Різдвяний упоминок
КЛУБ КОМІСАРА БОНЦЯ
Чергування напередодні Свят-вечора збігало без оказій. Жодних бійок, авантур і грабунків – львів’яни готувалися зустріти Різдво Христове. Бонцьо нетерпляче спозирав на годинник в очікуванні миті, коли передасть чергування і всядеться за святовечірній стіл. А молодий підінспектор Мулик, який недавно побрався з найчарівнішою клепарівською фрізієркою Сянькою, щось не квапився до хати і все бідкався на гризоти родинного життя:
– Світ не видів вередливішої кобіти, пане Юзю. Як брали шлюб, то таке було миле янголятко, а стала така пилка, хоч до хати не вертай. Я знаю, жи бути жінкою поліцая – то не з медом жити. Хлопа нігди нема в хаті, а як прийде, то іно годен доповзти до ліжка. Та хіба вона того не відала, коли йшла за мене?
Усіх кавалерів покинула задля мене: різника Берка, колійового кондуктора Мигулу і навіть Бронька Вергуна з юбілярської крамниці в Ринку. То чого нарікати? Так загризла люта баба, жи я цілий місяць у комісаріаті ночував. А недавно щось вгамувалася, знову зачала чепуритися і крутитися перед люстерком. Ну, гадаю, перебісилася. Із того щестя рішив купити їй слічного презентика під ялинку. Отож, спацируємо ми вчера Ринком і зазираємо в усі крамничні шиби. Аж коли дійшли до юбілярської крамниці того Бронька, жи я натовк йому писка на Великодньому фестині, коли Сянька стала як вкопана. А там лежать серед іншого краму три низки перликів, та таких цудовних, жи моя жінка як не заверещить на цілий Ринок:
– Йой, Франю, не житиму, як не купиш мені бодай їдної!
– Та де би мав такі гроші? – вповідаю. – Хіба ж я якийсь бандита чи Президент міста?
А вона мені:
– Та мені би, Францю, іно б на хвилю почепити їх на себе та до люстра глянути.
Ну шо тут вдієш? Зайшли ми до крамниці, а Бронько вже й крутиться довкола Сяні, вже мружиться як кіт на сметану, жи я ледь не вперіщив йому межи вочи:
– Пані Муликова, та вони ж так вам личать! Гляньте іно: рівненькі, як ваші зубчики, і біленькі, як ваша шийка. І коштують іно двайцять і п’ять золотих.
Маєте такого файного чоловіка, то невже він вам пошкодує файного презентика?
Тут я вдруге мало не вперіщив Бронькові межи вочи, а тота францувата горнеться до мене і вуркоче:
– Франчику, та ж то в акурат стане твоєї різдвяної премії. Хтів-єм, пане Юзьо, купити собі нового кравата, та хай йому грець, думаю, аби Бронько не подумав, жи я якийсь скнара.
– А чо так таньо? – гонорую я.
– Та ж то штучні перли, пане підінспекторе, востатній вереск дамської моди.
– Ага! Ну то відкладіт їдну низку, а я піду до хати за грішми. Най моя зозулька тішит з тих кораликів.
Тож посунув я до хати, вернувся, купив кляті перли і йду собі до Сяньки з упоминком. Аж ба – виджу при Казимірівській старого Мандля, жи він оцінює для нас ружні коштовности. Дай, думаю, покажу йому обнову.
Зайшли ми до кнайпи, витяг я перлики, а Мандлеві аж вокуляри вискочили на лоба:
– Мулику, де ви дістали такі ладні перли? Даю вам за них сто золотих. Ліпшої ціни не дасть жаден юбіляр ві Львові.
Мені з тамтого щастя аж замакітрило. Вхопив я стозлотувку і чимдуж полетів до Сяньки:
– Зозулько, – гукаю з порогу, – ми збагатилися на сімдесят і п’ять золотих. Нині куплю тобі три низки перликів, нового кравата, та ще купа грошей лишиться на свята.
І шо би ви, пане Юзю, думали? Невдячна баба як схопиться, як заверещит:
– Ах ти, тумане вісімнайцятий! Не тра мені твоїх упоминків! Ніц мені не тра від такого йолопа!
І як замкнулася від учера у спальні, так носа звідтам не потикає. Пане Юзю, ви знаєте про все на світі, то скажіт мені, чого я, раптус, став йолоп і чого тій бабі тра? А мо’, задерти їй спідницю і повчити пасом від однострою? Бонцьо, уважно вислухавши Муликову історію, роздумливо прорік:
– А непроста штучка та ваша Сяня. Та чи мушу пхати носа у ваші родинні справи? Вповім одне – дурно ви не вперіщили Бронькові межи вочи. А щодо паса від одностроя для жінки? Хтозна, а мо’, їй ліпше засмакує добре вимочена різка?
А чи зрозуміли Ви те, що зрозумів комісар Бонцьо?
Відповіді наступного четверга
Відповідь на кримінальну загадку “Таємниця колійових білетів”, уміщену в “Поступі” від 28 грудня:
Ридля згубило його скнарство. Він замовив три квитки: для себе в обидва кінці, а для приреченої дружини – лише в один.
Л. А.
|
|
