До Копенгагена слідами казок Андерсена
Кореспондент "Поступу" побувала в країні своїх давніх дитячих мрій - затишній Данії
МРІЯ
Галина ЯНИШІВСЬКА
Нарешті все позаду: квитки в кишені, віза в паспорті поставлена. Сиджу в аеропорту, виліт, як завжди, затримують. Читаю придбаний у газетно-книжковому кіоску збірник улюбленого датчанина Ганса Крістіана Андерсена: “Які ж вони, відомі мені тільки з казок, датчани?” – шепочу собі під ніс й із закритими очима тикаю пальцем на сторінку... Письменник, якого відкрила, виявився настільки не по-казковому реалістичним, що довелося винести цитату в епілог.
Ласкаво просимо по-датському
Правду кажуть, суди про вдачі країни з митниці. Сходимо з літака на землю.
Ось і воно – Датське королівство. Прикордонник махає руками і щось виголошує. Підходимо ближче. Із перших хвилин митник дає зрозуміти, хто тут хто: “Європейська співдружність – направо, росіяни, поляки й інші – наліво”. Стою в черзі для паспортного контролю. Самотньо нам буде, якщо брати-слов’яни-поляки почнуть повертати направо... Витримати почуття влади митника, доповнене датською упевненістю у своїй унікальності в самостійності, буде набагато важче.
“...– Я думаю, мені краще піти звідси, куди очі дивляться! – сказало каченя. – Скатертиною дорога, – відповіла курка”. (Г.К. Андерсен, “Бридке каченя”).
Одягаємося по-датському
Побувавши вже в багатьох країнах світу, я виробила свій план “захоплення” території. Першим пунктом йде відвідування супермаркету. І не тільки для того, щоб відшукати що-небудь заморське, а і на людей подивитися. Так-так, саме тут вловлюються так званий національний смак, манера спілкування в суспільних місцях, нарешті, можна побачити, на що буржуї частіше витрачають гроші і т.д. Хоча люди навіть однієї національності бувають різними: загального між ними більше, ніж іноді хотілося б.
“Ну що, почнемо! Дійшовши до кінця нашої історії, ми будемо знати більше, ніж тепер”. (Г.К. Андерсен, “Сніжна Королева”).
Заходжу в магазин під назвою Fotex – один із найпопулярніших супермаркетів середнього класу. Ну ось нарешті зі своїм 1.75 росту і 40-м розміром ноги я тут аж ніяк не відчуваю себе високою і великою дівчиною. Чи то в Україні чоловіки не вдалися, чи то я не там живу... Розглядаю людей й одяг. Перший шок – від їхніх розмірів. Дорослий розмір жіночого одягу (вибачте, в чоловічому нічого не розумію) починається з нашого 48-го, а взуття – з 38-го.
У магазині, в чому нічого дивного, здебільшого – жінки. У більшості датчанок широкі плечі і пряме біле волосся, важке підборіддя і великі риси обличчя.
Для нас жінки такої комплекції здаються не жіночними. А для датських чоловіків, середній ріст яких становить 1.80 м, вони, очевидно, зовсім невеликі. А оскільки вони такі ж білі і з такими ж великими підборіддями, то до критерію їхньої вроди належать перелічені характеристики. Ось вам і відносність краси.
Стиль одягу вловлюється миттєво. Здається, тут він більше окреслений, аніж у нас. Стиль датчан я б визначила, як багатошаровий. Жінки часто носять спідниці поверх штанів. Це можуть бути як легкі вбрання, так і джинси.
Багатошаровість вони люблять і для верхньої частини гардеробу. Це, напевно, зумовлене кліматом. Чоловіки носять, в основному, светри і куртки, купуючи часто все в комплекті. Зручно, не треба тратити час на пошук двох речей і на вибір кольорів.
До речі, про колір. Біла голова стирчить із багатошарових чорних тулубів – ось враження від маси. Одягаються датчани досить нецікаво, я б навіть сказала, тьмяно. Складається враження, що це знову ж таки під впливом клімату. А може, це для того, щоб не було видно бруду від постійних дощів.
Проте у них немає калюж. Багато чорного, навіть дуже багато. До їхнього улюбленого кольору дуже пасує датська зосередженість на собі, на своїх думках, на свідомості своєї унікальності.
Безліч покупців виходять із магазинів із маленькими яскравими пакетами з відділу витребеньок, що свідчить про любов до всякої всячини. Нічого дивного: великі, як правило, тягнуться до маленьких. Датчани люблять тратити гроші на “непотрібні” дрібниці. В основному, це різні речі для будинку. Особливо захоплюються всякими серветками, прикрасами для стін, вікон, ліжок. Словом, усім, що пов’язано зі створенням затишку. У цьому датчани – майстри. Ця нація живе у власних будинках, які часто передаються з покоління в покоління. Будинок для датчан – частина сім’ї. Якщо вона, звичайно, є.
Чоловік і жінка по-датському
Сиджу біля Русалоньки. Балтійське море пестить її хвіст. Ще з дитинства пам’ятаю, як усім серцем відчувала біль, який супроводжував кожний крок закоханої Русалоньки... Порівнювати датчанок із Русалонькою, що втілює образ країни, краще навіть не пробувати, як і датчан із принцом датським. І не тому, що часи інші. Відомо ж бо: часи завжди однакові. Датчани просто ніколи не були такими.
На лавці сидить датська жінка. Курить. До речі, в Данії на вулиці частіше побачиш жінку, яка курить, аніж чоловіка. Датчанок вважають найемансипованішими у світі. У метро я познайомилася з французьким професором, який приїхав у Данію вивчати явище фемінізму. Він одразу визначив, що я не цієї крові, бо дуже, за його словами, “недатський” погляд.
Він прийняв мене за свою, і про українських жінок був кращої думки, ніж про датських.
Серед датчан велика (щодо населення країни) кількість феміністок. Я намагалася з’ясувати, чому так? Мені пояснили, що сама історія так розпорядилася. Адже вікінги постійно були в походах, а країною правили жінки.
Ось вони і освоїли “правду життя” настільки, що не вважають себе слабшими від чоловіків. Чоловіки-датчани, як мені видалось, сприймають це як належне – звикли. Вони спокійні, впевнені в собі, і навіть трішки горді, як вікінги з легенд – і цьому їхня сила.
Набережною гуляють закохані. Він тримає її за плече, вона його – за талію.
Легко все збагнути: в особистих стосунках у них усе, як у нас. Проте одружуються вони рідко і пізно. Хоча цим нікого із західного світу вже не здивуєш. Живуть роками разом, і платить кожний за себе окремо. Ходять на вечірки з різними друзями, відвідують різні кінотеатри, не знають про болячки один одного. Вони не одружуються навіть після народження дитини, тому що самотній матері платять непогану соціальну допомогу на дитину. Вони просто живуть разом.
В останній день перебування в Копенгагені познайомилася з молодим мужчиною. Успішний бізнесмен, не одружений, з типовим датським ім’ям Еспер. Ми спілкуємося весь вечір. Датський принц досить романтичний і дуже галантний.
На моє питання, чи щасливий він, чую відповідь: “Звичайно, я молодий, розумний, багатий, я народився і живу в хорошій країні. Чому мені не бути щасливим?”. Знайома американське запитання: якщо у тебе немає нещастя, – отже, ти – щасливий?
До речі, за торішніми дослідженнями американських учених, датчани вважають себе найщасливішими у світі. Але чому ж тоді ця країна займає перше місце за суїцидами? Маємо неузгодженість. Дивлячись на Еспера, важко побачити в ньому щасливу в нашому розумінні людину. Його розуміння щастя, завчене у школі, таке ж нецікаве і традиційне, як його одяг – блакитні джинси і біла сорочка.
... Усе-таки, різні у нас мірки щастя, тому так важко зійтися Заходу і Сходу.
“Дурниця! Чого і думати про це! – сказала стара. – Нам тут живеться набагато краще, ніж людям на землі”. (Г. К. Андерсен, “Русалонька”)
Вийти заміж по-датському
Я зупинилася у справжній датській сім’ї. Вони одружені тільки десять років, хоч їм обом уже давно за сорок. Розповіді знайомих україно-датських дружин підтверджуються. Незважаючи на те, що п’ята частина зрілого населення Данії– самотні люди, сім’янини вони дуже навіть непогані. Якщо вже відважуються на цей крок, то цілком розуміють відповідальність, узяту на себе сімейними путами.
Датська сім’я починається з будинку. У Данії не прийнято хвалитися, тут рідко звучить “я можу...”, але про будинок вони здатні гордо розказувати годинами.
Будинок для датської сім’ї – найважливіше місце у світі. Вони довго вибирають і купують будинок, зате – назавжди. До речі, в Данії не люблять будинків нового типу. Тут модні стилізовані під середньовіччя будиночки зі солом’яними або черепичними дахами. Із солом’яними люблять надзвичайно.
Мене зустрічали не кольорами або обідом. Мене зустріли прапором. Першими до будинку купують великий стіл і прапор – обов’язкові атрибути датського затишку. Якщо стіл асоціюється з дружною сім’єю, то прапор із щастям.
Наприклад, під час святкування днів народження на столі у вазі стоять прапорці, на стінах гірлянди прикрашені прапорцями, а торт оздоблений, так-так, прапорцями.
Сідають вечеряти о восьмій годині вечора. Поїсти датчани люблять, мабуть, навіть більше, ніж сусіди-німці, не кажучи про французів. Датчани їдять багато картоплі і м’яса. До речі, картоплю вони вживають зі солодким джемом.
Спробуйте, не так уже і погано. До речі, часто в сім’ях готують чоловіки.
Оскільки більшість датських страв м’ясні, жіночих рук до них допускати не прийнято. Зате часто можна побачити, як датська жінка чистить картоплю.
Питання про дітей визначає тему вечора. Виховання дітей займає особливе місце в філософії датської сім’ї. Це модні теми для суперечок, газетних статей і нових книг. У моїх господарів троє дітей. Їхньому вихованню приділяється величезна увага. Уся полиця в спальні наповнена виданнями про виховання дітей. Проте діти досить розбещені. Хоч у Данії це називають “незакомплексованим дозріванням”.
Мабуть, найкращого, чого вчать у датських сім’ях, це почуття єдиної команди, взаємодопомоги. Сім’я все робить разом. Мама практично не буває на кухні сама. І навіть якщо донька зіпсує пиріг, проте навчиться допомагати. Ця межа відчувається під час спілкування і в дорослому світі. Датчани готові навчити дитину всього, що можуть, витратити на неї час, щоб допомогти збагнути бажане.
Беручи все сказане до уваги, у сім’ї не змінюються стосунки між чоловіком і жінкою. Вони кажуть так: “твої хвороби, твої прикрощі на роботі, твої фінансові проблеми”. Усе залишається твоїм, і ніколи не стане “нашим”. У господаря будинку всю ніч болів живіт, і він вранці пішов до лікаря, а потім – на роботу. Коли я спитала у Ганни, чому вона не подзвонить чоловіку, і не спитає, що з ним, вона відповіла: “А навіщо мені це знати? Він – доросла людина. Сам впорається”. По-датськи – це любов, і ця сім’я – щаслива. А можливо, це ми надто глибоко переймаємося проблемами близької людини?
Усе-таки, у нас різні мірки щастя.
“Фу! Злий Амур! Але тепер ти знаєш про нього, знаєш, який це поганий хлопчисько” (Г. К. Андерсен, “Поганий хлопчисько”).
Бути емігрантом
по-датському
Йду на вечірку “наших” емігрантів. Наші пісні, наші страви, навіть полиця з нашими модними книжками. І щасливчики-емігранти, що дивляться на мене незрозумілими поглядами: чи їм мене шкода, чи себе.
Радянські емігранти в Данії діляться на дві групи: незрозумілі рідною країною біженці і модні в останні роки слов’янські дружини. Перші живуть щасливо, отримують хорошу допомогу і мають змогу хоч до кінця віку безкоштовно вчитися. Єдине обмеження: їздити в рідну країну в перші п’ять років життя в Данії заборонено. Але тільки для одиниць це є проблемою. Друга група, слов’янські красуні, часто стикаються з тим різним розумінням щастя, яке створює між нами і ними бездонне провалля. Хоч, чого гріха таїти, не за розумінням вони сюди їдуть. А соціальний захист, і матерям і дружинам-емігранткам, Данія забезпечує сповна. Тому скарги красунь, почуті на вечірці, видались для мені дещо безпідставними. Нашу природу не змінити ні соціальним благополуччям, ні стабільним завтрашнім днем – ми скаржимося, бо завжди є на що скаржитися. Переконана: якщо б на нашому місці був той же датчанин, він би був найщасливішим у світі. Слов’янська душа не може без страждань, а західна – не визнає їх.
Повертаємося з вечірки під дощем. Сувора природа – холодне море, вітер і зрідка сонце – вводить незвиклу до такого клімату людину в депресію.
“Усе залежить від погоди і від вітру, – відповів лісовий цар”. (Г. К. Андерсен, “Чарівний горб”).
Нові знайомі-емігранти розказують, що практично всі проходять через “кліматичні” депресії. Для погодної акліматизації треба приблизно півроку, для освоєння розмовної мови при серйозному підході до її вивчення – приблизно рік... Очікування сонця неможливо передати словами. Кожного ранку відкриваєш жалюзі великого вікна і знову бачиш сумне небо. Хочеться додому, до сонечка і теплого вітру.
Сідаю на польський пором під назвою “Східний вітер”. У черзі за квитками більшість поляків, що повертаються після “датського” уїк-енду. Паспортний контроль, широка усмішка капітана, який нас зустрічає, і ми вже на польській території. Підіймаюся на четверту палубу, щоб попрощатися з Датським королівством. Серед останніх приготувань перед відплиттям три прощальних сигнали для Русалоньки – старий звичай датських моряків. “Східний вітер поцілував принца в лоб і сказав: “...Ми побачимося знову через сто років.
Прощай, прощай!”
І Східний вітер змахнув своїми великими крилами, що блиснули, як зірниця у пітьмі осінньої ночі або як північне сяйво у темряві полярної зими. – Прощай! Прощай! – заспівали всі квіти і дерева. Зграї лелек і пеліканів полетіли, неначе розвіялися стрічки, провести Східний вітер до кордонів саду”. (Г. К. Андерсен, “Райський сад”).
|
|
