Ми стаємо на поріг третього тисячоліття...
Люди, витирайте ноги, починається велика забава!
ЗАБАВА
Наталя ЧУХНО
Не доводилося почувати себе так, ніби всі в лайні, а ти – в шоколаді? Повірте, надзвичайне відчуття... І робити нічого не треба. Просто поїхати до Києва. На Новий рік.
Ми, львів’яни, обмежились куценьким святом... Ні... Серйозно. Вбрали деревця в сякі-такі гірлянди, трохи більше світла засвітили (ну, добре хоч телевізори нам не повимикали на свята), на проспекті виставили каруселі і думаємо: ми – столиця. Наше самолюбство на голову не налазить. Народ вимагає хліба й видовищ. Чого ще він вимагає – не суть важливо. Нехай собі... Шкода, чи що? Ми гроші економимо. На Різдво. Щоб і шиночка, і до шиночки. А Новий рік нехай кияни святкують. Чогось він нам, львів’янам, чимось радянським пахне. Не пахне, ну тхне просто.
Люблю це свято. Лише не тут. Не у Львові. У Києві – краще. Масштабніше.
Веселіше. Вільніше. Львів живе минулим. Київ – майбутнім.
Напередодні, зі самого рання, йде дощ. Кави випити ніде. До дванадцятої всі кав’ярні у відгулі. Каву п’ють на робочих місцях. Навіть напередодні. Народ працює. Працює. До сьомого поту. Це – не дифирамби. Ми, львів’яни, просто в іншому режимі існуємо. Включно з робочим.
Спробую розтлумачити для особливо обдарованих: усе це – об’єктивна брехня, погляд львів’янина на київські свята. Кияни відрегулювали програму, і вона не дає збою: свято на Хрещатику. Аксіома. Але це з восьмої. Решта часу до нового тисячоліття готуються вроздріб. Купують подарунки. В універмазі “Україна” такі солідні пані і панове. На Троєщині народ трохи простіший. Решта обмежилась закупами на продуктових. Вони, кияни, страшенно люблять поїсти.
Так – конкретно. Удосталь. Щоб на пару днів наперед. І поляну новорічну накривають таку, що хочеться втекти подалі. У хорошому розумінні “втекти”. Ну це ж небачено, щоб за скрутних економічних обставин так їли-жерли! Биточки, гуляш, пюре, салат, закуска, питво, солодке... в неймовірних кількостях із добрячим ентузіазмом. Це ті, що вдома сиділи. А ми будемо про тих, що на Майдані. І про те, що на Майдані.
А там народ зібрався до дев’ятої. Народ той, що простіший. Який не має де подітись. Молодь і гості. Бідні гості! Вони ж не знають, що скоро будуть стояти, як у переповненому тролейбусі ...і не дай, Боже, ситими. Що о дванадцятій будуть крики-ґвалти, стрілятимуть усіма предметами, які попадатимуть під руки, “глас вопіющого” президента і єдине пристрасне бажання – утекти подалі. А потім “квашення” у тролейбусі і десь у теплому ліжку: “Ху! Добре, що все це скінчилось, і завтра я, на щастя, побачу новий день...”
А є інша сторона. Це для тих, хто трохи з клепками. Спонтанна зустріч із чарів-
ним; (ною) незнайомцем(кою) так до десятої, шампанське, легкий флірт і прощання назавжди з легким присмаком іронії так десь до дванадцятої. Поїздка у напівпорожньому транспорті (ну немає майже люду – усі на Майдані), трохи соку перед сном із гарним приятелем і безхмарні сновидіння.
А ще... Це для тих, у кого зовсім із головою нелад. Поїздка на Київське море з кимось із тих, хто гріє в усіх відомих змислах (фінансових, моральних, духовних) божевільну купанку і сон на дачі біля каміну.
А для зовсім нормальних – трохи друзів, трохи знайомих, зовсім мало незнайомих, тепла комірка, шампанське, святковий настрій і трохи важка голова опісля. Такі вони – кияни. Як кажуть, куди Макар телят не ганяв. Життя кипить.
***
А ще там був салют... Дива китайської піротехніки. Шалені різнобарвні квіти різних порід і кольорів. Музика та лазерне сяйво. Народ радів, як діти. Усі раптом впадають у дитинство. І ще вітають протягом двох святкових днів кожного зустрічного... Оце свято! Оце “відтопирились”.
|
|
