Різдво з простягненою рукою
РЕАЛІЇ
Марія ШИКЕРИНЕЦЬ, Анжела СЕРДЮК
І в гарних барвистих рекламах, і в гордих лісових красунях-ялинках, що з’явилися в місті, і в пишному оформленні магазинних вітрин, і в розмовах наших львів’ян, і навіть у базарних цінах – усюди відчувається прихід новорічних та різдвяних свят. Не секрет, що кожен із нас чекає їх з великим нетерпінням, покладаючи надію на те, що разом із новим роком прийдуть і нові зміни, нове життя, і звісно, краще.
Вони теж чекають цих змін щиро, аж надто щиро, покладаючись на Божу ласку та допомогу. Чому аж надто щиро? Та, мабуть, тому, що ні на кого іншого покластися більше не можуть.
Передсвяткова метушня Львова їх не хвилює, як і не лякають цьогорічні перші зимові морози, бо, не зважаючи на це, вони вперто прийшли “на роботу”. Хоч робота ця, в принципі, не вимагає ніякої праці, а, проте, мабуть, потрібно прикласти чимало зусиль, і не стільки фізичних, щоб стати... жебраком.
Багато хто їх осуджує, багато хто – зневажає, багато хто – ненавидить...
Звісно, ми можемо їх осуджувати, зневажати і навіть ненавидіти, але ми не можемо їх не помічати. Бо зустрічаються вони у нашому рідному місті, погодьтеся, нерідко.
Біля магазину “Топ-топ”, зіщулившись від морозу, стоїть невеличкий чоловічок 65 років на ім’я Андрій. Пан Андрій усе життя пропрацював двірником на Краківському ринку, навіть квартиру дали в часи “соціалізму”, а зараз, вийшовши на заслужений відпочинок, отримує 36 гривень. Таку невелику пенсію має і його дружина, котра до того ж хворіє. Смішним чи сумним видається це все, бо хіба реально при сьогоднішніх ринкових цінах прожити на такий мізер? “Допомоги чекати нам ні від кого, – бідкається пан Андрій, – сини ще б і наші з дружиною гроші забрали”. У жебрака Андрія два сини і обидва страшенно п’ють. Один син – безробітний, а другий перейняв колишню професію батька – підмітає Краківський ринок.
Інша доля у 75-літньої жебрачки Павліни, що жебракує навпроти катедрального костелу. У молодості ця нещасна жінка, керуючись релігійним покликанням, пішла в монастир. Згодом, уже будучи монашкою Дев’ятирського монастиря, що біля Рави Руської, познайомилася з старенькою львів’янкою і стала її опікуном. Після смерті своєї підопічної залишилася жити у Львові в помешканні померлої. “А чи не можете ви зараз повернутися в монастир?” – запитали ми пані Павліну. “Ніяк не можу, – твердо відповіла жінка, – у мене шість котів і собака: на кого ж я їх залишу. Це ж, в основному, заради них я тут і прошу”. “Просити заради котів і собак, ну це вже занадто!” – обуриться пересічна людина і, можливо, по-своєму буде права, але...
Коли ми розмовляли з бабусею Павліною, то побачили, що рот у неї перев’язаний брудною ганчіркою. “Це щоб не заразити людей, бо у мене грип”, – пояснила жінка. “У вас грип, і ви стоїте на вулиці в мороз?” – здивувалися ми. “Я мушу, – гірко зітхнула жебрачка, – бо інакше вони залишаться голодні, а це для мене – найгірше”. Після цих слів мимоволі починаєш розуміти, що для пані Павліни, як і для кожної людини, найбільшим нещастям є голод своїх дітей.
Саме так можна назвати собаку і котів, яких вона виховує. І її життя заради тварин – це зовсім не забаганка дивакуватої бабці, а типова реалізація материнського інстинкту, що притаманний кожній жінці. На запитання “Чи чекаєте ви свята?” бабусині очі лагідно посміхнулися: “Звісно, чекаю, адже то так гарно, коли приходить Різдво. Усі люди стають наче добріші, і заробіток у такі дні більший”.
Трохи далі з простягнутою рукою стоїть жіночка Ніна. З-поміж згаданих нами вище жебраків вона виділяється своїм чистим, охайним виглядом. Коли ми запитали, що заставило її жебракувати, жінка стомлено відповіла: “Саме життя”. А життя у пані Ніни і справді не склалося. З чоловіком розійшлася ще в молодості, а єдиний син – помер. Залишилися ще, правда, онуки, але ті живуть далеко і теж зовсім не багаті. Тож допомогти бабці не можуть. “Та я й не хочу, щоб вони мені допомагали, – заступається за своїх онучок бабуся. – Мене тільки гнітить, що я їм не можу допомогти, а вони про те, що я жебракую, навіть не знають”. Пані Ніна не вірить, що найближчим часом в Україні щось зміниться на краще, але Різдвяних свят чекає. “Як же не чекати Різдва. Це ж народження нашого Спасителя, а він – наша єдина надія,” – щиро ділиться своїми думками жінка.
Гірко вражає і розповідь вуличного музиканта – Романа. Цю людину, звісно, не можна назвати жебраком, адже він виконує якусь певну роботу, але йому, як і тим, що просять милостиню, доводиться покладатися на людське милосердя. Молодий чоловік розповів, що одружений і має малу дитину. Жінка його – безробітна, а сам він раніше працював учителем у музичній школі, де зарплату надовго затримували. Засобів для існування майже не було. І тоді музикант вирішив кинути виклик своїй гордості – вийшов грати на вулицю. Його мама, дізнавшись, що син у такий принизливий спосіб заробляє собі на хліб, неодноразово ховала від нього музичний інструмент, але Роман щоразу діставав десь інший (бо грати він уміє на багатьох), і мати змирилася з долею. Пан Роман стверджує, що закінчив музичне училище і навіть консерваторію, але життя – річ невблаганна.
Про те, що життя, справді, річ невблаганна, ми пересвідчились, познайомившись з Оксанкою. Ця дванадцятирічна дівчинка (щоб ви думали...) майже щодня жебракує, тобто “заробляє на хліб”. Оксанка – не звичайний маленький бомж, що вештається з метою поцупити те, що погано лежить, це дитина, у котрої є дім, мама й тато, але немає достатку. У сім’ї, де живе Оксанка, 11 дітей, а батьки ніде не працюють. “Буває, що в хаті нема навіть куска хліба, і тоді мама каже мені іти просити милостиню”, – щиро зізнається мала. Оксанка не приховує, що ідея жебракування належить її матері. “Але інакше просто не можна, бо всі мої братики і сестрички голодуватимуть”, – сумно констатує дівчинка.
Ми запитали:
– А чи не соромно тобі стояти біля церкви і просити гроші?
– Ні, спочатку було стидно, а тепер я вже звикла. Деколи зароблю 3-4 гривні на день, а в свята – то і 10.
Саме сподіваючись на великий заробіток, Оксанка з нетерпінням чекає Різдва.
І справді, як бути цій маленькій збідованій дитині, коли вона розуміє, що вона – старша, і повинна допомогти батькам і новонародженому немовляті, яке нещодавно стало членом сім’ї. Куди ж діватися тим, хто залишився поза “чиєюсь” увагою, тим, хто обділений долею? Та не все ще втрачено, не всі “свічки згоріли”. Є ще на світі добрі люди, які з щирої ласки Божої допомагають знедоленим, скривдженим...
При церкві архистратига Михайла, що на вулиці Лисенка, організувалася Марійська дружина. Ця доброчинна організація організовує акції благочинних пожертвувань. І цим керують не монахи чи послушниці, а прості люди, парафіяни церкви. Донедавна там нараховувалась 31 дитина, а на сьогоднішній день приєдналося ще 4 дорослих. Доброчинці напередодні свят організовують для дітей вертеп, а щороку для бідних людей готують Святу Вечерю. Двері у цей день відчинені для всіх убогих.
За українськими традиціями, у Свят вечір заборонено відмовляти комусь у допомозі, а тим більше не поділитися різдвяною кутею. “Звичайно, ми допомагаємо чим можемо, – говорить брат во Христі, – але стараємося дати спраглій людині не тільки їжу фізичну, але й духовну, ґрунтуємо їхню віру на християнських засадах”.
Ісус Христос казав: “Будьте милосердні, вкоряйте свої серця і любіть одне одного”. Ці слова зрозумілі всім. Христос через самих людей подає ласку свою, через них посилає своє благословіння. Що ж, будьмо лагідні та милостиві серцем, відкриймо криниці своїх душ, черпаймо з них добро та милосердя. Ніколи не забуваймо, що, насамперед, ми – люди, що маємо тіло і душу, дані нам від Бога, розум та мудрість. Тож стараймося якомога більше використовувати наш душевний урожай добра, дарувати його своїм ближнім, а найбільше тим, які цього потребують. А потребують допомоги (хоч і невеликої), трішечки нашої уваги знесилені тяжким життям та сірими клопіткими буднями ті, яких ми так часто називаємо... жебраки.
|
|
