Іде Звізда чудна
ТРАДИЦІЇ
Вуйко БУДАН
Кожен господар-хлібороб хоче мати на хаті чи стодолі гніздо з бузьками. Вірить, що той загадковий птах приносить господі добробут. Приносить прибуток і дітей. Кладе ґазда на дах, чи на обтяте дерево старе колесо від воза. Отак приманює, запрошує лелек на обійстя.
У сиву давнину якийсь наш предок, расен чи трипілець, захотів мати від самого сонця особливу благодать для себе, своєї ниви, худібки. Мабуть, був хитромудрим і зухвалим: забажав мати більше сонця від інших. Міркував, як би-то здійснити задум. Тепер, крізь млу тисячоліть, видніються обриси творіння того господаря.
Сонце треба приманити. Зробити йому красномовний знак, як оте колесо для бузька. Воно притягатиме сонце, як батька-матір до дитяти. Тож, треба створити подобу сонцю. На небі є зорі-звізди, сонячні діточки. Треба зробити таку зірку терп у своїй хаті. Має бути круглою, як сонце. Усе кругле-досконале, щире і безконечне. Круглим решетом просівають і провівають збіжжя. Круглими жорнами мелють. У круглій діжі достигає тісто. Із нього випікають округлі паляниці, калачі і перепічки.
Короткими зимовими днями пан господар творить мале сонце. Бере старе, без сітки, решето. В обвід із боків вставляє дубові хрестовики. У центрах тих перехресть пропалює отвори. Туди впихає гладку вісь. Уже має колесо. Пропалює по краях обводу два ряди дірок. Туди встромляє рівні, однакової довжини, натики. Їхні кінці збирає по-четверо, зв’язує конопляним шнуром. Уже є скелет сонячного дитяти. Обтягує його сухими, рожево-золотистими оболонками, такими ж, як ті, що вставляв у вікна. Кріпильними матеріалами служило пряденний шнур із конопель і зварений з борошна клей. На кінці променів-рогів прив’язує білі, вовняні кутаси. Вони дотикаються взаємно, зливаються в одне суцільне коло. Усередині колеса-решета, на осі, прикріплює поперечину з пропаленими отворами-гніздами для воскових свічей. Кінець осі, що виступає ззаду, встромляє в отвір грубого друка, що має внизу рогатину. То – мовби ноги.
Майстер називає своє творіння іменем: звізда. Як та вечірня перша звізда на небі. Як та Звізда ясна, що стала там, де Чиста Панна народила Боже дитя.
Мабуть, той творець не заманив до себе Сонця Звіздою. Але те, що сотворив, стало для нащадків орієнтиром- дороговказом у житті, у творчості. Звізда разом із Колядою видом і змістом спонукали до щирости, правдивости і досконалости. Наповнювали душі вірою, спокоєм і благодаттю. Запалювали в них вогонь добра й любови. Гуртували народ, єднали навколо Творця Небесного.
Відколи мелеться борошно з життя-пшениці, прядуться нитки з “конопель під стелю”, в решетах сіється-віється золоте збіжжя, в печах рум’яніють паляниці, відтоді об’являється Звізда. Лине, котиться понад землею. До нас приходять знов і знов Звізда і Коляда.
Різдвяного вечора сидимо при вікні. Бо до нас прийде Звізда. Не мала, дитяча, з якою ми бігали удень від хати до хати. А велика Звізда, аж на 27 років!
Вдивляємось у темряву і враз бачимо: засніженою вулицею йде Звізда. Світиться всередині, і від неї кольорова ясність б’є на всі сторони. У пітьмі звіздарів майже не видно. Здається, Звізда сама плавно залітає на наше подвір’я. Носами тиснемо зимні шиби. А те ясне чудо вже стало перед нами. Наповнило світ.
Промені-роги досягають землі, а вгорі – вище даху. Тихо надворі, тихо у хаті.
Чуємо лише биття своїх сердець. Тамуємо подих. Погасили світло в хаті. Ураз по стінах, образах і стелі закрутилась кольорова заметіль: Звізда почала обертатись. А хор колядників заспівав: “Бог предвічний”.
Світу ще нема. Лиш кольоровий рух, ангельський спів. Кольори, звуки змінюються, перемішуються між собою, повторюються в неземному ритмі. Убираємо у душі, п’ємо чарівний той нектар. Над безмежжям ширяє Дух. Йде творення світу, чистого, святого. Невіста Пречиста народжує Бога Предвічного. Ангели співають Йому славу...
Коляда закінчується. Чути віншування многая літа і господарям, і діточкам. Помалу вертаємося до дійсности. Ми знову у своїй хаті. А Звізда вже сіяє й колядує у сусідів.
Три рази ходять звіздарі від господи до господи: у різдвяну ніч, у новорічну ніч і в ніч перед Водохрещенням. А рано-рано на Івана Предтечі беруть колядники свою Звізду на плечі і несуть до церкви. По Службі Божій гроші, що заколядували, дають на церкву, на сиріт, на бідних. Колядують востаннє зі Звіздою. Виносять із церкви. А надворі, у два ряди, вже стоять неодружені парубки, ґаздівські сини з дрючками. Кладуть Звізду під хрест. Нещадно б’ють.
Хто вдарив першим – цього року ожениться. Кавалки Звізди хапають кавалєри й хлопчаки. Щасливі несуть їх додому. Так Звізда розходиться селом. Щоб через рік знову відродитися й піти з Колядою. Від хати до хати, від душі до душі. Єднати людей, просвітляти чудним промінням. Славити Предвічного Отця.
Відходить повільно в минуле час панування безбожників. Слуги пекла, вони хотіли згасити, убити Звізду, щоб не йшла до людей, не відроджувалася.
Принесли кривавий п’ятикутний знак. Називали його на свій манір: “звєзда”.
Оті “красниє звєзди” ще й нині розсилають кривавий морок з осередку зла, гнізда безбожности. Зло може бути зборене лиш Правдою. “Нєрушімий” п’ятироговий символ пекла буде переможений і знищений нашою Звіздою ясною, небесним Божим знаком, що вічно крутиться, горить вогнем любови. Тоді настане справжня Коляда. Її душили, мучили, викручували. Виключали зі шкіл, виганяли з праці, садили під арешт, морозили в Сибірах.
Коляда сильніша від усяких влад зелених, від партій, установ, чиновників. Від паперового й електронного дурману. Во-
на- то жива Правда, істинна мудрість. Вижила у душах наших. Чекає Різдва Коляда, чекає його Звізда. Ота Звізда чудна, що живе в мені від того незабутнього різдвяного вечора у дитинстві.
|
|
