Чи вічно будемо доганяти?
МЕЛЬНИК
Почався Новий рік. Нове тисячоліття. Люди ще собі святкують або відсипаються після свят. Наша рідна українська влада вирішила подарувати народові майже два тижні безперервного святкування, щоби надовго люди запам’ятали цю переміну чисел на календарях. То, може, забудуть про всі ці диктофони під канапами й інші клопоти щоденного життя. Якщо, звичайно, є за що собі ці свята влаштувати. Бо декого відпустили у святкову феєрію з недовиплаченими зарплатами. Але наш нарід завжди якось собі зі святами дасть раду і своєї порції не пропустить.
Хай там інші собі за кордоном доробляються, а нам своє робить... Тобто святкувати і ні про що не думати. Бо є кому в нашій державі думати. Раніше були королі-царі, потім –генеральні секретарі, тепер – усенародно обрані, котрі п’ють “келих за тебе, український народе”. І нікому не дозволять “похитнути цивільний мир і спокій у країні та суспільстві, нав’язати нам небезпечні варіанти розвитку подій, зштовхнути у безодню злих і розгнузданих пристрастей”.
Щось ніяк не виходить панові-товаришу Кучмі стати Президентом усіх українців.
Бо ж ті самі українці можуть і проголосувати, як треба, і “народну ініціативу виявити”, коли накажуть, і списки на підтримку “конституційного ладу” скласти. А як запитають отих самих гречкосіїв, чи вірять вони тому, що у нього під диваном поназаписували, – “Віримо Батьку! Бо ж тільки наші царі-товаріщі вміють так матюкатись”.
До інтелігентного правління у нас просто не звикли. Тому і не слухаються, коли без отої лексики позанормативної хтось розпорядження подає. Кажуть, так було сто, тисячу років тому. Видно, довів народ своїх правителів до такого стану, що без лайки та батога – ані руш.
Але ж повинна бути у нації якась еліта, навчена добрих манер і нормативної мови? На жаль, наші провідні верстви або винищувались, або переманювалися на чужу службу. Але тепер ніби всі служать власній державі, та ще й її розбудовують... Стоп! Якій ото власній? Чи бодай 10-15 років тому хтось із отих колишніх парторгів і комсоргів, котрі тепер до влади дорвалися, щось зробив для здобуття незалежності України? Навпаки, все робив, аби зберігалося московське ярмо. Лише коли в Москві з’явився новий, міцніший господар, зрадили свого колишнього генсека-президента і перефарбувалися. То чи є для них Україна своєю вистражданою державою, коли більшість із них думає по-чужинецькому й тільки дивиться, щоби понапихати собі якомога більше в кишені.
Як то кажуть, раніше треба було дивитись, а вже потім платити, тобто обирати.
Хоча так дуже і не було серед кого обирати. А хто тому винен? Вуйко з Америки чи “рука Москви”? Може, і вони щось там такого накоїли, щоби ми не могли собі позволити жити як люди. Та істинну причину, як завжди, треба шукати посередині. Тобто всередині. Усередині нас самих!
“Звичайно, ми маємо традиції. Ми говоримо про зв’язок різних періодів природної еволюції, пережитих Україною, та про те, що передано нам з теорії та практики українцями минулих формацій. І ми також прагнемо скористатися природною еволюцією цілком доцільно й узгодити сучасну її стадію з нашими політико-соціальними й економічними ідеалами. Ця справа використання природної еволюції життя України з метою вищих людських ідеалів велась уже в історії нашої самосвідомості – як теоретично, так і практично: ми користуємося культурною традицією тих наших благородних, вільнодумних предків, котрі саме прагнули встановити “єдність суспільного українського виховання в певному окресленому напрямі” і для кого історія та культура рідної країни не були “загальним місцем”, а інтереси сіроми, цього в минулому єдиного носія та охоронця ментальності української, – послужать за вказівку зірку в їхньому багатостраждальному мандрівному житті.
Наше і наступні покоління істинної української інтелігенції прикладуть свою працю до вже зробленого і створять нові традиції, зв’язок яких із минулими ніколи не зможе зникнути, надавши їм духу сучасності відповідно до суспільних ідеалів. Хай старе померло – нове, молоде, заступить його місце, взявши його прапор свободи, незалежності й науки”.
Так писав про нас нещодавно (бо що таке якихось сто років порівняно з вічністю?) один видатний українець – Агатангел Кримський, син білоруського татарина та польської литвинки, котрий свідомо визначив у молодості свою національну приналежність як українець. І був у свої часи більшим і послідовнішим українським націоналістом, аніж багато більш відомих українських діячів. На жаль ці та багато інших слушних думок А.Кримського з праці “Що таке сучасне українство” досі залишаються неопублікованими та непочутими.
Хоча чи прислухалися би до них, якби навіть прочитали? Адже ми всі такі розумні, що вчимося лише на власних помилках. Якщо принаймні з десять разів обпечемось і будемо мати ще шанс обирати щось “нове-старе”.
До речі, народився Кримський, можна сказати, сьогодні – 3 січня 1871 року, хоча за новим стилем ми вже вважаємо цей день 15 січня.
Чи не найлегше нам було свого часу перейти на новий календарний стиль? Або десять років тому – на свій львівсько-київсько-український час, на годину пізніший від московського, та все одно на годину таки не доганяємо середньоєвропейський.
Скільки часу відведено нам, аби ту різницю відробити? Невже знову цілі століття будемо доганяти? А мені все-таки хочеться дожити до тих часів, коли буду пригадувати той рік, який увесь світ назвав початком українського економічного дива. Як називав свого часу подібні західнонімецькі, японські, південнокорейські феномени.
Адже нічого нам не бракує! Треба просто скинути з себе машкару огидного страху, повірити у власні сили і припинити взаємопоїдання. Ну і, звичайно, обрати собі до керівництва кількох “тетчер” і “аденауерів”. Адже є і вони серед нас! Треба тільки їм трохи допомогти й підтримати. Ну, і працювати, а не вічно спізнюватись і доганяти чужий поїзд.
З Новим роком, мої дорогі! Веселих Свят! І до роботи, бо її за нас ніхто не зробить.
Ігор МЕЛЬНИК
|
|
