Межа року
ВОЗНЯК
Завершився рік, завершилося друге тисячоліття. Це події і промовисті, і спекулятивні. Кожна така дата викликає різного роду відчуття. Це і забобони, що трансформуються у астрологічні передбачення. І острахи перед незбагненною зміною, що має, як видається, настати в самій якості часу, що надходить.
Здається, що стрімкість чи густина часу за невловну мить переходу з одного року в інший, а тим більше з одного тисячоліття в інше докорінно зміниться.
При цьому від нас назавжди відходить старий рік, рік нашого життя. Його ми ще можемо осягнути як такий, що співмірний людині. Однак від нас відходить і ціле тисячоліття, чого людині збагнути вже не вдається. Ми неначе входимо в інший коридор часу. За нами закривається анфілада часу, нами прожитого чи нами зужитого. Він сувоєм лягає позад нас, він ще видимий, ще осягненний нашою пам’яттю, але доступитися до нього ми вже ніколи не зможемо. Натомість перед нами починає розгортатися невідомий нам сувій часу якісно нового, чимось навіть небезпечного. Він породжує як радість, що супроводжує розгортання сувоїв нової книги, так і острахи перед тим, що буде там написане.
Чим є перехід від часу старого року у час нового року? Це своєрідна пуанта, кода. Момент, коли в людини надзвичайно загострюється відчуття межі, переходу, поставання. Нове починає п’янити наші душі. А з іншого боку, вона відчуває, що потік часу відносить наше життя, ми постійно щось втрачаємо, прямуємо в долину сутінків.
Але чи не є такою пуантою кожне значне свято?
Скажімо, Різдво, коли у передчутті різдвяної зірки в морозних сутінках нишкнуть наші містечка та села. Нишкнуть від передчуття повторення таємниці приходу Когось, хто розірвав полотно часів на час-до-того, як Він прийшов, та на час-після-того, як Він прийшов.
Або ж чи не є такою здвоєною пуантою світле свято Воскресіння? Це постійне ритуальне повторення Смерті “І ось завіса у храмі роздерлась надвоє – від верху аж додолу” (Матвій, 27, 51) та Воскресіння “Нема Його тут, бо воскрес!” (Лука, 24, 6). І, напевно, тут не йдеться про місце, у якому шукають тіла розіпнутого, а про час – його не стало тут, у цьому часі, зараз.
Однак чи не є такою миттю, що усмертнює та народжує все, що постає, кожна мить нашого життя? Щомиті ми всі стаємо іншими. Щось питомо наше назавжди полишає нас, а щось приходить, щоби стати нами. Отож ми самі постійно є певним переходом, певним проминанням та народженням – постійною зміною.
Разом з тим, людина постійно робить спроби якось вирватися з цього часового потоку, перестати постійно народжуватися та помирати. Для одних таким виходом є сповільнення, тамування часу і завмирання у блаженстві позачасового Будди.
Ще інші шукають рятунку від минущості у спасінні після “виповнення часів”, коли всі часи вже буквально стануться/виповняться, коли вже нічого не “ставатиметься” у людському профанному часі, а триватиме у часі божественному.
Однак ми живемо у профанному часі минущої людини. Ми щомиті пірнаємо у струмінь часу, навіть того не зауважуючи. Ми знаходимо у водоворотах плинного часу і тихі заводі, і бистрину, що забиває дух, а інколи потрапляємо й у небезпечні чорториї. Та тільки іноді ми замислюємося над своєю головною суттю, над засадничою людською змінністю, яку звуть історичністю.
Змінюючись, людина творить історію. Тільки їй дане на це право. Натомість ні камінь, ні дерево, ні трикутник історії не творять. Вони залишаються завжди рівні самим собі. Камінь не заперечує сам себе. Натомість людина, оскільки змінюється, постійно заперечує сама себе. Таким чином, людина є постійним запереченням. Однак не запереченням задля заперечення, а для “буття різним”.
“... Історія є діалектичною, натомість природа – ні” (5,42).
А отже, світ має два способи бування у ньому:
– бування як рівність/тотожність самому собі, яке можна назвати натуральним буттям;
– бування як заперечення/неґація самого себе, яке можна назвати буттям історичним.
Принаймні такої думки дотримувалася “тріада Н” – Haegel, Husserl, Heidegger.
Що дає таке пояснення кожному з нас? Чи повинні ми тішитися з того, що все, що стається, стається на краще, по-геґелівськи, коли людська історія і ми разом з нею є елементами саморозгортання Абсолютного Духа? Чи ми маємо “ейдетично” утримуватися від занадто пристрасних суджень щодо своєї минущості у гуссерлівському epoche. А може, сховатися цієї зими під добротний, до землі ґонтовий дах шварцвальдського гайдеґґерового дому?
Напевно, важко ось так просто відповісти на це запитання. Проте можна над цим задуматись – і врешті зрозуміти, що для людини новий рік є завжди. Що вона кожної миті свого життя все починає по-новому. Що нічого не втрачено, що все має свій час та місце. Що насправді перед нами розгортається сувій часу не тільки для того, щоб перетворитися на саван, але й для того, щоб ми прочитали те послання, яке на ньому виписане. А може, і для того, щоб кожен із нас щось у нього вписав.
Тарас ВОЗНЯК
|
|
