Прийшов, побачив, переміг!
Режисерська експлікація шістдесятих у Першому українському театрі для дітей та юнацтва
СЦЕНА
Світлана ВЕСЕЛКА
Віктюк – це все вперше:
дотик до серцевини мистецтва,
правда, розуміння сценічної форми.
Усе було нове і було наше.
Ми чекали цього, і воно прийшло з Віктюком.
Валентин Шестопалов,
актор Національного театру
ім. Л. Українки, народний артист України.
Валя Шестопалов був у тій “групі Віктюка”, яка – в кількості одинадцяти юних акторів – здійснила у львівському театральному просторі таку собі “оксамитову революцію”. (Треба віддати належне тодішньому начальнику Обласного управління культури Ярославу Дем’яновичу Вітошинському, котрий прихистив цю “групу”, яка, обурена гонінням на свого режисера у Києві, дружно подала заяви на звільнення зі столичного ТЮГу). Але київські події, як і акторські успіхи Віктюка у нашому ТЮГові, де він дебютував 1958 року, – то окрема розповідь. Нинішня – про режисера.
Це було 1965 року. У пролозі своєї улюбленої вистави юні “вигнанці” проголосили своє кредо: “Ми йдемо на сцену, як на битву/ І програть не можемо ніяк”.
Де там – “програти”! Ви грали. Вистава називалася “Усе це не так просто”.
П’єсу написав Г. Шмельов за повістю Л. Ісарової “Щоденники”. Усе у виставі було тихо, чисто, легко й цнотливо. І була правда – якась лякаюча. Не розгнуздана одвертість-одкровення.
А театральний Львів завирував. Захвилювалися педагоги. Задзвонили у кабінетах телефони. Знизували плечима коректні актори старшого покоління. Відчула подих шестидесятих молодь.
Якось само собою (!) стало ніяково й неприємно дивитися на скарлючені бутафорські дерева, громіздкі декораційні споруди, засмерділі клеєм, жахнули перуки й маски, що у казках закривали обличчя акторів.
Актори “групи Віктюка” трималися незалежно й скромно і мало не молилися на свого молодого режисера.
Сьогодні хочу розібратися в природі тих вируючих децибелів обурення, подиву, неприйняття. Усе це не так просто (даруйте, невибагливий каламбур). І ця перша вистава, і наступні – чарівна казочка Н. Забіли “Коли зійде місяць”, і “троє з одного міста” за повістю Б. Балтера “До побачення, хлопчики”, і скромно у своїй увазі, напрочуд гарна розвідка нинішнього Віктюка – “Місто без любові” Л. Устинова. Це були “клейкі листочки” (Ф. Достоєвський) нової естетики, це був новий вимір сценічної правди.
Так, коли одвічний мешканець великого міста опиняється десь у лісі чи в степу, йому бракує... викидних газів. Це була “ломка” звичного сприйняття театру, “ломка” – це завжди біль, і не кожний здатен його терпіти. І навіть у хорошому театрі – а таким був Львівський ТЮГ – не всі схвалювали те нове, що прийшло з Віктюком.
А вітер дужчав. Громадські перегляди кожної вистави ставали полем бою, а прем’єри – тріумфами. Приїзд на вистави столичних критиків став нормою. Передові педагоги, зокрема Ю. Львова, ставали не тільки прихильниками-пропагандистами творчості молодого режисера.
Занудні адепти театру, де все, “як у житті”, продовжували твердити, що “діти цього не зрозуміють”. А глядачів уже не приваблювало мистецтво як ілюстрація до літературних творів за шкільною програмою чи політичних гасел моменту, їх не шокували затягнені в трико актори, сміливі пластичні метафори.
Вісім вистав Віктюка (останні – “Фабричне дівчисько” О. Володіна та “Дон Жуан” С. Альошина) – щасливі й буремні сторінки історії театрального Львова (1965-68 рр.)
Його актори... До болю рано, непоправно, несправедливо пішли з життя прекрасні Люба Лев та Юрко Копосов.
Вірні духу Віктюкових настанов працюють у Театрі ім. Лесі Українки Валентин Шестопалов, Львівському театру “Воскресіння” – справжня жриця біля підніжжя Віктюкового вівтаря загадкова Люся Петруленкова, в театрі ім. Марії Заньковецької – Януш Юхницький.
Його й сьогодні обожнюють актори, суперзірки і молоді. Виховний метод Романа Віктюка, гіперболізований в амплітуді: геніально і щось із ненормативної лексики, – збоїв не дає. А у тому проміжку – всесвітній авторитет, витоки якого у Львівському театрі юного глядача.
|
|
