Україна на порозі розпуску парламенту?
Невдовзі Президент може проголосити нову конституанту "a la Верховна Рада Білорусі"
НЕСВЯТКОВЕ
Кость БОНДАРЕНКО
За гучними скандалами, пов’язаними зі справою Ґонґадзе та оприлюдненням аудіокасет, в Україні чимало політиків розслабилися і втратили пильність.
Президентська вертикаль, мовляв, ослаблена. Страх зникнув. Намети у Києві можна згорнути і чекати вирішення долі Потебенька. Для одних сам грудневий процес уже був перемогою – перемогою над собою. Для інших це була поразка – поразка ілюзій. Більшість українців вважали, що нарешті в Україну прийде демократія.
Аякже! Президент укотре показав здатність до наступу і зробив той крок, який може символізувати початок кінця грудневої революції, революції, яка так і не набрала обертів. Можна вважати, що Україна опинилася перед загрозою політичної реакції. Поранений хижак відступає, аби зализати рани і знову підготуватися до стрибка – у найнесподіваніший момент. Кучма, народжений у рік Тигра під сузір’ям Лева, – хижак за натурою, і легко списувати його з сучасних політичних розкладів принаймні недоречно.
27 грудня Президент України провів перше засідання Національної ради з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів та місцевого самоврядування. Відповідний указ Президента про створення подібної структури було підписано 13 грудня, тобто в розпал аудіоскандалу. Досі існували дві структури – Рада регіонів та координаційна рада з питань місцевого самоврядування. Перша структура об’єднувала голів обласних державних адміністрацій, друга – мерів міст. Тепер ці структури об’єднали, причому до мерів і губернаторів додали науковців та кількох лояльних політиків. Утворилася доволі дивна структура.
Очолив її сам Президент. Його заступником став екс-губернатор Харківщини Олег Дьомін (ось це й відповідь на питання, що означає формулювання “перехід на іншу роботу”). Як і слід було сподіватися, на урочистому засіданні з нагоди відкриття Національної ради були присутні Іван Плющ та Віктор Ющенко.
Основні питання, на яких акцентував свою увагу Президент під час виступу, зводилися до: а) необхідності імплементації рішень квітневого референдуму; б) недопустимості розвалу більшості у Верховній Раді; в) неприпустимості критики нинішнього режиму (всіх, хто не з Президентом, було звинувачено у “політиканстві” і “критиканстві”). Цікаво, але два дні тому сам Президент визнав, що нині не час для форсованої імплементації та що три з чотирьох питань просто недоцільно виносити на обговорення Верховної Ради. Тепер же все почалося за принципом “наша пісня гарна й нова – починаймо її знову”.
Що стосується більшості, то вона в парламенті зберігається. Щоправда, не пропрезидентська. Хоча... Аналітики вважають, що 9 січня фортуна знову всміхнеться Президентові. Адже цього дня на порядок денний буде винесено питання про Генерального прокурора. Нині відомо, що проти його відставки голосуватимуть олігархи та комуністи. У сумі вони і становитимуть пропрезидентську більшість у парламенті, тож голосування щодо Потебенька має стати знаковим моментом. Антикучмівські сили, позбувшись у своєму таборі крайніх правих (Д.Корчинського), тепер відсічуть і відверто лівих. Тепер уже Президентові треба буде думати, що йому робити з комуністами у своєму таборі.
Виступ Президента відзначався агресивністю і наступальним тоном щодо опозиції. “ Через дріб’язкову метушню, яку не можу назвати інакше, як політиканство. Про все це можна було б і не згадувати, якби не новий рецидив і, більше того, сплеск застарілої хвороби. Сьогодні з відомих вам причин парламентська більшість поставлена перед серйозним випробуванням і, на жаль, не в усьому його витримує. Останній місяць її законотворчого результату можна за великим рахунком викреслити з активу Верховної Ради.
Хочу, щоби мене правильно зрозуміли. Це не огульне звинувачення всіх і вся. Але не можна не бачити, що ініціатори політичного збурення, не отримуючи очікуваних резонансів та підтримки у суспільстві, силкуються використовувати саме Верховну Раду (її трибуну і рішення) як детонатор для якогось вибуху. І при цьому розраховують, так би мовити, на допомогу зовні, відкрито закликаючи до демаршу, тиску на Україну з боку зарубіжних держав, бо, мовляв, раби ще не дозріли до розуміння їхніх намірів та устремлінь. Ті, хто собі це дозволяє (або мовчки з цим мириться), повинні усвідомити, що беруть на себе надто високу відповідальність”.
Укотре було зроблено доволі прозорий натяк на те, що Верховна Рада не здатна до імплементації рішень референдуму. Фактично, над Верховною Радою зависнув дамоклів меч силового розпуску. Спікер Іван Плющ першим зрозумів небезпеку, яка причаїлася у факті створення Національної Ради, і у властивій йому манері вирішив ніби “ненароком” відкрити карти: “Та позиція, яка була озвучена Президентом під час виборчої кампанії 1999 року, я не хочу лишній раз лизнуть Леоніда Даниловича, тому прошу до цього віднестись серйозно, та позиція, яка була висловлена, що якщо я буду обраний Президентом, а у Верховній Раді не буде більшості, така Верховна Рада не потрібна нікому”. Сказав – а далі для розумних досить.
Тобто Україна постала перед серйозною небезпекою – небезпекою розпуску парламенту. Сценарій, очевидно, виглядатиме так. 9 січня одна з пропрезидентських фракцій у Верховній Раді (найімовірніше, СДПУ(о)) виступить з ініціативою розгляду Закону про парламентську більшість та Закону про опозицію. Цим самим намагатимуться зірвати заплановане заслуховування Генерального прокурора. Віктор Медведчук, до речі, пообіцяв, що працюватиме всі Новорічні й Різдвяні свята, щоб тільки законопроекти могли бути розглянуті вже 9 січня. Очевидно, це призведе до конфлікту в стінах Верховної Ради і до формального розколу більшості. А відсутність більшості та “неможливість приймати конструктивні рішення” Президент використає для оголошення парламенту нелегітимним. Фактично повториться білоруський варіант.
Наступним кроком Президента стане проголошення Національної Ради легітимною конституантою і передпарламентом – дещо оновленою, дещо реорганізованою. Очевидно, це може статися до річниці січневого перевороту у Верховній Раді.
Хоча можливі також варіанти співіснування Національної Ради та Верховної Ради (або як засобу тиску на легітимний парламент, або як органу, що відверто конфронтуватиме з новоутвореною Нацрадою).
У будь-якому випадку утворення Нацради лише загострить ситуацію в українському суспільстві й може мати доволі серйозні наслідки. Реально ця структура не здатна вирішити жодного гострого питання сучасності й потрібна лише Президенту для мобілізації пропрезидентських сил на боротьбу з опозицією. Свого часу Юліус Фучик закінчував “Репортаж із петлею на шиї” словами: “Люди, будьте пильні!”. Чи вистачить нам пильності нині, аби розгледіти хитросплетіння президентських ходів?
|
|
