Життя продовжується
НАРОДЖЕННЯ
МАЙКЛ
Моїми співрозмовниками є молода пара – Сергій і Ліля, які рік тому стали батьками. Якщо хтось вважає, немов нічого дивного немає, що стали батьками, то хай подивиться на львівську статистику народжень і смертей. Хай згадає розмови своїх знайомих і близьких: “У наш час народити дитину – це безумство” або ж дуже грубу і вульгарну репліку: “Що, я маю плодити бідоту?”
Мої знайомі так не вважають, хоч і живуть вони досить сутужно. Сергій перебивається випадковими заробітками, а Ліля не отримує від держави навіть тих мізерних копійок, які належать молодій матері, дякуючи нашому рідному ідіотизму з пропискою.
– Давайте, друзі, почнемо з найважчого, з найболючішого – з проклятих грошей, без яких жити неможливо. Як ви собі даєте раду?
– Важко, але даємо раду, – слово бере Сергій. – Узяти хоча б такий момент, що в пологовому будинку з нас здерли сто доларів. Сказали не “позортесь”, коли їм запропонували розрахунок у гривнях. До речі, я навіть не хочу називати прізвище цієї людини. По-перше, там беруть усі. По-друге, не хочу робити узагальнюючих висновків, що всі лікарі у всіх пологових будинках беруть. Я говорю конкретно про той, де народжувала моя дружина. 30 доларів бере акушерка. Гінеколог бере від 80 до 100 зелених. Причому я знаю випадок, коли чоловік жінки з району приніс 80. Очевидно, останні гроші назбирав, третя дитина. Йому ж не хотіли віддавати документи до того часу, поки він не заплатив усі 100. Я вже не говорю, що в лікарні немає елементарного: разових шприців, спирту, йдеться не про ліки. Коли медсестра зламала голку, роблячи укол Лілі, голка і нова ампула чомусь відразу знайшлась. Аптека внизу, у приміщенні, працює справно, і є в ній майже все. Але за гроші. Так що всі наші заощадження на чорний день, ще відкладені з весілля, розійшлись.
– Отже, тепер дітей не потрібно народжувати?
– Не все так чорно, – слово бере Ліля. Грошей, зрозуміло, не було в достатній кількості, щоб собі не жаліти, і не буде ще скоро, враховуючи стан нашої зацофаної економіки. Наші предки родили під бомбами і в снігу. Найгірше те, що я не бачу якоїсь перспективи для своєї дитини, коли вона виросте. Навіть береш вашу газету, та чи будь-яку іншу – одна політика, лише скандали, лише проблеми. Не знаю, але з моїх знайомих політикою не цікавиться ніхто і до політиків ставляться з презирством, як до людей не надто розумних і позбавлених будь-якої з чеснот.
– Я не вважаю, що всі газети вже так перевантажені політикою. Мені здається, що там ще щось друкують.
– Ти зрозумій, – продовжує Сергій, – що Ліля, як молода мама, перебуває під постійним пресингом. Матеріальний фактор – це ще не все. Уяви собі, що ти весь час, уже більше року, перебуваєш у стані, коли ні виспатись, ні поїсти, ні просто відпочити, “відключити” голову ти не можеш. Десь плече дитина. Вона весь час думає про дитину. Нам, чоловікам, цього не дано природою. На додаток до цього всього – що приготувати. Дитина не їсть те, то не їсть те... Вона плаче. Її болять зуби, її ще щось болить, і ти не знаєш що. А дитяче харчування коштує маєтки. Якась там каша, пачка, наш рідний “Малиш” – майже 7 гривень, увесь імпорт від 10 до 25 гривень. Усі ці “Пілті”, “Нестле” і іже з ними, вони досить апетитні, на мій смак, але дитина деколи того не їсть. А деколи – їсть. Біжи тоді шукай ще щось. Усе це – гроші.
– А памперси? – додає Ліля. – Один коштує від гривні до півтори. У день може йти як мінімум два. На ніч і коли ми йдемо гуляти, то обов’язково беремо памперс. Це при тому, що лікар, дитячий педіатр, нам не рекомендувала захоплюватись ними. По-перше, цей гель, який міститься в них, він не надто екологічно “дружній”, як “співають” у всіх рекламних роликах. У дітей часто виникає подразнення і висипка. По-друге, це стосується хлопчиків, як у нас, виникає так званий парниковий ефект, він порушує сперматогенез. Розумієш, що порушення цього процесу призводить у майбутньому до безпліддя. Куди вже веселіше...
– Ми ще не згадали такі дрібниці, – каже Сергій, – як візочок, точніше коляски. Одна велика і ще є літній варіант. Нам пощастило, якщо це можна так сказати, ми взяли вживану велику коляску, а літню нам, взагалі, подарували.
Нам також подарували ліжечко і ванну для нашого малюка. Це також немалі видатки. Одяг для дитини, а особливо взуття чомусь коштує так, як на дорослого. Слава Аллаху, нам деякі речі подарували, а деякі ми купили на секонд-хенді. Німецькі і французькі вживані речі все одно кращі, ніж те, що можна купити на наших базарах. По-перше, воно все таке крикливе і рябе, аж очі ріже, по-друге, тканини, які використовуються для пошиття, в основному – синтетичні. Про ціни я вже мовчу. Наприклад, французьку курточку ми купили на секонді за п’ять гривень, а на новому базарі нова пластмасова курточка коштує від 40 до 60 гривень. Ось і все.
– Отже, не все так зле? Можна жити.
– Знаєш, жити можна, як Ліля вже сказала. Люди і не в такі часи – війна, голод, розруха – собі раду давали. Але виникає питання: чому ми повинні весь час мучитись, весь час боротись за виживання. Чому ми не можемо жити.
Нормально жити. Я не хочу подарунків, але, зрештою, на початку ХХІ століття такий рівень життя – це майже Мозамбік. Чому за десять років незалежності не створено робочих місць. Усім йти на базар торгувати? Чому в держави є гроші на референдуми, на політичну рекламу, на всі ці концерти перед виборами. Чому всі ці клоуни від політики мають мільйони, щоб витрачати на свої передвиборчі компанії, а на те, щоб матері, які перебувають у декретній відпустці, отримували хоча б якісь гроші і медикаменти – в них немає. Увесь Сихів був заставлений цими банальними цитатами. Скажи мені, чому раптом у міські раді, в обласній, навіть у Верховній знаходять гроші, щоб надавати допомогу комусь, приурочувати її до якихось дат. Наприклад, усі ці премії від мера тим, хто народив у Новий 2000 рік. А ті, що народили в інший час, уже не заслуговують на увагу наших царів? Вони весь час плачуть, що вони такі бідні. Звідки раптом гроші беруться?..
– Але, Сергію, ти ж маєш якусь роботу, хоч і не постійну, якісь гроші приносиш...
– Щоб багато не говорити, – втручається Ліля, – якщо б нам не допомагали батьки, я не знаю, як би могли собі дати раду. Тому якихось планів чи перспектив, пов’язаних з життям у Львові, в нас немає. Почекаємо, коли підросте наш малий, і емігруємо в Канаду. Усе-таки ми зі Сергієм вільно володіємо англійською. Так що твою газету будемо читати, очевидно, в Інтернеті.
|
|
