Комуністи і Кучма - близнюки-браття?
Народний депутат України вважає, що комуністи в Україні несуть таку ж відповідальність за стан справ у державі, як і нинішній режим
ПОГЛЯД
Ігор КВЯТКОВСЬКИЙ
Один відомий політик сказав: “Такі, як Кучма, не розуміють, що перетискати на пружину небезпечно – вона може зірватися і відірвати голову тому, хто її перетиснув”. Так і сталося.
Нагадаю деякі події, що передували заяві Мороза щодо “справи Ґонґадзе” 28 листопада 2000 року.
Президент вносить до Верховної Ради два законопроекти про внесення змін до Закону “Про статус народного депутата України” та “Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України”. Ці закони є впровадженням у життя так званої “волі народу” – сумнозвісного референдуму “за народною ініціативою”.
Без підтримки комуністів шанси проходження цих законопроектів через Верховну Раду – нульові, тим більше, що вони є конституційними, тобто повинні отримати не менше 300 голосів. Серед парламентської більшості за цими законопроектами – розкол. Але водночас у Верховній Раді відбувається ще одна подія – прийняття Закону “Про особливості приватизації металургійного комбінату Ілліча”. Ініціатором цього закону є комуністична фракція. Кінцевим результатом втілення його в життя має стати приватизація найбільшого і найприбутковішого металургійного комбінату на Україні десятком його вищих менеджерів. Що стало причиною такої відвертої зради комуністичним ідеалам депутатами-комуністами? Адже альтернативний законопроект про збереження контрольного пакету акцій цього заводу в державній власності міг би набрати ще більше голосів, ніж запропонований комуністами (за умови підтримки його останніми). Олігархічні фракції парламенту були налаштовані, у переважній своїй більшості, проти комуністичного законопроекту, бо усувалися від розподілу цього приватизаційного шматка, але чомусь його підтримали.
Усі чекали, що Президент накладе вето на прийнятий закон. Уряд навіть підготував відповідні обґрунтування для Президента, адже державний бюджет втрачав майже мільярд гривень, що могли надійти у випадку відкритого продажу цього заводу. Проте Кучма закон підписав. У кулуарах Верховної Ради пліткували про те, що за кожний поданий голос “за” закон лідери комуністів отримали по 10 тисяч доларів: 105 голосів – 1 млн. 50 тис. доларів. Цьому можна вірити чи не вірити. Але іншого пояснення зраді комуністичним ідеалам, ніж поповнення своєї партійної каси для позачергових виборів у Верховну Раду, знайти дуже важко. Насторожувала і дуже лояльна останнім часом поведінка комуністів до “гаранта”. Комуністи відхилили пропозицію заслухати у Верховній Раді чергового “козла відпущення” Жердицького по справі “грошей остарбайтерів”, який міг би документально довести, що близько 60 млн. дойчмарок зникли з “Градобанку” не без допомоги Кучми. Єдиною газетою і єдиною партією, які протягом десяти днів після відомих звинувачень Мороза у справі Ґонґадзе зберігали цілковите мовчання, були газета “Комуніст” та комуністична партія. Заява Симоненка від 7 грудня була настільки лояльною до “гаранта”, що виникла серйозна підозра в якійсь змові між Кучмою та лідером комуністів. Тим більше, що Симоненко фактично першим спробував піддати сумніву достовірність оприлюднених Морозом матеріалів, сповістивши про те, що ще за 20 днів до скандалу йому, як лідеру комуністів, кимось пропонувалися нібито ті самі плівки.
Усе це можна пояснити лише одним. Виступ Мороза став для Симоненка таким же шоковим і несподіваним, як і для Кучми. А таке дивне і тривале мовчання комуністів – результат зриву спільних планів “гаранта” і лідерів комуністів.
Це підтверджується й тим, що, за показами Мельниченка, ні газета “Комуніст”, ні Симоненко та інші комуністичні лідери не входять до числа ворогів Кучми та його режиму.
Молода українська держава фактично перебувала перед ретельно спланованим конституційним переворотом, задуманим Президентом Кучмою, олігархами та лідерами комуністів. Суть його полягала в тому, щоб через прийняття імплементаційних законів розігнати нині діючу Верховну Раду, остаточно перетворити депутатів у статистів для повного “одобрямс” рішень Кучми, сприяти проведенню дострокових виборів до Верховної Ради, до якої потрапили б виключно олігархи, їхні холопи та комуністи. Причому кількість комуністів повинна бути якраз такою, щоби заважати Президенту, з одного боку, і далі змінювати Конституцію – насамперед, у частині третього обрання на посаду президента з подальшим довічним перебуванням на ній, а з іншого боку – створювати видимість опозиції.
Продовження експлуатації комуністичної ідеї в сучасних умовах можливе тільки за умови існування режимів, що їх насаджують такі правителі, як Кучма.
Будь-яке покращання добробуту людей неминуче приводить до зменшення впливу комуністичних сил – і врешті-решт зводить його нанівець. Доказом цього є те, що у всіх розвинутих країнах давно забули, що таке комуністична партія.
Прихід до влади Кучми у 1994 році означав реванш сил, які цинічно експлуатують комуністичну ідею, перед національно-визвольним рухом українського народу. Саме комуністична партія Симоненка вручила Леонідові Кучмі перший президентський мандат – і зробила все можливе для того, щоби Кучма і вдруге був обраний Президентом.
Призначення на посаду прем’єр-міністра (під тиском Сполучених Штатів Америки, обережного Ющенка, який поступово почав ліквідовувати фінансово-економічну базу режиму Кучми, що само по собі призвело до зменшення пограбування простих людей) стало загрозою самому існуванню таких політиків, як Кучма і Симоненко.
По суті, і Кучма, і Симоненко – люди однієї ментальності, одного світогляду, однаково нещирі й цинічні. Але їм потрібно віддати належне стосовно вмілої та безсоромної експлуатації та використання, але з різних позицій, комуністичної ідеї. Проте чи є на сьогодні комуністична ідея? Для всіх її прихильників це не світогляд, а спогад про те, що за часів комуністичної партії було хоч і небагате, але достатнє для існування життя.
Лідери комуністів причетні до повного розвалу економіки України і безмежного пограбування олігархами українського народу. Саме комуністи постійно голосували за так звані зв’язані товарні іноземні кредити, які вбили нашу промисловість і сформували велетенський зовнішній борг України. Під час призначення Лазаренка на посаду прем’єр-міністра комуністи не приховували, що це їх, комуністів, прем’єр.
У цьому легко переконатися, піднявши стенограми засідань Верховної Ради...
...Кучма знає, що записи не є фальсифікацією. Тому відчайдушно шукає порятунку. Відчуття кінця вже закарбувалося на його обличчі.
Спрацьовує загальновідома теза: режим, що тримається на брехні й силі, насправді є слабким.
Кучма вже погодився на здачу двох принципових позицій, які врешті-решт потягнуть і його відставку. Перша – це проведення незалежної міжнародної експертизи всіх матеріалів по “справі Ґонґадзе”. Можливо, Кучма в глибині душі почав розуміти, що краще зупинитися на ній та зійти з політичної сцени з меншою ганьбою, ніж допустити оприлюднення інших матеріалів, які є для нього набагато небезпечнішими. Це матеріали щодо Лазаренка, Бакая, Азарова – перелік надто великий. Друга здана позиція – погодження на здачу “силовиків”, хоч у цьому питанні Кучма чинитиме найбільший опір. Адже звільнення Кравченка, Деркача, Азарова залежить виключно від президента, а залишившись без них, він втратить останню опору.
Щодо прогнозу подій навколо “кучмагейту”, то потрібно враховувати декілька моментів. Після свого повторного обрання на президентство Кучма став дедалі більше й більше проводити політику на відверте відновлення союзу з Росією.
Життя підтвердило, наскільки ментальність і користування владою Леоніда Кучми не відповідають образу політика європейського зразка. Європейському вибору не відповідали і правила гри в економіці та політиці, встановлені в країні олігархами. Відновлення “братнього союзу” з Росією завжди було і є основною метою для комуністів України.
Інтереси трьох сил – Кучми, олігархів та комуністів – співпали. Здійснитися вони можуть тільки через відсторонення демократичної опозиції від будь-якого впливу на владу та встановлення відвертого профашистського режиму під протекторатом Росії.
Тільки тому за плівками Мороза не може бути ніякого російського сліду, бо “справа Ґонґадзе” зашкодила би впровадженню цього сценарію у життя.
З іншого боку, сили, що стоять за Морозом, відстоюють демократичні свободи, загальнолюдські цінності та прагнуть усунути антинародний режим із метою побудови незалежної та процвітаючої України.
Це певною мірою збігається з інтересами США та Західної Європи. Але все в кінці кінців буде залежати від того, чи зможе народ України знайти в собі сили скинути з себе ярмо антидемократичного режиму.
Автор – народний депутат України,
член фракції Соціалістичної партії України
|
|
