕНА
Світлана ВЕСЕЛКА
Мистецтво насамперед має бути хорошим – тобто високим, істотним і красивим.
А. Ефрос
Так, у ті роки в ТЮГу, не інакше, вимостила гніздо синя птиця. Прошу пробачення за банальність метафори, але ж синя птиця справді була! Тільки називалася вона прозаїчно – вороною. “Синя ворона” Радія Погодіна – “весела, але героїчна історія” про те, як звичайнісінький радянський школяр Вітька потрапляє до неандертальців, мушкетерів, у полон до білогвардійців. Це вві сні “накаркала” йому ворона.
Володимир Опанасенко ніби сам перевтілювався у піонера Вітьку, споглядаючи історію, якою вона подається у підручниках, у наївному зіставленні зі сьогоденням. Він, режисер, пішов у добровільне “рабство” до власної фантазії. І та взяла своє! Але при всьому тому “деспотизмі” вигадок і знахідок вистава не перетворювалася на “капусник”.
Як любили “Синю ворону” актори! І як вони любили Володю Опанасенка! Табунами ходили за ним Львовом, коли після репетиції чи вистави “водили козу”. Опанас (так називали його) віддзеркалювався, з різною мірою наближення до себе, в обличчях усіх компаній. І хто тільки не наслідував його манеру жартувати, хто не повторював його парадоксальних оцінок театральних явищ, дотепних характеристик!
Його іскрометні покази на репетиціях гіпнотизували. “Віддалитися” від нього, бодай відійти на пристойну дистанцію в роботі, на репетиції, у виставі було неймовірно важко і не всім до снаги. І бувало так, що на сцені – “груповий портрет” Опанасенка. Але сильні актори долали його, взявши за основу саме те, чого він добивався.
Утім, це все – декор. Головне в притягальній силі Володі можна визначити, а надто тепер, коли його вже нема (V березень 2000), поглянувши на нього із сьогодення: він був людиною вільною. Вільною у всьому: в яскравому своєму таланті, у своїх симпатіях і антипатіях, у моделі поведінки. Він був людиною ренесансною, і вистави його дихали теплом, свіжістю, неупередженістю щодо тієї чи іншої театральної системи. Він немовби балансував між провіденціальними знаками авангарду і сталими театральними формами.
Це не подобалося. Багато довелося йому витерпіти від сваволі й неуцтва партійних чиновників. Анафема “Лису Микиті” в Київському театрі ім. Франка (актори були “непристойно” одягнені, тобто в трико), грізний міністерський наказ щодо “Лісової пісні” (“спотворення української класики”; а він брався до вірша Лесі Українки, немов до святого причастя). Потім, уже коли працював у заньківчан, – гучна й ганебна історія (не та і не тоді зіграна вистава), яка закінчилася виключенням із партії. Про це не хочеться згадувати. Краще – про вистави.
Є такий розхожий вислів щодо вдало поставленого спектаклю: режисер підібрав до нього ключик. Так ось, Володимир Опанасенко мав цілу в’язку ключів, кожен – на одну виставу, неповторний. За чотири сезони (1967-71) – десять назв! Казки: “Два клени” Є. Шварца, “Чинчрака” Г. Нахуцрішвілі; легенди: “Робін Гуд” С. Заїцького, “Діамант”, “Око пророка” Я. Онишкевича; сучасна молодіжна п’єса І. Дворецького “Мужчина 17 років”, фантазія театральних перетворень “Синя ворона”; українська класика: “Дві сім’ї” М. Кропивницького, “Безталанна” І. Карпенка-Карого, “Лісова пісня” Лесі Українки.
Казки були казкові, легенди – легендарні, молоді герої – бруньки 60-х; українська класика – повновода, сердечна, з любовно виплеканим кожним персонажем.
Не знаю постаті в театральній Україні, навколо якої б так карнавально юрмилися легенди, перекази, майже притчі про вистави, про віражі його біографії.
Часом мені здається, що Володя Опанасенко – весела й красива вигадка нашого театру.
Благословляю Твою пам’ять, світла людино!
|
|
