Вітрило - це голуба далечінь без наближення
Режисерська експлікація шістдесятих у Першому українському театрі для дітей таюнацтва
СЦЕНА
Світлана ВЕСЕЛКА
У самій сутності мистецтва
є поєднання прийдешнього й нового шляху
В. Шкловський
У ТЮГові початку 60-х, тобто найповнішим, найвиразнішим мистецьким втіленням усіх стильових і духовних прикмет тієї славної пори, був календарний кінець десятиліття із “захльостом” у наступне.
Сергій Данченко і Володимир Опанасенко – такі різні – такі єдині в часі, рівно позначені й вибрані ним, щедро, ніби бавлячись, дарували глядачам усіх вікових категорій вистави одна одної кращі. Повноцінна, добре збалансована трупа, свіжий, не кон’юнктурний репертуар, радісні режисерські сюрпризи – висока хвиля творчості.
...Сергій Данченко очолив театр
1968-го. На той час він уже поставив у заньківчан вистави “В дорозі” В. Розова та “Маклену Грасу” М. Куліша, які одразу принесли йому визнання. Солідне, надійне, незрадливе, без фори й поблажливості з огляду на вік...
ТЮГівським дебютом Данченка була вистава “Місто на світанку” О. Арбузова. У ній дебютували... дванадцять акторів! Майже весь курс випускників Київського театрального! Більш вдалої п’єси для такого масового дебюту годі було шукати. У ній немає другорядних ролей, як немає і ролей нецікавих. Гострі колізії.
Непересічні людські долі. Це комсомольці, які приїхали звідусіль будувати своє місто на березі Амуру.
Тоді – вперше! – прозвучали в драматичній виставі “зонги”, що їх співали Володимир Максимович і Віктор Дем’яненко. Це не був спів розривковий, шлягерний, щоб “завести” залу (хоча “заводили”, та ще й як!). Звучали, під гітару, геологічні пісні, привезені Сергієм із тайги (його перша професія – геолог, декілька років попрацював у польових умовах).
– Тоді це була ще ніби закрита тема, – сказав режисер в інтерв’ю журналу “Український театр”, – тоді Висоцький ще тільки починав.
Сьогодні багато охочих поіронізувати з приводу комсомольського ентузіазму.
Але – увага!.. Вирішення фіналу було зовсім не типовим для “ідейно витриманих” п’єс. ...На берег Амуру виходили ті самі хлопці й дівчата (тільки когось уже немає), у тих самих робочих костюмах – тільки вже доросліші.
Втомлені вони перемогли. Вони згадують і неголосно, задумливо наспівують невловимо тривожну мелодію без слів (написав її Богдан Янівський). Наспівують і все ближче підходять до авансцени.
– Ми прийшли до вас звідти, з тридцятих. Зрозумійте нас.
У цьому – Данченко, з його відчуттям часу, перспективи. Із потужним морально-етичним зарядом і несуєтністю.
Я не бачила більш молодих вистав, аніж “Місто на світанку” і наступна данченкова – “Брат мій грає на кларнеті” за повістю
А. Алексіна.
Молода трупа не завжди гарантує молодість вистави. Молодість на кону – не тусовочний спосіб сценічного існування, не винахідливі “приколи”, а духовні параметри цього віку. У виставах, про які йдеться, завжди були напнуті вітром вітрила молодості.
У ліричній комедії за п’єсою Алексіна вони були сценографічним образом (художник – І. Дешко) – юні, всі в білому, веселі, актори ділилися з такими ж юними глядачами своїми сумнівами, своїми житейськими висновками:
Як же нам з печалями
Радості погодити? –
Всі вони змішалися
В нашій голові!
Головне знаходити (2 р.)
Треба нам вчитися
В людях і в собі.
Найкраща акторська робота в цій виставі – семикласниця Женька, улюблена роль Христини Кедич. Женька страждала не менше за яку-небудь Гекубу, згораючи від бажання негайно зробити свого брата, скромного кларнетиста Льову, всесвітньою знаменитістю.
Утім, акторську тему не слід чіпати, бо довелося б говорити про кожного.
Сергій Данченко так гарно контрастував з такою ж молодою молоддю! – ритмом своєї поведінки, спокійною, врівноваженою манерою вести репетиції. Він створював клімат майбутньої вистави і дуже терпеливо чекав акторських виявів.
Як садівник, котрий очікує, коли проросте посіяне ним зернятко.
Поставивши ще дві вистави – “Олеко Дундич” та “Овід”, Данченко був призначений головним режисером Театру
ім. М. Заньковецької (1971 р.)
|
|
