Дануте Чорній: До мене тут ніхто не говорив іншою мовою
Пані Дануте Чорній, президент благодійного Фонду cприяння зв’язкам між Литвою і Україною, радник Почесного консула Литви у Львові, гостить мене на традиційно литовській кухні з сухими квітами і кольоровою каунаською керамікою. Навіть зовні вона є уособленням свого народу – білявка спортивної статури, по-прибалтійському стримана і коректна. Утім, за вимовою її можна прийняти за галичанку з діаспори – чистісінька українська з легким польським акцентом – саме так розмовляли у Львові перед останньою війною. І це тоді, коли навіть академічна львівська молодь спілкується жахливим суржиком...
Про себе
– Пані Дануте, де Ви так навчилися української?
– Я мала добрих учителів. До мене тут ніхто не говорив іншою мовою. Якийсь час усі мучилися, слухаючи мене, бо я скрізь вставляла польські речення, аж поки не прийшла працювати у поліграфічну фірму, де треба було не тільки спілкуватися, а й грамотно писати. Біда навчить...
– Ви є львівською литовкою чи литовською львів’янкою?
– Я народилася у Литві, а до Львова приїхала в гості – і залишилася. У той період народила дитину. А там прийшов 1992, з ним – хвиля національного відродження не тільки українців, а й решти народів, які тут проживають. І я почала шукати у Львові литовців.
– Литовці, як і західні українці, у всі часи мали сильний імунітет проти асиміляції й обстоювали право на рідну мову, культуру, релігію.
– Так, ми досить герметичний народ. Зокрема, наші жінки ніколи не виходять заміж за іноземців. Тобто рідко виходять.
– Ви ж таки вийшли...
– Випадково. Я взагалі не збиралася заміж, бо займалася наукою, а особисте – сім’ю, дитину – відсувала ближче до сорока. Ну, такі речі завжди стаються невчасно і випадково.
– Чому Вам бракувало суто жіночого щастя?
– Мені завжди хотілося чогось більшого. Перше, що я зробила, – це литовське товариство. За рік ми відкрили недільну школу, де я була першою вчителькою литовської мови, пізніше викладала литовську культуру й історію. За кілька років відійшла, і ми з колежанкою Беатриче Белявців започаткували Благодійний фонд сприяння зв’язкам між Україною і Литвою. А ще – дитячий ансамбль “Саулуте” (“Сонечко”).
– Ваші “Саулуте” причарували публику на фестивалі “Місто крилатих Левів”. Вони співали литовською, а спілкувалися українською. Себто це діти з мішаних родин?
– Стовідсотково. У Львові немає жодної чистокровної литовської родини.
– Ви залишилися громадянкою Литви. Через наші закони маєте купу побутових незручностей. Чому б не взяти українське громадянство або не виробити подвійне?
– Ще наприкінці 80-х я активно працювала в “Саюдісі”, займалася розповсюдженням газет. У Литві тоді друкувалася вся українська незалежна преса (зокрема, прабатько нинішнього “Поступу”. – Л. А.). Це були часи, коли за такі речі ще можна було “загриміти” відомо куди. Тому я ніколи не могла би бути громадянкою іншої держави, аж ніяк не могла.
Про національні товариства
– Чому Ви полишили своє перше дітище і пішли з посади голови товариства?
– Це було цікаво на початку, коли все трималося на ентузіазмі. Ніхто не чекав від Литви жодних подачок, бо Литва ще нічого не мала. Пізніше долучилися люди, які шукали якогось зиску, – безоплатно отримати візу, “гуманітарку”, відправити дітей на відпочинок... Зрештою, подібна ситуація спіткала чеське, польське, грецьке, угорське товариства. Та я ж не відокремилася від товариства, ходжу на всі вечори, концерти, і їх запрошую на свої акції. Нині литовське товариство – це 10-15 чоловік активу, решта збирається на великі свята, бо литовці, як і кожна католицька нація, дуже шанує свої свята – Великдень і Різдво Христове. Ну і, звісно, 16 лютого – День Незалежності Литви.
– Які у вас стосунки з іншими національними меншинами? Зокрема, з російським рухом, сиріч рухами у Львові, які поводяться вкрай зухвало, спираючись на благословення і підтримку історичної батьківщини?
– На початку 90-х у нас зі всіма були теплі стосунки. Нас усі любили, ми ходили скрізь, зокрема й на російські мітинги. А вони потім казали: “Вот відітє, і літовци боролісь вмєстє с намі!”
Про візовий режим як засіб проти асиміляції
– Запровадження візового режиму – це вимушений крок для маленького народу, який хоче бути народом. Адже Литва має територію завбільшки як Львівська область. Приїде до нас пів-Львова – і вже тої Литви нема. Візьмімо, до прикладу, сусідню Естонію, де олімпійський 1980-й і досі називають “чорним роком”. До Талліннської регати було збудовано цілі мікрорайони, які задля “безпеки” заселили представниками певної організації. Олімпіада завершилася, а представники залишилися, перевезли свої родини. І все – цей район уже не естонський. Це навіть не асиміляція – там узагалі немає естонців.
– Головна біда українців – історично зумовлена неоднорідність нації. Литовці, певно, не мають такої проблеми?
– Геополітично й історично – так. Але етнічно литовці не є однорідною нацією. Зрештою, як і українці: у вас є лемки, бойки, подоляки, волиняки...
– А кому відведено “почесну” роль волиняків?
– Є у нас такі сувалки. Навіть побутує схожий анекдот: про вісім гостей і дев’ять котлет. Ну, це коли гасять світло... А вздовж узбережжя Балтики мешкають жемайчяй – це литовські галичани – найсвідоміший, найзапекліший нарід, як-то кажуть, “центі”.
Про фонд “Україна-Литва”
– Щочетверга о 18-20 год. я проваджу прийом у почесному консульстві (вулиця Коцюбинського, 13/1). Приходять підприємці, які шукають партнерів у Литві, керівники художніх колективів, які хочуть поїхати до Литви або запросити литовців до себе. На жаль, для наших митців Україна не є надто цікавою. Та ситуація поволі змінюється: росте покоління, яке не знає, що таке Союз, і для якого Україна – це вже інша держава. Цього року ми запрошували “Вільняус арсеналас” – професійний квартет світового рівня, вони в захваті від турне Україною.
– Вам, мабуть, доводиться захищати права литовців?
– Так, трапляється, що громадяни Литви потрапляють до української в’язниці. Щодо українських литовців, то вони підпорядковані законам України, які не завжди захищають українців.
Здебільшого ми працюємо з дітьми і молоддю, зокрема, влаштовуємо літні табори. Маємо тісні контакти з головою українців Вільнюса Наталею Шертвітене.
Я хочу запросити їхню молодь сюди, а нашу повезти до Литви. Та мені це простіше, бо в Литві зовсім інший рівень життя і, відповідно, зовсім інші ціни.
Про спільні історичні долі і суб’єктивність історії
– Литовці ображаються, коли їм закидають спорідненість зі слов’янами, зокрема, вказують на спільні мовні корені. Утім, чому дивуватися: основа обох мов – санскрит. Слід зважити й на те, що долі наших народів часто перетиналися...
– Син короля Данила Шварно Данилович два роки був Великим князем Литовським. Понад триста років Київ перебував у складі Великого Литовського князівства. Пізніше українські землі потрапили у склад Речі Посполитої.
– Згідно з канонами радянської історії, литовці страшенно гнобили українців. Та й зараз щось таке можна почути. Так уже ми вподобали імідж упослідженої нації.
– А в чому полягало це упосліджування? Хіба українців хтось змушував учити литовську чи перехрещуватися? Литовці були добрими воїнами і не менш добрими дипломатами. Навіть коли Велике князівство простягалося від Балтійського до Чорного моря, домен (ареал, заселений титульною нацією – Л. А.) був ледь більшим за територію нинішньої Литви. До підкореної держави висилався намісник, який там
одружувався, перебирав тамтешню мову, віру і звичаї. Тому в різних країнах світу так багато національних героїв литовського походження. Зокрема, в Україні поширені прізвища Литвин, Литовченко, Литвинчук. А звідки пішла назва села Ятвяги? Це ж від ятвінгів – литовського племені. А коли військо рушало в похід, Великий князь скликав своїх сателітів – це ж бо були його друзі або родичі. Вітовт Великий у ХV cтолітті мав найпотужнішу армію в Європі. Бував він і в Ягайла у Львові і зупинявся на Ринку, в кам’яниці, де тепер міськоно. Завдяки мудрій політиці Вітовт був достатньо сильним, аби воювати з будь-якими бусурманами, включно з росіянами.
– Взагалі-то будь-яка національна історія – річ вельми суб’єктивна.
– З цього приводу я завше наводжу такий геніальний приклад. У 1410 році відбулася “доленосна” Грюнвальдська битва: з одного боку – німецькі хрестоносці, а з другого – об’єднане військо: литовці, поляки, українці, чехи і два смоленські полки. Розгорнімо литовський підручник історії: “Коли б литовське військо не зробило вдалого маневру, об’єднана армія зазнала б поразки”. Тепер польський: “Оскільки головною ударною силою були поляки...” Російський: “Завдяки тому, що три смоленські полки взяли головний удар на себе...” Та найсмішніше, що німці ж тієї війни не програли!
Про ідеальні стосунки з владою
– Литовці ніколи з українцями не билися (від часів короля Данила – Л. А.), бо не мали спільного кордону. Тому мене сприймають у Львові дуже позитивно, Зокрема, Павло Хобзей допоміг започаткувати недільну школу. Положення щодо недільних національних шкіл не затверджено і досі, а ми вже у 94-му отримали приміщення у середмісті.
Улітку ми проводили литовський фольклорний фестиваль у Шевченківськім гаї разом із Обласним управлінням культури. Я забезпечувала організацію, а за рекламу відповідала їхня сторона, тобто передбачалася присутність телебачення, журналістів. Жодного резонансу фестиваль не мав (“Поступ” подав маленьку інформацію – Л. А.). Та я нікого не звинувачую. Управління культури нічим не допомогло, але й не заважало, за що я їх дуже люблю. Узагалі, ідеальні стосунки з владою – це коли вона не заважає.
Про міждержавний культурний обмін
– Для мене Литва – це насамперед Казюкас (свято патрона Литви – святого Казиміра), на який збиралася артистична і студентська молодь з цілого Союзу. Це рок-фестиваль світового рівня “Літуаніка”, музей Чюрльоніса в Каунасі. З одного боку, візовий режим цілком виправданий, а з іншого, він зашкодив старим культурним зв’язкам, коли активно співпрацювали творчі спілки, була потужна перекладацька школа. Зараз, як не прикро, я нічого не можу сказати про актуальну литовську літературу і мистецтво. Певно, литовці так само не знають про нас?
– Є міждержавний договір щодо культурного обміну. Коли ви хочете відвідати Литву з культурною місією, наш Фонд через посольство може сприяти отриманню безкоштовної візи. Працюємо, приміром, з директором Палацу мистецтв паном Наконечним. Цього літа восьмеро львівських художників їздили на пленери по шевченківських місцях. Їх приймала литовська Спілка художників. Наступного року на День Незалежності запросимо до Львова литовських художників.
– Ці заходи репрезентують здебільшого академічне мистецтво і фольклор. А чи є щось на кшталт Днів української культури в Литві?
– Ми працювали над проектом постійного культурного обміну між Вільнюсом, Краковом і Львовом. Я навіть зустрічалася з цього приводу з керівником зовнішніх зв’язків львівської мерії. Та вільнюську адміністрацію проект не зацікавив, бо вони вже мають сталі контакти з Києвом, Дніпропетровськом і Донецьком, і України їм уже досить.
– У Литві щось знають про Україну?
– Цього року литовське телебачення показало цікавий цикл з історії України. З литовського боку його готував історик Бубляускас. Хочеться зробити щось подібне тут. Литовське товариство Вінниці вже фільмує перші матеріали, приїжджали вони й до Львова. Сподіваюся зацікавити тим проектом Львівське телебачення.
– Чому не було литовців на останньому “Золотому Леві”?
– Найкращі литовські колективи перебувають у перманентних закордонних турне. Приміром, Некрошюс зараз в Італії. Можливо, запросити колектив такого рівня надто дорого для “Золотого Лева”.
Про майбутнє пострадянських держав
– Зараз в Україні тільки й мови, що про занепад і тотальну деградацію, тим часом маємо потужну генерацію митців, літераторів і науковців європейського рівня і з європейським баченням, та у своїй державі вони нікому не потрібні. Наскільки литовська держава підтримує свою науку і культуру?
– Нікого вона не підтримує. Уряд виділив якісь там кошти, та у бюджеті їх немає. Литовську Академію наук просто ліквідовано, бо всі науковці або виїхали, або перекваліфікувалися. Коли взяти спорт, то Литва фінансує лише баскетбол і легку атлетику, а решта покинуті напризволяще. Гадаю, що Україну спіткає така сама доля.
– А яка ситуація з книговиданням? Зважаючи на наші податки, українська книга просто приречена, водночас усі розкладки завалені чужомовною дешевкою, нерідко антиукраїнською й українофобською.
– У Литві зараз видаються розкішні книги, проте дуже дорогі. Через вузьке читацьке коло наша книга завжди буде дорогою. Утім, у школах діти отримують підручники безкоштовно – і це підручники світових стандартів.
Вважаю, що книга мусить бути дорогою, як і в цілому цивілізованому світі.
– Даруйте, у цілому цивілізованому світі людина має вибір між мандрівкою на Гаваї і поповненням бібліотеки, а коли стоїть вибір між пакетом молока і книгою – це вже національна трагедія.
– Для загалу в Литві є публічні бібліотеки, які фінансуються державою.
Взагалі, зараз в освіті, культурі і науці залишилися або ідеалісти, які не можуть і не хочуть робити нічого іншого, або посередності, яким більше нема де подітися. Зрештою, й українці, і литовці зараз “розхльобують” наслідки старого режиму. Що вдієш – маємо те, що маємо.
Розмовляла Лариса АНДРІЄВСЬКА
|
|
